Існують важкі, неприємні, дражливі теми, які не прийнято широко обговорювати, привертаючи до них увагу громадськості. І причина не лише в зіпсованому настрої. На жаль, важко (а іноді здається, що безнадійно) підіймати ті питання, до повномасштабного вирішення яких суспільство ще не готове…
Одна з таких складних тем – це домашнє насилля, особливо небезпечне тим, що нерідко залишається «за зачиненими дверима» якоїсь однієї сім’ї. Сусіди, колеги, друзі й навіть родичі можуть і не здогадуватися, що в родині панують страждання, приниження й знущання. Легше помітити сліди побиття, аніж шрами на душі. Невидимі миру сльози проливаються потайки, факти насилля приховуються, патологічна ситуація може тривати роками, калічити долю жінки та психіку дітей. Сімейний тиран підкоряє собі дружину (до 90% жертв насилля – це саме жінки), вибудовує бар’єри між нею та навколишнім світом, відриває від рідних, відважує подруг, не відпускає на роботу. Під такий стиль сімейного життя підводиться своєрідна «теоретична база», яка, на жаль, цілком органічно вписується у патріархальні погляди щодо підлеглої ролі жінки в сім’ї та суспільстві. І що парадоксально – представниці слабкої статі іноді навіть не усвідомлюють, що вже давно стали жертвами – настільки закамуфльованими та підступними можуть бути форми домашнього насилля.

Фізичне насильство
Фізичне насилля – це побої, спричинення каліцтв і тяжких тілесних ушкоджень.
До фізичного насилля можна віднести також:
• Дії, що не залишають видимих слідів: ляпаси, плювки, щипки, штовхання, вивертання рук, придушення, стискання, позбавлення їжі, сну, медичної допомоги…
• Непряме фізичне насилля: нанесення фізичної шкоди іншим членам сім’ї чи тваринам; кидання предметами; нанесення шкоди майну, викидання улюблених речей; замикання в хаті; позбавлення засобів зв’язку із зовнішнім світом.
• Злочинна бездіяльність: відмова в допомозі при хворобі, вагітності, пораненні; відмова купувати харчові продукти та інші необхідні для сім’ї товари; полишення в небезпечних місцях.
• Перешкоджання – полишити приміщення, користуватися туалетом, ванною кімнатою, телефонувати тощо.
• Словесні погрози – завдати шкоди дітям, рідним, друзям, застосувати зброю…
• Примушення – вживати наркотики чи алкоголь.

Сексуальне насилля
• Поводження з жінкою як із сексуальним об’єктом.
• Нав’язливі сексуальні домагання, ігнорування сексуальних уподобань.
• Примушування до полового акту з використанням сили, погроз чи шантажу (зґвалтування).
• Полові зносини в болючій, садистській, неприйнятній для жертви формі.
• Відмова в задоволенні сексуальних потреб жертви, позбавлення уваги й виявлення ніжних почуттів.
• Гнів, образи, приниження та інші насильницькі дії на ґрунті хворобливих ревнощів, звинувачень у любовних стосунках з кимсь.
• Образи жінки на сексуальному ґрунті зі звинуваченнями в тому, що вона погана коханка, сексуально неприваблива, фригідна, гуляща тощо.
• Вимоги одягатися певним чином проти волі жертви.
• Небажані сексуальні дотики, примушення до таких дотиків.
• Підглядання, фотографування в оголеному вигляді чи в інтимній ситуації без згоди жінки.
• Примушення спостерігати за сексуальними контактами між іншими людьми; примушення до перегляду порнографічної продукції, повторенню порнографічних сюжетів.
• Ексгібіціонізм, примушення оголятися і вчиняти певні дії (на камеру і без).
• Примушення до сексуальних контактів з іншими людьми.
• Будь-які інші дії на сексуальному ґрунті, що відбуваються проти волі жертви з ігноруванням її прав та законних інтересів.
• Після розлучення – сталкінг (від англ. stalking — переслідування): стеження, телефонні дзвінки, небажані подарунки та знаки уваги, нав’язливі контакти Інтернетом, погрози та залякування.

Психологічне (емоційне) насилля
• Постійний і тотальний контроль за поведінкою: вимоги звітування за кожен крок, стеження, допити, раптові перевірки, неочікувані візити на роботу, місце навчання чи додому; телефонні дзвінки, смс-повідомлення, листи електронною поштою, через соціальні мережі та месенджери з вимогою негайних відповідей.
• Ізоляція жертви: провокування конфліктів з родичами й подругами, перешкоджання в підтриманні між ними стосунків та зв’язку.
• Глузування і критика почуттів, переконань, дій жінки; образа релігійних почуттів, національної, расової або класової приналежності.
• Різні способи контролю над свідомістю: промивка мізків, нав’язування своєї точки зору, маніпуляції; примушення змінити віросповідання чи світогляд, відступити від своїх життєвих принципів та цінностей.
• Безпідставні дріб’язкові ревнощі: стеження за тим, як жінка реагує на інших чоловіків, нав’язливі розпитування про колег, товаришів по навчанню, друзів.
• Образи, приниження (в тому числі публічні): постійна критика: занадто товста/худа; дурненька/вдає з себе розумницю; погана коханка чи мати; ніякий професіонал, не здатна пристойно заробляти, вести хазяйство; нічого не варта без нього.
• Постійні звинувачення – в будь-яких проблемах, бідах, негараздах і нещасних випадках.
• Демонстративне ігнорування почуттів жінки, позбавлення її уваги, відмова виходити разом на люди.
• Тривале мовчання як спосіб покарання та тиску.
• Використання дітей як інструмента тиску та маніпулювання.
• Погрози піти чи вигнати жінку з дому, відібрати дітей.

Економічне насилля
• Позбавлення права розпоряджатися сімейним бюджетом та іншими матеріальними ресурсами родини, одноосібне прийняття фінансових рішень. Виділення грошей в залежності від «правильної» поведінки й навіть повне позбавлення особистих коштів. Створення штучної ситуації, за якої жертва має випрошувати гроші та звітуватися про кожну копійку.
• Заборона піти вчитися чи влаштуватися на роботу.
• Вилучення у жертви зароблених коштів або тих, що їх дали рідні чи друзі.
• Приховування доходів, ігнорування матеріальних потреб жертви чи сім’ї, розтрата сімейного бюджету з метою «покарати», «помститися», створити напружену драматичну атмосферу.
• Відмова в утриманні дітей.
• Примушення працювати (в тому числі на високооплачуваній, але важкій чи нелюбимій роботі).
• Примушення до здирництва та жебракування.

…Ось така вимальовується неприваблива і тривожна картина. Після уважного ознайомлення з видами домашнього насилля, раптом починаєш розуміти, що в різних формах і різною мірою воно присутнє чи не в кожній сім’ї. І стосується це не лише жінок, але й чоловіків, стареньких, дітей… І якщо фізичні насильники частіше зустрічаються серед чоловіків, то що стосується інших видів насилля, то тут жінкам немає рівних. Щоб у цьому переконатися, достатньо ще передивитись нашу статтю, уявляючи в ролі сімейного тирана жінку: і приниження (не здатен заробити чи щось полагодити), і відмова в сексі чи спілкуванні, і узурпація сімейного бюджету, і хворобливі ревнощі, і тотальний контроль, і погрози піти та забрати дітей – все це в різні мірі практикується майже кожною жінкою. Складається враження, що реальний стан сімейного насилля з боку жінок значно применшується. Представники сильної статі не готові визнавати свою роль жертви і замість того, щоб звіритися у своїх проблемах психологу, втішаються алкоголем чи іншими видами шкідливих звичок.

Так що ж нам може дати знання форм та способів домашнього насилля? Найголовніше – це тверезий погляд на те, що відбувається в твоїй сім’ї чи в родині близьких тобі людей. Можливо, вже час бити на сполох ? Рятувати шлюб та дітей?..

Але це також серйозне попередження для тих, у кого на сімейному небосхилі лише час від часу пропливають невеличкі попереджувальні хмаринки: спочатку мова може йти лише про деякі незначні прояви схильності до насильства. Справжніх монстрів, психопатів та збоченців все-таки не так і багато у порівнянні зі звичайними чоловіками та жінками. Іноді ми самі виховуємо насильників із своїх цілком добропорядних чоловіків чи жінок. Вчасно сказати «ні», чітко позначити межі особистого простору, розставити маркери, що позначають міру допустимого у стосунках – все це дієві запобіжники сімейної тиранії. Так само ми маємо використати отриману інформацію для самоаналізу: порядна людина може простежити в собі як риси насильника, так і схильність до того, щоб стати жертвою. Якщо все не зайшло занадто далеко, є надія подолати проблеми, відверто обговоривши ситуацію між собою чи звернувшись до психолога. Якщо ситуація близька до критичної, єдиний вихід – тікати від насильника світ за очі – про це в нашій наступній статті, так само, як і поради дівчатам, як вже на етапі перших залицянь визначити майбутнього сімейного тирана:
“Як розпізнати домашнього насильника”

“Порвати з сімейним тираном”

Марія КИРИЛЕНКО, Києво-Святошинський ЦСПР

Конфлікт героїв

«Дружина більше не розуміє мене» – таким є звичне пояснення військових, які повернулися додому із зони АТО. Саме в цей період найчастіше доводиться констатувати розлучення у їхніх сім’ях.

Так стверджує о. Ярослав Рохман, заступник голови Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської архієпархії УГКЦ, який координує програми реабілітації демобілізованих бійців. Наразі він уже встиг попрацювати із більш ніж сотнею солдат, яких війна морально скалічила.

На основі чого здебільшого виникають сутички у сім’ї? Наріжний камінь спотикання – небажання ввійти в становище одне одного. Обоє партнерів вважають себе героями. Дружина за час відсутності чоловіка звикла перебирати на себе його функції: від виконання домашніх справ і аж до утримання сім’ї. Коли повертається чоловік, вона відчуває, що вже не є такою беззахисною і тендітною, як раніше. Навпаки – стала лідером і вимагає до себе відповідного ставлення. Це, звісно, обурює бійця АТО. Адже він теж начебто не на курорті розважався. Або ж інша ситуація – коли солдат після фронту взагалі відмовляється виконувати вдома свої звичні обов’язки.

Є багато випадків, коли чоловік вирушає в АТО, аби довести дружині власну мужність. Коли ж цей солдат повертається додому, вважаючи себе героєм, то розчаровується, бо розуміє, що його таким не бачать. Дружина ж не знає його досвіду, пережитого на полі бою, не спроможна це відчути.

«Чоловік на фронті був снайпером чи кіборгом, – каже психолог і член ГО «Родина Кольпінга на Прикарпатті» Ірина Вишинська, – але для дружини він залишився тим самим звичайним водієм, торговим агентом чи будь-ким іншим – тобто тим, кого вона знала до війни».

Жінка хоче, щоб її, перш за все, вислухали, морально підтримали. Але, як стверджує психолог, у солдата в цей час зовсім інша потреба – йому життєво необхідно вимкнути свою мозкову операційну систему і просто подивитися телевізор. Через таку невідповідність спалахує конфлікт інтересів. Аби пригасити біль і травматичну пам’ять, чоловік часто шукає відради в алкоголі.

Не треба лізти в душу

35-річний демобілізований івано-франківський боєць із позивним Лев перебував у гарячих точках АТО протягом трьох місяців. На війну пішов за власним бажанням, так туди хотів, що навіть приховав від медкомісії недугу хребта. «Я не вирушив на фронт знічев’я. Просто не хотів, щоб мій син прожив таке саме життя, як я», – пояснює чоловік.

Після повернення прожив із дружиною і трилітнім сином ще рік. Останній місяць мешкають окремо. Щось обірвалося, каже Лев. Хоча їхні стосунки з дружиною вже давно були надломлені. Війна просто оголила всі наявні проблеми.

«Коли я, повертаючись із АТО, переступив поріг дому, то перше, що мені заявила дружина: «А чому ти такий брудний?», – розповідає солдат. – Не до миття було, їхав через всю Україну, додому дуже хотів, тому й брудний… Відтоді минув рік, а я й досі не можу викинути з голови те образливе запитання».

Лев каже, що дружина абсолютно не цікавилася його життям на війні. Для неї АТО майже нічого не означала. «Ні, я зовсім не потребував її жалощів, хотілося елементарного розуміння, співпереживання чи що…» – додає боєць.

Хоча Лев наголошує, що рідним демобілізованого вояка не треба відразу лізти в душу із запитаннями про війну. Необхідно відчувати внутрішні зміни чоловіка. Все має відбуватися поступово.

Сім’ї Лева пропонували взяти участь у поствоєнній реабілітаційній програмі. Це був кількаденний відпочинок у горах, де з родинами працювали психологи. Дружина категорично відмовилася без будь-якого пояснення, лише відрізавши: «Мені цього не треба. Це тобі бракує психологічної допомоги, бо ти вже не такий, як колись».

«Я й справді змінився, – зізнається Лев. – Став більш категоричним і прагматичним, іноді  навіть агресивним. Раніше я постійно їй поступався у будь-яких дурницях, погоджувався на безглузді пропозиції. Але тепер я усвідомлюю пріоритети, цінність по-справжньому важливих речей. Життя поділилося на до і після».

Коли Лев прийшов з війни додому, то ще протягом кількох місяців думав, як повернутися назад. Каже, там його розуміли з півслова. А тут зовсім інший світ: люди начебто не знають, що в країні лютує війна. Виходить, що солдат повертається зі «своїми бджолами» у чужий вулик. Крім того, градус сімейних скандалів підвищує ще й розчарування в країні, за яку ризикував життям.

«Нічого не міняється, – зневірено додає чоловік. – Відбувається тупе відмивання грошей. Вони афішують, що в армії все є, а там переконують у протилежному. По телевізору інформують, що сепаратисти не стріляють, а наші кажуть: «Та ні, добряче гамселять». Нема правди».

Неправильна реабілітація

Отець Ярослав Рохман каже, що спочатку важливо задовольнити базові фізіологічні потреби солдата (сон, харчування тощо), і лише тоді можна вже розмовляти з ним на будь-які духовні теми. Наприклад, багато вояків після повернення додому цілими днями вилежуються на дивані перед телевізором, вважаючи це своїм заслуженим відпочинком. Але насправді така поведінка зрештою призведе до невтішних для здоров’я наслідків. На фронті боєць завжди перебував у повній бойовій готовності, м’язи були постійно напружені. Коли він удома різко розслабляється, звісна річ, починає боліти все тіло. Вояку й надалі потрібні регулярна зарядка і фізичні навантаження. Якщо про це не знає ні солдат, ні будь-хто з його рідних, боєць просто фізично страждає, не розуміючи причини. І якраз на цьому підґрунті часто виникають сімейні конфлікти.

«Треба багато працювати і з дружиною, аби вона могла правильно зустріти свого  чоловіка, – зауважує о. Ярослав Рохман. – Вона має усвідомлювати, що чоловік  повертається іншим. Після війни в його свідомості вкоренилася бойова установка. Він націлений на те, щоб воювати і захищати. Приїжджаючи в мирне життя, чоловік стає несоціалізованим, часто розчарованим. Найбільше це відчувають у родинному колі. Тому далеко не завжди сімейне пристанище є найкращою реабілітацією для демобілізованого вояка».

Наприклад, американських солдатів після повернення із зони бойових дій не пускають відразу додому. Їх ізолюють у спеціальному таборі, де вояки проходять повну фізичну і психологічну реабілітацію. За допомогою такого відновлення чоловіків виводять зі стану війни і призвичаюють до мирного життя. Трансформація триває не менше трьох місяців.

Скільки ти вбив?

О. Ярослав Рохман каже, якщо запитати в бійця, хто для нього є найближчим, він однозначно назве побратима з фронту. Не дружину – навіть якщо до війни у них були ідеальні стосунки. І жінка це має усвідомити та з мудрістю прийняти.

Іноді варто залишити солдата наодинці, не розпитувати ні про що чи просто помовчати вдвох – це теж буває корисним для стосунків.

Також, коли чоловік повернувся додому, не треба відразу скликати всіх родичів та друзів. Дружина має розуміти – це не той випадок, коли доречно влаштовувати забаву, аби якось відволікти чи розвеселити коханого. Вояку потрібен спокій та час, аби прийти до тями. Інакше він зазнає ще глибшої травми.

Ірина Вишинська наголошує, що не варто випитувати в бійця про війну – як там було, скільки ти вбив?.. Насправді він не хоче привносити в мирне життя, а тим паче в сімейне гніздечко, спогади з фронту. Жінці не потрібно поспішати чи давати його поведінці якусь оцінку. Лише любов і підтримка. Жодних істерик.

Боєць Лев погоджується, що вкрай важливо підготувати дружину до повернення чоловіка з фронту. «Коли ми з вояками тільки проходили військове навчання, – пригадує солдат, –то нам щодня показували зняті на реальних подіях жорстокі фільми зі сценами кривавих  убивств на полі бою. Це була психологічна підготовка. Гадаю, такі самі стрічки варто показувати і дружинам бійців, аби вони розуміли реальне жахіття війни. Також важливо, аби дружини вояків разом збиралися, ділилися переживаннями і порадами».

А Ірина Вишинська підкреслює – жінки бійців є не менше травмованими, ніж їхні чоловіки. Адже вони тривалий час жили в постійному страху за життя своїх близьких.

Психолог радить подружжю більше часу проводити разом, по-новому знайти спільні інтереси. Важливо також відшукати духовну підтримку, наприклад, у релігії.

Тягнути не варто

«Здебільшого ініціатором розлучення стає дружина, – каже о. Ярослав Рохман. – У  багатьох випадках бійці запевняють, що вони хотіли би зберегти сім’ю. Але, на мою думку, то лише слова. Бо фактично чоловіки для цього нічогісінько не роблять, вважаючи себе і так жертвами несправедливості чи, навпаки, героями, з якими усі вдома повинні рахуватися, яким не пасує іти на компроміс».

Налагодження сімейних стосунків після АТО є дуже трудомістким процесом. Це абсолютно нова фаза для саморозвитку кожного партнера.

У вирішенні родинних конфліктів солдати рідко звертаються до духівника чи психолога. Як правило, на таку пропозицію відповідають: «Я що, ненормальний, аби туди йти?» Часто чоловікам ще й соромно говорити про свої проблеми, вони остерігаються кепкування.

Психолог Наталія Чаплинська, керівник Івано-Франківського обласного центру психологічної допомоги учасникам АТО, каже, що за рік до них було понад 500 звернень від вояків. Третина – стосовно сімейних негараздів.

Зазвичай першими приходять дружини бійців, скаржачись, що після демобілізації чоловіки суттєво змінилися, стали агресивними. Самі ж вояки за психологічною допомогою звертаються лише через певний час після повернення з фронту, коли вже набралися сміливості або ж дійшли до краю депресії.

Фахівець закликає прийти до центру при появі перших тривожних сигналів: якщо протягом місяця не відновлюється сон, прогресує нестійкий психологічний стан тощо. Тягнути не варто – потім значно складніше допомогти.

Наталя МОСТОВА

28 лютого 2017 року у Києво-Святошинському центрі соціально-психологічної реабілітації населення відбувся психологічний майстер-клас для спеціалістів центру на тему: «Особливості комунікації з демобілізованими учасниками АТО». На заході були присутні близько 10 осіб, серед яких були психологи, соціальні педагоги та інші спеціалісти ЦСПР. Тренер – Олександр Столярчук (Психологічна Кризова Служба України) – вивчив запит присутніх, а він полягав у отриманні корисних знань та практичних навичок спілкування з учасниками АТО.

Було розглянуто поняття комунікації, її складові (вербальна, невербальна, паравербальна), засвоєно ці поняття за рахунок практичних вправ, ігор на довіру та розвиток емпатійних навичок.

Учасники майстер-класу змогли задати питання, які їм були цікаві, та обговорити спірні моменти. Спеціалісти ЦСПР дякують «Психологічній Кризовій Службі України» та Олександру Столярчуку за цікавий та корисний майстер-клас, за набуті та систематизовані знання, за нові практичні вміння та навички. Все дуже актуально, зрозуміло, корисно і пригодиться у повсякденній роботі.

Мужні воїни повертаються додому … Усі випробування ніби позаду, але вже з перших днів стає зрозумілим, що на бійців знову чекає боротьба – із шкідливими стереотипами, підступними «мисливцями на людей», із недосконалістю наших державних структур та навіть – із самими собою.

Хто формує імідж учасників АТО

Період «першої закоханості» у колишніх вояків пройшов досить швидко, і за ним прийшло розуміння, що так само, як різними можуть бути вчені і вчителі, лікарі і робітники, двірники і продавці, такими ж різними можуть бути і ті, хто брав участь у бойових діях. Ось тільки останніх вчили ненавидіти і вбивати …

Добропорядні, законослухняні, самодостатні, зрілі, з почуттям власної гідності воїни мало помітні і практично не привертають до себе уваги. Вони просто живуть, працюють, вчаться, лікуються, цінують підтримку сім’ї, із вдячністю приймають допомогу і при цьому більше розраховують на себе, ніж на державу.  У центрі загальної уваги, на жаль, опиняються ті, хто хоче вибити зі свого статусу максимальні дивіденди – політичні, матеріальні або хоча б моральні у вигляді самоствердження.

А ще – особистості демонстративні, деструктивні, істеричні, з неадекватною самооцінкою… Їх загалом не так уже й багато – відсоток не більше, аніж у суспільстві в цілому.  Але саме вони, як це не сумно, негативно впливають на формування іміджу учасників АТО. Часто-густо це ті, хто з різних причин не змогли успішно адаптуватися до мирного життя, вчасно прийняти допомогу фахівців, вирішити свої психологічні проблеми…

Маски, які заважають жити

Як і інші люди, учасники АТО часом обирають для себе певну роль, своєрідну «маску», яка з часом починає керувати ними, не дозволяючи змінюватися, успішно адаптуватися до мирного життя, вибудовувати здорові стосунки з оточуючими, ставати повноцінними членами суспільства. Згадаємо деякі з подібних ролей та риси, які притаманні кожній із них.

• «Правдошукач»: хвороблива принциповість, неготовність до сприйняття соціальних процесів у всій повноті. Чорно-біле сприйняття дійсності, пошук зрозумілого і однозначного супротивника.
• «Соціально неповноцінний»: невміння самостійно вирішувати проблеми, ходити по інстанціях. Безробіття, в тому числі психологічне, неготовність повернутися до більш скромної підпорядкованої ролі в мирному житті. Розірвані соціальні зв’язки, погіршення сімейних відносин.
• «Ветеран»: сприйняття ролі учасника АТО як головної в своєму житті, егоцентризм. Зупинка в професійному та особистісному рості. Небажання звертати увагу на весь спектр соціальних проблем, байдужість до інших людей.
• «Вічний рядовий»: несамостійність, пошук «командира», який візьме відповідальність на себе за те, що робити і кого вважати ворогом.
• «Командир»: пошук тих, ким можна керувати і ким командувати. Перебільшення своєї суспільної ролі, солдафонство, сімейний диктат.
• «Адреналінщик»: роздратування проти звичайного способу життя, рутини. Пошук яскравих вражень, небезпечних ситуацій із загрозою для життя.
• «Ностальгуючий»: сприйняття часу служби як найяскравішого періоду в житті. Ідеалізація товаришів по зброї, перебільшення їх відданості і дружби.
• «Утікач»: пошук можливості повернутися в АТО як спосіб втечі від соціальних і психологічних проблем.
• «Герой»: манія величі, зарозумілість, вимагання почестей, особливого ставлення до себе, в тому числі від близьких.   Зневажливе ставлення до звичайної праці та сімейних обов’язків – не панська це, мовляв, справа.
• «Самозванець»: сприйняття пільг, пошани і статусу учасника АТО як незаслужених. Хвороблива фіксація на епізодах панічних атак, хвилинах слабкості або розгубленості, звичайних в умовах бойових дій.
• «Вічний винуватець»: деструктивне переживання провини (часто перебільшеної) у зв’язку із загибеллю товаришів, невиправданими втратами, поразками. Невміння «переварити» проблему, щоб рухатися далі.
• «Людина-невидимка»: асоціальність, замкнутість, відчуження, підозрілість. Випадіння з поля зору соціальних служб, волонтерів, друзів, а часом і рідних.
• «Обраний»: вседозволеність, пошук самовиправдань, теоретизування, чому йому дозволено більше, ніж іншим. Внутрішня розпущеність, незрілість, схильність до маніпулювання оточуючими.
• «Крутий хлопець»: категоричність, брутаьність, хамство, сімейна тиранія, нестриманість, агресивність, невміння вибудовувати відносини з оточуючими.
• «Жертва»: постійне жаління себе, скиглення. Перебільшення своїх колишніх випробувань і страждань. Небажання зрозуміти, що пережили рідні і близькі, «втеча у хворобу».
• «Пільговик»: сприйняття себе як «вибивальника» пільг. Хвороблива фіксація на тих обіцянках, які держава не в змозі виконати. Війна з бабусями за безкоштовний проїзд у маршрутках. Споживацькі настрої, невміння взяти долю у свої руки.
• «Суїцидальник»: реальні чи демонстративні спроби самогубства. Підсвідомі суїцидальні настрої,  (відмова від лікування та реабілітації, небажання звертатися до фахівців) – нерідко на тлі психічних розладів.
• «Недовірливий»: Страх визнання своїх внутрішніх проблем та відповідно страх звернення до неврологів, психологів, психотерапевтів, психіатрів. Переживання на тему «що люди скажуть».
• «Недоторка»: дратівливість, істеричність, примхливість, інфантильність, чіпляння за слова – як нездоровий спосіб самоствердження.
• «Життя на потім»: відмова собі і оточуючим в тому, щоб радіти життю, розвиватися, займатися чимось, що не пов’язане безпосередньо з війною. Відкладання усього життя на той час, «коли буде мир».
• «Залежний»: зловживання алкоголем, наркоманія, інші шкідливі залежності, які лише поглиблюють психологічні проблеми. Нерідко є наслідком неготовності вирішувати перераховані психологічні проблеми.

Це досить умовна класифікація – адже одній людині можуть бути притаманні декілька ролей …

На щастя, більшість учасників бойових дій самостійно або за допомогою фахівців успішно долають всі труднощі адаптації до мирного життя, не дають маскам “прирости” до себе, виходять із кризи більш стійкими, зрілими, серйозними, самодостатніми людьми, наділеними новим умінням – гідно долати всі небезпеки і складнощі мирного життя.

Читайте продовження: “Полювання” на учасника АТО

Як допомагають бійцям АТО та їх родинам в реабілітаційних центрах? Про це в студії Громадсьго радіо розповідає заступниця директора Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації Ганна Яценко.

Ілона Довгань: Розкажіть про ваш реабілітаційний центр.

Ганна Яценко: В Україні були створені 5 центрів за ініціативою ООН після чорнобильської катастрофи для ліквідації психологічних та соціальних наслідків. Наш центр був створений останнім. Йому 16 років. Ми працювали на «депресивну територію», 4 зону.

Два роки минуло, як нас передали Державній службі у справах ветеранів та учасників АТО. Фактично всі спеціалісти пройшли навчання в американських та ізраїльських спеціалістів з надання допомоги учасникам АТО.

Ілона Довгань: Яку допомогу ви надаєте учасникам АТО?

Ганна Яценко: У нас у штатному розкладі три ставки психолога. Вони готові надавати психологічну допомогу, але за нею практично не звертаються. Демобілізовані майже нічого про це не знають. Ми фактично до кожної родини, до кожного бійця достукуємося, пояснюємо їм,навіщо потрібна психологічна допомога. Наш основний контингент — дружини. Ми працюємо над тим, щоб людину «заземлити» — зачепити за повсякденні справи. Ми запрошуємо їх на дитячі, сімейні свята, волонтерські заходи, щоб вони працювали разом з сім’єю, щоб при дітях було розказано про батька.

Є досить різні майстер-класи. Більше трьох годин триває майстер-клас з малювання олійними фарбами. Його проводить художниця. Одна дружина учасника АТО дуже не хотіла, щоб він пішов на війну вдруге. Жінка важко захворіла. Тепер вона приїжджає з іншого міста на цей майстер-клас, щоб помалювати. Для учасників АТО та членів їхніх родин це безкоштовно.

Тетяна Трощинська: Чи усім ветеранам потрібна психологічна допомога?

Ганна Яценко: 80% долають наслідки самостійно без сторонньої допомоги. Тільки 20% потребують допомоги. Ці 20% будуть з’ясовані з часом. Ізраїльські фахівці вчили нас, що те, що відбувається протягом першого року після мобілізації, не є порушенням. Це просто нормальна реакція на стрес. Якщо дружина правильно себе поводить, якщо вона не наливає чоловіку алкогольні напої, не тягне до лікарів, а просто терпляче ставиться до нього, то він самостійно виходить зі стресу.

В нашому суспільстві люди менше готові до звернення до психолога за допомогою, ніж в європейському. Чоловіки менше готові до цього, ніж жінки. Військові менш готові, ніж цивільні.

Ілона Довгань: Бійці приходять до вас. Це, можливо, і якийсь майданчик для спілкування?

Ганна Яценко: 6 грудня, це День ЗСУ, ми збираємо демобілізованих 6-ї хвилі мобілізації. Людина може приходити з родиною. Окремо будуть працювати з дітьми, жінками та чоловіками.

Надмірна героїзація не є терапевтичною. Ця маска унеможливлює повернення до мирного життя. Як герой буде мити посуд і робити уроки з дитиною?

Ілона Довгань: У вас є психологи, юрист, масажист-реабілітолог, соціальні працівники.

Ганна Яценко: Кажуть, що з бійцями має працювати військовий психолог, але ні. У демобілізованих виникають звичайнісінькі цивільні питання.

Ми також працюємо з переселенцями. Приймаємо людей з усієї України.

Ілона Довгань: У вас на сайті написано, що успішно працює група анонімних алкоголіків.

Ганна Яценко: Так. Вони збираються щосереди. Учасників АТО туди ходить не так багато, як би нам хотілося.

Повністю інтерв`ю можна прослухати у аудіозаписі на сайті Громадського радіо.