Позначка: поради - ЦСПР. Києво-Святошинський центр соціально-психологічної реабілітації населення Позначка: поради - ЦСПР. Києво-Святошинський центр соціально-психологічної реабілітації населення

Види домашнього насилля

Існують важкі, неприємні, дражливі теми, які не прийнято широко обговорювати, привертаючи до них увагу громадськості. І причина не лише в зіпсованому настрої. На жаль, важко (а іноді здається, що безнадійно) підіймати ті питання, до повномасштабного вирішення яких суспільство ще не готове…
Одна з таких складних тем – це домашнє насилля, особливо небезпечне тим, що нерідко залишається «за зачиненими дверима» якоїсь однієї сім’ї. Сусіди, колеги, друзі й навіть родичі можуть і не здогадуватися, що в родині панують страждання, приниження й знущання. Легше помітити сліди побиття, аніж шрами на душі. Невидимі миру сльози проливаються потайки, факти насилля приховуються, патологічна ситуація може тривати роками, калічити долю жінки та психіку дітей. Сімейний тиран підкоряє собі дружину (до 90% жертв насилля – це саме жінки), вибудовує бар’єри між нею та навколишнім світом, відриває від рідних, відважує подруг, не відпускає на роботу. Під такий стиль сімейного життя підводиться своєрідна «теоретична база», яка, на жаль, цілком органічно вписується у патріархальні погляди щодо підлеглої ролі жінки в сім’ї та суспільстві. І що парадоксально – представниці слабкої статі іноді навіть не усвідомлюють, що вже давно стали жертвами – настільки закамуфльованими та підступними можуть бути форми домашнього насилля.

Фізичне насильство
Фізичне насилля – це побої, спричинення каліцтв і тяжких тілесних ушкоджень.
До фізичного насилля можна віднести також:
• Дії, що не залишають видимих слідів: ляпаси, плювки, щипки, штовхання, вивертання рук, придушення, стискання, позбавлення їжі, сну, медичної допомоги…
• Непряме фізичне насилля: нанесення фізичної шкоди іншим членам сім’ї чи тваринам; кидання предметами; нанесення шкоди майну, викидання улюблених речей; замикання в хаті; позбавлення засобів зв’язку із зовнішнім світом.
• Злочинна бездіяльність: відмова в допомозі при хворобі, вагітності, пораненні; відмова купувати харчові продукти та інші необхідні для сім’ї товари; полишення в небезпечних місцях.
• Перешкоджання – полишити приміщення, користуватися туалетом, ванною кімнатою, телефонувати тощо.
• Словесні погрози – завдати шкоди дітям, рідним, друзям, застосувати зброю…
• Примушення – вживати наркотики чи алкоголь.

Сексуальне насилля
• Поводження з жінкою як із сексуальним об’єктом.
• Нав’язливі сексуальні домагання, ігнорування сексуальних уподобань.
• Примушування до полового акту з використанням сили, погроз чи шантажу (зґвалтування).
• Полові зносини в болючій, садистській, неприйнятній для жертви формі.
• Відмова в задоволенні сексуальних потреб жертви, позбавлення уваги й виявлення ніжних почуттів.
• Гнів, образи, приниження та інші насильницькі дії на ґрунті хворобливих ревнощів, звинувачень у любовних стосунках з кимсь.
• Образи жінки на сексуальному ґрунті зі звинуваченнями в тому, що вона погана коханка, сексуально неприваблива, фригідна, гуляща тощо.
• Вимоги одягатися певним чином проти волі жертви.
• Небажані сексуальні дотики, примушення до таких дотиків.
• Підглядання, фотографування в оголеному вигляді чи в інтимній ситуації без згоди жінки.
• Примушення спостерігати за сексуальними контактами між іншими людьми; примушення до перегляду порнографічної продукції, повторенню порнографічних сюжетів.
• Ексгібіціонізм, примушення оголятися і вчиняти певні дії (на камеру і без).
• Примушення до сексуальних контактів з іншими людьми.
• Будь-які інші дії на сексуальному ґрунті, що відбуваються проти волі жертви з ігноруванням її прав та законних інтересів.
• Після розлучення – сталкінг (від англ. stalking — переслідування): стеження, телефонні дзвінки, небажані подарунки та знаки уваги, нав’язливі контакти Інтернетом, погрози та залякування.

Психологічне (емоційне) насилля
• Постійний і тотальний контроль за поведінкою: вимоги звітування за кожен крок, стеження, допити, раптові перевірки, неочікувані візити на роботу, місце навчання чи додому; телефонні дзвінки, смс-повідомлення, листи електронною поштою, через соціальні мережі та месенджери з вимогою негайних відповідей.
• Ізоляція жертви: провокування конфліктів з родичами й подругами, перешкоджання в підтриманні між ними стосунків та зв’язку.
• Глузування і критика почуттів, переконань, дій жінки; образа релігійних почуттів, національної, расової або класової приналежності.
• Різні способи контролю над свідомістю: промивка мізків, нав’язування своєї точки зору, маніпуляції; примушення змінити віросповідання чи світогляд, відступити від своїх життєвих принципів та цінностей.
• Безпідставні дріб’язкові ревнощі: стеження за тим, як жінка реагує на інших чоловіків, нав’язливі розпитування про колег, товаришів по навчанню, друзів.
• Образи, приниження (в тому числі публічні): постійна критика: занадто товста/худа; дурненька/вдає з себе розумницю; погана коханка чи мати; ніякий професіонал, не здатна пристойно заробляти, вести хазяйство; нічого не варта без нього.
• Постійні звинувачення – в будь-яких проблемах, бідах, негараздах і нещасних випадках.
• Демонстративне ігнорування почуттів жінки, позбавлення її уваги, відмова виходити разом на люди.
• Тривале мовчання як спосіб покарання та тиску.
• Використання дітей як інструмента тиску та маніпулювання.
• Погрози піти чи вигнати жінку з дому, відібрати дітей.

Економічне насилля
• Позбавлення права розпоряджатися сімейним бюджетом та іншими матеріальними ресурсами родини, одноосібне прийняття фінансових рішень. Виділення грошей в залежності від «правильної» поведінки й навіть повне позбавлення особистих коштів. Створення штучної ситуації, за якої жертва має випрошувати гроші та звітуватися про кожну копійку.
• Заборона піти вчитися чи влаштуватися на роботу.
• Вилучення у жертви зароблених коштів або тих, що їх дали рідні чи друзі.
• Приховування доходів, ігнорування матеріальних потреб жертви чи сім’ї, розтрата сімейного бюджету з метою «покарати», «помститися», створити напружену драматичну атмосферу.
• Відмова в утриманні дітей.
• Примушення працювати (в тому числі на високооплачуваній, але важкій чи нелюбимій роботі).
• Примушення до здирництва та жебракування.

…Ось така вимальовується неприваблива і тривожна картина. Після уважного ознайомлення з видами домашнього насилля, раптом починаєш розуміти, що в різних формах і різною мірою воно присутнє чи не в кожній сім’ї. І стосується це не лише жінок, але й чоловіків, стареньких, дітей… І якщо фізичні насильники частіше зустрічаються серед чоловіків, то що стосується інших видів насилля, то тут жінкам немає рівних. Щоб у цьому переконатися, достатньо ще передивитись нашу статтю, уявляючи в ролі сімейного тирана жінку: і приниження (не здатен заробити чи щось полагодити), і відмова в сексі чи спілкуванні, і узурпація сімейного бюджету, і хворобливі ревнощі, і тотальний контроль, і погрози піти та забрати дітей – все це в різні мірі практикується майже кожною жінкою. Складається враження, що реальний стан сімейного насилля з боку жінок значно применшується. Представники сильної статі не готові визнавати свою роль жертви і замість того, щоб звіритися у своїх проблемах психологу, втішаються алкоголем чи іншими видами шкідливих звичок.

Так що ж нам може дати знання форм та способів домашнього насилля? Найголовніше – це тверезий погляд на те, що відбувається в твоїй сім’ї чи в родині близьких тобі людей. Можливо, вже час бити на сполох ? Рятувати шлюб та дітей?..

Але це також серйозне попередження для тих, у кого на сімейному небосхилі лише час від часу пропливають невеличкі попереджувальні хмаринки: спочатку мова може йти лише про деякі незначні прояви схильності до насильства. Справжніх монстрів, психопатів та збоченців все-таки не так і багато у порівнянні зі звичайними чоловіками та жінками. Іноді ми самі виховуємо насильників із своїх цілком добропорядних чоловіків чи жінок. Вчасно сказати «ні», чітко позначити межі особистого простору, розставити маркери, що позначають міру допустимого у стосунках – все це дієві запобіжники сімейної тиранії. Так само ми маємо використати отриману інформацію для самоаналізу: порядна людина може простежити в собі як риси насильника, так і схильність до того, щоб стати жертвою. Якщо все не зайшло занадто далеко, є надія подолати проблеми, відверто обговоривши ситуацію між собою чи звернувшись до психолога. Якщо ситуація близька до критичної, єдиний вихід – тікати від насильника світ за очі – про це в нашій наступній статті, так само, як і поради дівчатам, як вже на етапі перших залицянь визначити майбутнього сімейного тирана:
“Як розпізнати домашнього насильника”

“Порвати з сімейним тираном”

Марія КИРИЛЕНКО, Києво-Святошинський ЦСПР




3. Булінг, або шкільне цькування: поради батькам

Будьте уважні – з ознаками того, що ваша дитина піддається шкільному цькуванню (булінгу), можна ознайомитись у нашій попередній статті. А зараз декілька порад батькам на тому етапі, коли шкільне цькування вже виявлено.

Якщо ваша дитина – жертва булінгу

(1) Чого не варто робити, якщо ваша дитина жертва:

  1. Миттєво втручатися за будь-якого конфлікту, не даючи часу сторонам самим залагодити ситуацію.
  2. Радити дитині: самотужки протидіяти цькуванню, не звертати уваги, давати здачі, ображати у відповідь, просто перетерпіти складний період.
  3. Давати дитині зрозуміти, що вона «сама винна» через «неправильну» поведінку, спосіб життя чи ще щось.
  4. Намагатися самотужки «розібратися» з кривдником дитини чи її батьками в стилі претензій, звинувачень, докорів і погроз.
  5. Повністю покладатися на вчителів і адміністрацію школи, не контролюючи ситуації.
  6. Відмовлятися від переведення дитини в інший навчальний заклад, якщо ситуація зайшла занадто далеко.

(2) Що робити, якщо ваша дитина жертва:

  1. Тримати баланс і пам’ятати, що небезпечними є крайнощі: як недбаліть та ігнорування проблеми, так і надмірна паніка та емоційне розкручування проблеми.
  2. Довіряти дитині та її здатності вчитися долати життєві негаразди.
  3. Якщо є підозра у систематичних випадках фізичного насилля, не зволікайте. На жаль, іноді буває, що повторювана фізична агресія може наростати – аж до загрози здоров’ю. У цьому випадку повідомляється шкільна адміністрація, а в разі її бездіяльності – поліція. Ви маєте шанс не лише захистити свою дитину, але й покласти край цькуванню як явищу в конкретному навчальному закладі.
  4. Якщо ви пересвідчилися, що дитина піддається психологічному цькуванню, повідомте класного керівника, шкільного психолога, дирекцію школи. При цьому чітко сформулюйте проблему, називаючи речі своїми іменами. Наполягайте, що булінг – це насамперед проблема школи і лише потім – жертви та її мучителя. Коли явище отримує своє визначення та однозначну оцінку, можна розраховувати на адекватне реагування. Повернення до замовчування вже не буде.
  5. Не дозволяйте заплутати себе розбірками конкретних ситуацій – хто що сказав чи зробив і хто більше винен. У цьому випадку ви потонете в деталях і почнете грати в гру насильника «а що я зробив?». Тому говоріть лише про загальну картину.
  6. Дайте дитині зрозуміти, що вона не одна і що ви на її стороні. Виявляйте до неї любов, говоріть із нею, діліться своїми спогадами про аналогічні ситуації з ваших шкільних років. Знайдіть, за що хвалити сина або доньку, щоб підвищити самооцінку, подарувати впевненість у собі.
  7. Проаналізуйте, чи все гаразд у вашій сім’ї. Зверніться до незалежного психолога, який не включений у шкільні процеси. Будьте готові до довготривалої роботи з фахівцем над оздоровленням родинних стосунків.
  8. Спробуйте дуже обережно з’ясувати, які зовнішні чинники (з-поміж тих, що піддаються коригуванню) могли послужити приводом до цькування (надмірна вага, неохайність, недотримання правил гігієни, неприємні для оточуючих звички, нетиповий одяг тощо). Спільно з дитиною працюйте над поліпшенням ситуації.
  9. Допоможіть дитині обрати хобі, гурток, в якому їй буде комфортно і цікаво і який їй подарує нових друзів зі схожими смаками та захопленнями.
  10. Віддайте дитину до спортивної секції, що зміцнить її фізично та додасть впевненості у собі.
  11. Вчіть дитину навичкам впевненої поведінки, вмінню відстоювати свої інтереси, захищати свої кордони, гідно триматися, чітко формулювати думку, голосно відповідати. Спільно напрацюйте набір стандартних відповідей на дражнилки та образи.
  12. Допомагайте дитині мріяти, вибудовувати плани, уявляти себе в світлому майбутньому, підніматися над буденністю, отримувати стимул працювати над собою.
  13. Зважте всі «за» та «проти» переведення дитини в інший клас чи навчальний заклад. Врахуйте, що це лише один із паралельних способів вирішення проблеми. У новому учбовому закладі дайте дитині можливість почати все з чистого аркушу: нікому не розповідайте про справжні причини переходу (вигадайте якийсь нейтральний привід). Водночас не спішіть із таким рішенням – можливо, це булер має піти зі школи, а не ваша дитина.
  14. Якщо мова йде про кібербулінг (цькування в соціальних мережах), допоможіть дитині «почистити» від агресорів свої акаунти, змінити налаштування або взагалі видалити свої сторінки.

Якщо ваша дитина – булер

  • Не виправдовуйте свою дитину, не намагайтесь звинуватити в усьому жертву цькування, вчителів, школу… Водночас прослідкуйте, щоб з вашої дитини не зробили цапа-відбувайла: шкільна адміністрація має визнати свою частину провини за неприпустиму ситуацію.
  • Допоможіть дитині понести відповідальність за те, що вона накоїла: вибачитись, відшкодувати збитки за рахунок чогось, про що вона мріяла, тощо.
  • Пам’ятайте, що ваша дитина потребує любові й допомоги так само, як і той, кого вона ображала. Засудження конкретних вчинків, пояснення їх неприпустимості має супроводжуватися виявами підтримки, формуванням відчуття, що разом ви подолаєте всі негаразди.
  • Зверніться до психолога. Пам’ятайте, що послуги фахівця потрібні і дитині, і вам. За його допомогою спробуйте розібратися, чому ваша дитина вдалася до агресії, що не так у вашій сім’ї, вихованні, сімейних традиціях, поведінкових стереотипах.
  • Подумайте, чи ваша дитина не відчуває себе жертвою домашнього насилля: те, що ви називаєте «вихованням», дитина може сприймати як психологічні тортури.
  • Проаналізуйте, чи не є поведінка вашої дитини віддзеркаленням того, як ви ставитесь до свого оточення. Чи часом не дозволяєте собі критикувати інших, кепкувати з них, роздратовано відгукуватися, акцентуватися на національності, соціальному статусі, способі життя… Ви можете це робити мимохіть, позаочі, в сімейному чи дружньому колі, ніколи не переходячи до особистих образ. Але ваше ставлення до інших людей може відбиватися в дитячій душі, як у кривому дзеркалі, – у гіпертрофованому та спотвореному вигляді. Ви лише говорите – а дитина вже діє.
  • Оберіть для дитини таку спортивну секцію, в якій вона матиме вихід своїй енергії та прагненню до лідерства.
  • Задіюйте в своїй душі й відповідно в душі дитини такі емоції та почуття, як співпереживання, доброта, милосердя. Подумайте, які добрі справи ви разом могли б робити, кого рятувати, кому допомагати, співчувати…

Якщо ваша дитина – свідок або вимушений учасник знущань

Є ще одна, найбільш масова категорія жертв булінгу. Це пасивні свідки знущань – німі, безсилі, залякані спостерігачі. Так само, як і ті, що приєдналися до терору з остраху стати наступною жертвою.
У свідків знущань психологічні травми можуть бути такими ж відчутними, як і у жертв. Почуття провини та сорому через участь у тортурах може супроводжувати людину все життя. Свідкам та вимушеним учасникам булінгу також потрібна допомога психолога та підтримка батьків. Вони мають «перетравити» отриманий негативний досвід, осмислити міру своєї відповідальності, роль людини в закритій системі, виробити стереотипи відповідальної поведінки на майбутнє. З усіма дітьми, що стали учасниками процесів, пов’язаних з булінгом, потрібно багато розмовляти, обговорювати аналогічні ситуації, переглядати фільми за темою тощо.

За яких умов можливе цькування
Булінг можливий у школі через загальну нездорову атмосферу, відсутність системної виховної роботи і недопрацювання з боку шкільних психологів.
Але випадки цькування трапляються і в цілком благополучних та за всіма критеріями безпечних навчальних закладах. Тому вкрай важливо, щоб перший випадок водночас став останнім. І це справжній виклик професіоналізму та виваженості педагогічного колективу.

Завдання батьків у цьому контексті – проконтролювати ситуацію:

  • Пересвідчитись, що відбулося адекватне реагування на випадок булігу зі сторони всіх сторін конфлікту та всіх причетних.
  • Речі названо своїми іменами. До учнів донесено інформацію, що вони не «дражнять», «грають», «приколюються» і «стібуться», а цькують, знущаються та піддають тортурам.
  • Проведено службове розслідування стосовно вчителів, які або потурали, або були ініціаторами шкільного цькування.
  • Вжито елементарних заходів безпеки: діти на перервах не залишаються без нагляду дорослих, в школі відсутні неконтрольовані закапелки, де булери можуть познущатися зі своїх жертв.

Батьки мають право ініціювати (а за потреби – і профінансувати) встановлення в навчальному закладі відеоспостереження. Батьки також можуть допомогти вчителям завантажити дітей цікавими спільними проектами, екскурсіями та волонтерською діяльністю, яка актуалізує в дитячій душі доброту, співчуття, турботу про постраждалих, стареньких, тварин тощо.

Читайте за темою також:

1.Булінг: етапи вирішення проблеми

2.Про булінг, або шкільне цькування. Вступ до теми.

4.Булінг, або шкільне цькування: поради школярам

5.Булінг, або шкільне цькування: поради вчителям

 

За матеріалами статті Марії Кириленко

“Шкільне цькування: поради батькам”




5. Булінг, або шкільне цькування: поради вчителям

Учителі також можуть бути булерами?
За деякими дослідженнями, лише 4% учнів, що піддавались цькуванню, зверталися по допомогу до вчителя. А у 24,7% випадках саме вчителі виступали ініціаторами булінгу.
Не будемо спрощувати. Не так уже й часто вчитель свідомо знущається з дитини або відкрито нацьковує на неї інших учнів. Багато що може відбуватися підсвідомо і виявлятися на рівні невербальних ознак чи шляхом відсутності реагування, «не помічання», покарання жертви замість агресора.
Учитель теж людина, і його можуть дратувати зовнішність, поведінка чи фізичні вади учня. Це може бути, приміром, яскраво виражена внутрішня незалежність; неслухняність та некерованість; «незручність» у навчанні (гіперактивність, затинання, підвищена сором’язливість); слабкість; плаксивість; хворобливість; затримка психічного розвитку або навпаки високі розумові здібності; інакша раса чи національність; низький рівень достатку; неохайність; недотримання правил гігієни…
У дітей сильно розвинена інтуїція – вони миттєво «зчитують» справжнє (а не на словах) ставлення вчителя до особливої дитини. Це для них може бути знаком, що вчитель «на їх стороні» і що їм за цькування нічого не буде.
Дослідження також доводять, що нерідко вдаються до знущання з дітей ті вчителі, які колись самі (в сім’ї або в навчальному закладі) були жертвами цькувань та принижень. У цьому випадку вчитель потребує окремої психологічної допомоги. Але хай там як, саме вчитель – головний захисник дітей, з яких знущаються. Саме від учителя залежить, наскільки ефективно відбуватиметься боротьба з булінгом.

Чому вчитель іноді потурає цькуванню:

  • Реально не помічає й не розуміє проблеми та недостатньо обізнаний щодо можливих небезпечних наслідків булінгу і недооцінює міру шкідливого впливу.
  • Переконаний, що учень «сам винен» або відчуває таке саме роздратування щодо «несхожої» дитини, як і булери.
  • Помилково вважає, що «діти самі розберуться» і краще не втручатися.
  • Стає жертвою хитрощів нападника: той знущається з жертви, коли ніхто не бачить, а коли вчитель у класі, провокує жертву на сплеск гніву. Як результат – учитель карає жертву, а не агресора, чим фактично долучається до булінгу.
  • Колись він сам був жертвою цькування або ж піддається сімейному насиллю зараз і підсвідомо схильний до своєрідного «реваншу» за колишні приниження.
  • Йому подобається булер, який на відміну від жертви впевнений у собі, симпатичний, краще фізично розвинений і взагалі є улюбленцем учителів.
  • Має низький рівень кваліфікації чи недостатній досвід, щоб припинити цькування.

Декілька порад учителю:

  1. Завжди пам’ятати, що таке явище, як цькування існує в навчальних закладах усього світу. Різниця тільки в тому, чи не замовчується проблема, наскільки ефективно відбувається профілактика та виявлення конкретних випадків і як швидко відбувається реагування на них.
  2. Пам’ятати, що лідером у дитячому колективі має бути вчитель і тільки вчитель. Це він визначає правила поведінки, цивілізований мирний спосіб вирішення конфліктів, неприпустимість висміювання, знущань і застосування сили. Ніякі «королі» з-поміж учнів не мають перебирати на себе роль «ватажка зграї» і встановлювати свої «правила гри», за якими в колективі пануватимуть первісні інстинкти й тероризування слабших.
  3. Водночас створити у дітей відчуття, що дотримання певних правил поведінки – це їх власний вибір. Розробити разом з ними своєрідний кодекс честі, де буде зафіксована неприпустимість насилля, знущання, викладення в соціальні мережі глузливих відео про однокласників… Правила потім можна красиво оформити, скріпити підписами всіх учнів і вивісити в класі.
  4. У боротьбі з випадками шкільного цькування застосовувати комплексний підхід до розв’язання проблеми, який включає роботу з класом, з колегами, батьківським комітетом та усіма батьками. Проводити окрему індивідуальну роботу наодинці з головними дійовими особами конфлікту та їхніми батьками.
  5. Розібратися в собі, з’ясувати, чи часом жертва булінгу не дратує самого вчителя. За потреби пропрацювати проблему з незалежним психологом.
    Не включатися в булінг (часом це відбувається мимоволі) – не виявляти ознак роздратування; не посміхатися, коли дитина потрапляє в кумедну ситуацію; тримати ситуацію під контролем.
  6. Чітко й недвозначно окреслити перед класом свою позицію – і не лише стосовно конкретного випадку, але й щодо явища булінгу загалом.
  7. Називати речі своїми іменами. Пояснювати, наскільки огидним є таке явище, як цькування. Відверто говорити з дітьми, що класний колектив хворий, і потрібно всім разом працювати на його одужання.
  8. Завантажувати дітей цікавими спільними справами. Знаходити в колективній діяльності місце для активності сором’язливих або заляканих дітей.
  9. При плануванні заходів враховувати, чи не потрапить до складної (чи навіть принизливої) ситуації школяр з інвалідністю, з малозабезпеченої сім’ї чи дитина, чия родина знаходиться в складних життєвих обставинах. З огляду на це коригувати план проведення заходу або змінювати його формат.
  10. Долучити до розв’язання проблеми шкільного психолога. Водночас враховувати, що той може не користуватися достатньою довірою з боку дітей, оскільки сприймається як представник шкільної адміністрації. За потреби запросити до роботи з класом незалежних спеціалістів (оптимізація стосунків у колективі, тренінги на згуртування тощо).
  11. Докладати окремих зусиль, щоб підняти самооцінку дітей, які піддавалися цькуванню. Штучно створювати для них ситуації успіху і перемоги.
    Організувати групу підтримки для жертви цькування. Запровадити в класі систему шефства над слабшими дітьми.
  12. При роботі з класом не акцентуватися на тому, хто в якій ролі виступав під час конфлікту. Якщо агресор не визнає за собою провини, не наполягати. Працювати з уявними ситуаціями.
  13. Використовувати сучасні методи роботи з колективом: форум-театр, рольові ігри, в котрих програвалися б поведінка агресора, його свити, жертви, спостерігачів.
  14. Читати на виховних годинах зборах реальні історії або оповідання про цькування, передивлятися фільми чи відеосюжети за темою з наступним колективним обговоренням.
  15. Запропонувати учням описати у невеликих творах те, що, на їхню думку, відчуває жертва насилля.
  16. У складних ситуаціях не виключати переведення агресора чи жертви до іншої школи або навіть звернення до правоохоронних органів.
  17. Робити все можливе для покращення загальношкільної атмосфери: сприяти якомога більшій відкритості навчального закладу, прозорості всіх процесів, готовності визнавати помилки й рухатися далі.
  18. Сприяти тому, щоб представники адміністрації школи та весь викладацький склад зрозумів, наскільки проблема булінгу жахлива й небезпечна.
  19. Ініціювати встановлення відеокамер в класах та коридорах навчального закладу, але передусім у місцях, де мали місце епізоди насилля. Це не вияв недовіри до школярів та вчителів, а дієвий спосіб їх захисту.

Якщо не почати лікувати булінг на початкових етапах, то рано чи пізно ця хвороба захопить весь шкільний колектив і цілком імовірно, що наступною жертвою може стати сам учитель.
Не виключено, що згодом ми знову повернемося до цієї теми, щоб поговорити вже про те, як захистити від булінгу самих учителів.

Читайте за темою також:

1.Булінг: етапи вирішення проблеми

2.Про булінг, або шкільне цькування. Вступ до теми.

3.Булінг, або шкільне цькування: поради батькам

4.Булінг, або шкільне цькування: поради школярам

За матеріалами статті Марії Кириленко

“Шкільне цькування: поради для дітей, вчителів і не тільки”




Психолог ЦСПР відповіла на запитання Громадського радіо

Психолог ЦСПР відповів на запитання Громадського радіо

Як допомагають бійцям АТО та їх родинам в реабілітаційних центрах? Про це в студії Громадсьго радіо розповідає заступниця директора Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації Ганна Яценко.

Ілона Довгань: Розкажіть про ваш реабілітаційний центр.

Ганна Яценко: В Україні були створені 5 центрів за ініціативою ООН після чорнобильської катастрофи для ліквідації психологічних та соціальних наслідків. Наш центр був створений останнім. Йому 16 років. Ми працювали на «депресивну територію», 4 зону.

Два роки минуло, як нас передали Державній службі у справах ветеранів та учасників АТО. Фактично всі спеціалісти пройшли навчання в американських та ізраїльських спеціалістів з надання допомоги учасникам АТО.

Ілона Довгань: Яку допомогу ви надаєте учасникам АТО?

Ганна Яценко: У нас у штатному розкладі три ставки психолога. Вони готові надавати психологічну допомогу, але за нею практично не звертаються. Демобілізовані майже нічого про це не знають. Ми фактично до кожної родини, до кожного бійця достукуємося, пояснюємо їм,навіщо потрібна психологічна допомога. Наш основний контингент — дружини. Ми працюємо над тим, щоб людину «заземлити» — зачепити за повсякденні справи. Ми запрошуємо їх на дитячі, сімейні свята, волонтерські заходи, щоб вони працювали разом з сім’єю, щоб при дітях було розказано про батька.

Є досить різні майстер-класи. Більше трьох годин триває майстер-клас з малювання олійними фарбами. Його проводить художниця. Одна дружина учасника АТО дуже не хотіла, щоб він пішов на війну вдруге. Жінка важко захворіла. Тепер вона приїжджає з іншого міста на цей майстер-клас, щоб помалювати. Для учасників АТО та членів їхніх родин це безкоштовно.

Тетяна Трощинська: Чи усім ветеранам потрібна психологічна допомога?

Ганна Яценко: 80% долають наслідки самостійно без сторонньої допомоги. Тільки 20% потребують допомоги. Ці 20% будуть з’ясовані з часом. Ізраїльські фахівці вчили нас, що те, що відбувається протягом першого року після мобілізації, не є порушенням. Це просто нормальна реакція на стрес. Якщо дружина правильно себе поводить, якщо вона не наливає чоловіку алкогольні напої, не тягне до лікарів, а просто терпляче ставиться до нього, то він самостійно виходить зі стресу.

В нашому суспільстві люди менше готові до звернення до психолога за допомогою, ніж в європейському. Чоловіки менше готові до цього, ніж жінки. Військові менш готові, ніж цивільні.

Ілона Довгань: Бійці приходять до вас. Це, можливо, і якийсь майданчик для спілкування?

Ганна Яценко: 6 грудня, це День ЗСУ, ми збираємо демобілізованих 6-ї хвилі мобілізації. Людина може приходити з родиною. Окремо будуть працювати з дітьми, жінками та чоловіками.

Надмірна героїзація не є терапевтичною. Ця маска унеможливлює повернення до мирного життя. Як герой буде мити посуд і робити уроки з дитиною?

Ілона Довгань: У вас є психологи, юрист, масажист-реабілітолог, соціальні працівники.

Ганна Яценко: Кажуть, що з бійцями має працювати військовий психолог, але ні. У демобілізованих виникають звичайнісінькі цивільні питання.

Ми також працюємо з переселенцями. Приймаємо людей з усієї України.

Ілона Довгань: У вас на сайті написано, що успішно працює група анонімних алкоголіків.

Ганна Яценко: Так. Вони збираються щосереди. Учасників АТО туди ходить не так багато, як би нам хотілося.

Повністю інтерв`ю можна прослухати у аудіозаписі на сайті Громадського радіо.




Коли боєць повернеться додому …

Коли боєць повернеться додому ...

Життя ставить перед нами нові проблеми, які доведеться вирішувати гідно, грамотно, з великою часткою терпіння і навіть смирення. Всього рік тому навіть у страшному сні ми не могли собі уявити, що доведеться жити в умовах війни.

Когда боец вернется домой…

Жизнь ставит перед нами новые проблемы, которые придется решать достойно, грамотно, с большой долей терпения и даже смирения. Всего год назад даже в страшном сне мы не могли себе представить, что придется жить в условиях войны. Да, необъявленной, да, идущей порой «где-то там», а может – что гораздо страшней – уже постучавшейся в дверь или же вплотную подбирающейся к родным городам и селам. Труднее всего тем, в чью семью война вошла, забрав родного человека на страшный ратный труд – убивать других. Дело всех членов семьи – ждать и верить, что все будет хорошо. И при этом отдавать себе отчет в том, что по возвращению – даже счастливому и благополучному – для семьи порой «все только начинается». Сын, муж, отец возвращается другим, непривычным, непонятным, «чужим», а иногда даже психически надломленным…

Советы членам семьи участника боевых действий и особенно женщинам:

  • Постарайтесь узнать, какие изменения могут произойти с человеком, которому довелось побывать в зоне боевых действий. Данная публикация – это только «введение в тему».
  • Будьте готовы принять бывшего воина в его новом качестве, ежеминутно помните, что не он виноват в тех изменениях, которые в нем произошли.
  • Верьте, что «все это временно», «все пройдет, и это тоже», «переживем», «все будет хорошо»…
  • Помните, что многое зависит от вас. Понимайте, что семья попала в непростые обстоятельства, в которых понадобится много выдержки, мудрости, работы над отношениями и над собой.
  • Если боец пришел в краткосрочный отпуск, – ни на что не рассчитывайте; не перегружайте домашними проблемами; возьмите на себя планирование деятельности во время отпуска; не ожидайте проявления привычных чувств; смиритесь с тем, что он «не совсем здесь», не готов принимать решения, много говорит о боевых друзьях, стремится к общению с теми, кто тоже воевал, и даже рвется обратно…
  • Понимайте, что момент столкновения недавнего бойца с мирной жизнью может быть для него очень тяжелым, особенно когда он увидит, что в то время, когда гибнут соотечественники, многие живут прежними заботами, не меняют роскошный (а порой и разгульный) образ жизни, могут не признавать необходимости военных действий. Это может вызвать состояние близкое к шоку и повлечь за собой как ступор, так и агрессивные проявления по отношению к окружающим.
  • Делайте скидку на то, что долгое время человек жил по военным законам, и для него естественны некоторая жесткость, бескомпромиссность, категоричность; «черно-белое» восприятие мира; попытки четко определять, где друг, а где враг; поиск «командира», которому он бы подчинялся или стремление взять командование на себя. При этом поначалу возможны попытки «перестроить» мирную жизнь (и даже жизнь семьи) на военизированный лад.
  • Учитывайте в своем поведении, что человек вернется в ожидании более высокого статуса, с расчетом на уважение и особое признание своих заслуг, с ощущением возросшей значимости как в социуме, так и в семье.
  • Не принимайте на свой счет негативные реакции участника боевых действий. Раздражительность, погруженность в себя, неадекватные реакции, черствость по отношению к близким – все это специфические проявления травмированной психики родного и близкого человека. Запаситесь терпением и выдержкой.
  • Одновременно не позволяйте травмированному члену семьи превращаться в семейного тирана, которому «дозволено» распускаться, грубить, срываться на жене, родителях или детях. Четко обозначайте границы допустимого. Не скандальте, но твердо говорите об опасности несдержанного поведения для психического и физического здоровья детей, жизни престарелых членов семьи и даже самой сохранности семьи в будущем.
  • Выслушивайте все, чем готов поделиться с вами бывший воин. Давайте ему возможность выговориться, проговорить (и неоднократно) травмирующие моменты. При этом не выпытывайте, а создавайте условия для того, чтобы человек раскрывался сам. Обеспечивайте возможность побыть вдвоем без внешних раздражителей в виде работающего телевизора, других членов семьи, посторонних… Начинайте с простых   вопросов, касающихся военного быта, режима дня, моментов отдыха и даже смеха, при этом давая возможность «отвлекаться от темы». Всеми способами показывайте, что вы воспринимаете информацию и разделяете чувства говорящего, но не давайте при этом волю эмоциям, даже если приходится слышать тяжелые и откровенные подробности или если что-то вызывает у вас возмущение. Не ахайте, не охайте, не комментируйте с переходом на личности или политику: «только с тобой могло такое случиться», «командиры-предатели», «преступное государство»…
  • Признавайте значимость для ветерана «боевого братства», понимайте, что надолго (а, может, и навсегда) боевые товарищи станут важнее семьи, именно они будут пользоваться абсолютным доверием и восприниматься как те, кто всегда поймет и поддержит. Приняв это как данность, придется присматриваться к конкретным людям, отслеживать на пользу или во вред идет общение с ними (возможны болезненное возвращение к травмирующим событиям, коллективное злоупотребление спиртным, взаимное накручивание и провоцирование агрессии…). Важно осторожно беседовать с воевавшим о его друзьях, вместе приходить к каким-то выводам, закреплять и поощрять общение с теми из боевых друзей, кто положительно на него влияет.
  • Придерживайтесь всей семьей здорового образа жизни. Если раньше можно было позволять себе некоторые излишества, то теперь придется перестроить жизнь всех членов семьи на здоровое полноценное питание, умеренное потребление алкоголя, строгий режим дня, продолжительный сон в одно и то же время. Освойте и практикуйте здоровые способы релаксации. Это может быть молитва, медитация, аутогенная тренировка, успокаивающие беседы, дыхательные упражнения и пр..
  • Любыми способами препятствуйте безделью, т.к. именно свободное время в наибольшей мере способствует самым негативным последствиям и чаще всего приводит к пьянству и наркомании. Помогайте бойцу как можно быстрее вернуться к повседневной рутине. Не ограждайте его от мелких бытовых проблем. Способствуйте общению с животными и детьми (поиграть с ребенком, выгулять собаку и пр.). Уделяйте внимание активному отдыху (прогулки, рыбалка и пр.) и умеренным физическим нагрузкам. Вовлекайте в общественную работу.
  • Помните, что в отношениях не бывает однозначных универсальных решений и то, что помогло одной семье, для другой может оказаться  безрезультатным. Именно поэтому так важно подходить к отношениям творчески, находиться в постоянном поиске способов помочь близкому человеку и не исключать обращение за специализированной помощью.
  • И – главное. Не считайте, что ваша жизнь менее ценна, чем жизнь пострадавшего. При любых раскладах и при любом физическом и психическом состоянии вернувшегося бойца вы имеете право на минуты отдыха, удовольствий, простых развлечений, радости бытия и смеха. Еще в большей мере в этом нуждаются дети, которым нужно «организовывать» счастливое детство. В здоровой, радующейся жизни семье ветерану будет легче вернуться к мирной жизни.

Мария КИРИЛЕНКО




Типові реакції бійців після повернення додому

Емоції та поведінкові реакції:

– погані сни, кошмари,
– труднощі з концентрацією уваги;
– часті негативні спогади про війну;
– легко лякається, реагує на голосні звуки;
– злість, роздратування, ненависть;
– постійно насторожі, проявляє надмірну пильність, нав’язливі думки про безпеку;
– відчуття безпорадності, страху,знервування;
– уникання людей або місць, пов’язаних з травмуючою подією;
– відчуття суму, самотності, непотрібності;
– відчуття збудження, схвильованість;
– надмірне вживання алкоголю, надмірне паління, вживання наркотиків;
– відчуття шоку, оніміння, неможливості відчувати позитивні емоції;
– має поганий апетит, не дбає про своє здоров’я;
– легке погіршення настрою;
– почуття провини, сорому, самоосуду;
– проблеми з виконанням звичних завдань удома або на роботі;
– почуття безнадії щодо майбутнього.
– агресивний стиль водіння авто.

Такі реакції можуть бути особливо сильними у перший місяць після повернення додому. Ці реакції є нормальною складовою процесу адаптації.

Піклуйтеся про себе, долайте стрес через здоровий спосіб життя.

 Відволікайтеся, виконуйте фізичні та дихальні вправи Забезпечте тривалий нічний сон (8-9 годин). Не вживайте алкоголь як спосіб уникнення негативних спогадів, реакцій, почуттів, до яких необхідно змінити своє ставлення.

Не робіть цього!

  • Не примушуйте вашого військового говорити. Не зупиняйте його, коли він говорить.
  • Намагайтеся не давати оцінок. Наприклад, не говоріть: «Те що тобі довелося робити, це жахливо».
  • Не намагайтеся вказувати, що йому «треба» робити, не давайте йому порад, попередньо не вислухавши його уважно.
  • Не використовуйте кліше або усталені вирази: «Війна – це пекло» або «Якщо ти вже повернувся, можеш залишити все у минулому». Не поспішайте. Для повторного «знайомства» і відновлення комфортного відчуття поряд одне з одним необхідний певний час.

Що повинно вас насторожити /на що звернути увагу.

Які ж ознаки того, що ваш військовослужбовець потребує сторонньої допомоги? Ви можете подумати про отримання психологічної допомоги, якщо у людини помітний дистрес (знервованість) у наступних життєвих сферах.

 У сімейних і соціальних взаємовідносинах – часті та інтенсивні конфлікти, недостатня комунікація, уникання відповідальності.

 Проблеми на роботі, у навчанні або іншій соціальній групі – часті прогули, конфлікти, неможливість вкластися у терміни, низька продуктивність роботи.

 Часті дуже сильні депресивні або ж агресивні настрої, особливо, якщо існує небезпека, що військовий може завдати шкоди іншим або собі.  Часті нав’язливі думки, спогади або «картинки» із зони бойових дій.

 Часта надмірна настороженість або ж надмірна готовність.

Якщо поведінка вашого військового завдає помітні неприємності, створює проблеми або ж заважає нормальній життєдіяльності, він може виграти від отримання адекватної допомоги. Визнати проблему може бути дуже важко. Військовослужбовець може думати, що справиться самотужки, що хтось інший йому не допоможе, може вірити у те, що проблеми розв’яжуться самі пособі, або ж занадто соромиться чи боїться говорити з кимось про власні проблеми.

Такі емоційні або ж психологічні проблеми не є ознакою слабкості і не свідчать про психічне захворювання. Травми, рани, включаючи психологічні, вражають хоробрих та сильних так само, як і інших людей. Однак, страх того, що «мене будуть вважати психом», може бути величезною перепоною для людей, які справді потребують допомоги. Нагадайте вашій близькій людині, що пошук вирішення проблеми є ознакою сильної і зрілої особистості. Отримання допомоги від когось іншого, іноді, є єдиним можливим вирішенням проблеми (наприклад, Ви ж не соромитеся звертатися до хірурга для видалення апендиксу і самі не робите собі цю операцію).

 ЗАКЛЮЧНІ ПОРАДИ

  Більшість військових, які повернулися додому з зони бойових дій, потерпають від загальних стресових реакцій під час і після реінтеграції у сім’ю.  Навіть якщо проблеми не припиняються, не впадайте у відчай.  Вивчення інформації про ці проблеми, так само як і про різноманітні види реакцій на бойовий стрес або ж ПТСР, є кроком до розпізнавання того стану, коли є потреба у допомозі спеціалістів.  Спеціалісти-психологи можуть надавати допомогу у розв’язанні проблем, про які йшла мова у даній брошурі. Існують певні тренінгові програми, що дозволяють перевести мислення військових з так би мовити воєнного типу на мирне.  Ознакою зрілості і відповідальності є визнання того, що у Вас/вашого військовослужбовця є проблема, і необхідно зробити певні кроки для її вирішення.

За матеріалами “Пам’ятки для сімей військовослужбовців, які повернулися із зони АТО”