5. Булінг, або шкільне цькування: поради вчителям

Учителі також можуть бути булерами?
За деякими дослідженнями, лише 4% учнів, що піддавались цькуванню, зверталися по допомогу до вчителя. А у 24,7% випадках саме вчителі виступали ініціаторами булінгу.
Не будемо спрощувати. Не так уже й часто вчитель свідомо знущається з дитини або відкрито нацьковує на неї інших учнів. Багато що може відбуватися підсвідомо і виявлятися на рівні невербальних ознак чи шляхом відсутності реагування, «не помічання», покарання жертви замість агресора.
Учитель теж людина, і його можуть дратувати зовнішність, поведінка чи фізичні вади учня. Це може бути, приміром, яскраво виражена внутрішня незалежність; неслухняність та некерованість; «незручність» у навчанні (гіперактивність, затинання, підвищена сором’язливість); слабкість; плаксивість; хворобливість; затримка психічного розвитку або навпаки високі розумові здібності; інакша раса чи національність; низький рівень достатку; неохайність; недотримання правил гігієни…
У дітей сильно розвинена інтуїція – вони миттєво «зчитують» справжнє (а не на словах) ставлення вчителя до особливої дитини. Це для них може бути знаком, що вчитель «на їх стороні» і що їм за цькування нічого не буде.
Дослідження також доводять, що нерідко вдаються до знущання з дітей ті вчителі, які колись самі (в сім’ї або в навчальному закладі) були жертвами цькувань та принижень. У цьому випадку вчитель потребує окремої психологічної допомоги. Але хай там як, саме вчитель – головний захисник дітей, з яких знущаються. Саме від учителя залежить, наскільки ефективно відбуватиметься боротьба з булінгом.

Чому вчитель іноді потурає цькуванню:

  • Реально не помічає й не розуміє проблеми та недостатньо обізнаний щодо можливих небезпечних наслідків булінгу і недооцінює міру шкідливого впливу.
  • Переконаний, що учень «сам винен» або відчуває таке саме роздратування щодо «несхожої» дитини, як і булери.
  • Помилково вважає, що «діти самі розберуться» і краще не втручатися.
  • Стає жертвою хитрощів нападника: той знущається з жертви, коли ніхто не бачить, а коли вчитель у класі, провокує жертву на сплеск гніву. Як результат – учитель карає жертву, а не агресора, чим фактично долучається до булінгу.
  • Колись він сам був жертвою цькування або ж піддається сімейному насиллю зараз і підсвідомо схильний до своєрідного «реваншу» за колишні приниження.
  • Йому подобається булер, який на відміну від жертви впевнений у собі, симпатичний, краще фізично розвинений і взагалі є улюбленцем учителів.
  • Має низький рівень кваліфікації чи недостатній досвід, щоб припинити цькування.

Декілька порад учителю:

  1. Завжди пам’ятати, що таке явище, як цькування існує в навчальних закладах усього світу. Різниця тільки в тому, чи не замовчується проблема, наскільки ефективно відбувається профілактика та виявлення конкретних випадків і як швидко відбувається реагування на них.
  2. Пам’ятати, що лідером у дитячому колективі має бути вчитель і тільки вчитель. Це він визначає правила поведінки, цивілізований мирний спосіб вирішення конфліктів, неприпустимість висміювання, знущань і застосування сили. Ніякі «королі» з-поміж учнів не мають перебирати на себе роль «ватажка зграї» і встановлювати свої «правила гри», за якими в колективі пануватимуть первісні інстинкти й тероризування слабших.
  3. Водночас створити у дітей відчуття, що дотримання певних правил поведінки – це їх власний вибір. Розробити разом з ними своєрідний кодекс честі, де буде зафіксована неприпустимість насилля, знущання, викладення в соціальні мережі глузливих відео про однокласників… Правила потім можна красиво оформити, скріпити підписами всіх учнів і вивісити в класі.
  4. У боротьбі з випадками шкільного цькування застосовувати комплексний підхід до розв’язання проблеми, який включає роботу з класом, з колегами, батьківським комітетом та усіма батьками. Проводити окрему індивідуальну роботу наодинці з головними дійовими особами конфлікту та їхніми батьками.
  5. Розібратися в собі, з’ясувати, чи часом жертва булінгу не дратує самого вчителя. За потреби пропрацювати проблему з незалежним психологом.
    Не включатися в булінг (часом це відбувається мимоволі) – не виявляти ознак роздратування; не посміхатися, коли дитина потрапляє в кумедну ситуацію; тримати ситуацію під контролем.
  6. Чітко й недвозначно окреслити перед класом свою позицію – і не лише стосовно конкретного випадку, але й щодо явища булінгу загалом.
  7. Називати речі своїми іменами. Пояснювати, наскільки огидним є таке явище, як цькування. Відверто говорити з дітьми, що класний колектив хворий, і потрібно всім разом працювати на його одужання.
  8. Завантажувати дітей цікавими спільними справами. Знаходити в колективній діяльності місце для активності сором’язливих або заляканих дітей.
  9. При плануванні заходів враховувати, чи не потрапить до складної (чи навіть принизливої) ситуації школяр з інвалідністю, з малозабезпеченої сім’ї чи дитина, чия родина знаходиться в складних життєвих обставинах. З огляду на це коригувати план проведення заходу або змінювати його формат.
  10. Долучити до розв’язання проблеми шкільного психолога. Водночас враховувати, що той може не користуватися достатньою довірою з боку дітей, оскільки сприймається як представник шкільної адміністрації. За потреби запросити до роботи з класом незалежних спеціалістів (оптимізація стосунків у колективі, тренінги на згуртування тощо).
  11. Докладати окремих зусиль, щоб підняти самооцінку дітей, які піддавалися цькуванню. Штучно створювати для них ситуації успіху і перемоги.
    Організувати групу підтримки для жертви цькування. Запровадити в класі систему шефства над слабшими дітьми.
  12. При роботі з класом не акцентуватися на тому, хто в якій ролі виступав під час конфлікту. Якщо агресор не визнає за собою провини, не наполягати. Працювати з уявними ситуаціями.
  13. Використовувати сучасні методи роботи з колективом: форум-театр, рольові ігри, в котрих програвалися б поведінка агресора, його свити, жертви, спостерігачів.
  14. Читати на виховних годинах зборах реальні історії або оповідання про цькування, передивлятися фільми чи відеосюжети за темою з наступним колективним обговоренням.
  15. Запропонувати учням описати у невеликих творах те, що, на їхню думку, відчуває жертва насилля.
  16. У складних ситуаціях не виключати переведення агресора чи жертви до іншої школи або навіть звернення до правоохоронних органів.
  17. Робити все можливе для покращення загальношкільної атмосфери: сприяти якомога більшій відкритості навчального закладу, прозорості всіх процесів, готовності визнавати помилки й рухатися далі.
  18. Сприяти тому, щоб представники адміністрації школи та весь викладацький склад зрозумів, наскільки проблема булінгу жахлива й небезпечна.
  19. Ініціювати встановлення відеокамер в класах та коридорах навчального закладу, але передусім у місцях, де мали місце епізоди насилля. Це не вияв недовіри до школярів та вчителів, а дієвий спосіб їх захисту.

Якщо не почати лікувати булінг на початкових етапах, то рано чи пізно ця хвороба захопить весь шкільний колектив і цілком імовірно, що наступною жертвою може стати сам учитель.
Не виключено, що згодом ми знову повернемося до цієї теми, щоб поговорити вже про те, як захистити від булінгу самих учителів.

За матеріалами статті Марії Кириленко

“Шкільне цькування: поради для дітей, вчителів і не тільки”


 

Ще за темою: