Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. Саме слово має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувався співвідношенням чотирьох рідин — крові, лімфи, жовтої і чорної жовчі, — які називалися «гумор». Вважалося, що співвідношення цих рідин визначає здоров’я і самопочуття людини.
Є різні форми гумору: іронія, пародія, сатира, сарказм, парадокс, анекдот, жарт, каламбур, оксюморон; у графічному вигляді — карикатура і шарж. А з молодіжного середовища до нас прийшли такі поняття, як стьоб і прикол.
Гумор буває добрий, вишуканий, тонкий, іскрометний, своєрідний, плаский, грубий, тупий, вульгарний, нижче пояса, злий; дитячий, студентський, солдатський; англійський, вірменський і навіть чорний…
Ми говоритимемо тільки про добрий, доброзичливий гумор, який додає оптимізму, прикрашає життя, робить його яскравішим, цікавішим, несподіваним.

Навіщо нам почуття гумору?
Почуття гумору — це вміння виявляти суперечності в навколишньому світі; бачити смішне в розповіді, людях, ситуації. Ще — це здатність пожартувати, зробити смішний коментар, викликати сміх оточуючих своєю поведінкою. Відсутність або недостатня виразність почуття гумору іноді може свідчити про знижений емоційний рівень і — на жаль — навіть про певну інтелектуальну недорозвиненість особистості.
Не варто ототожнювати наявність почуття гумору й уміння бути «душею компанії». Показна, гучна дотепність — це часто своєрідний спосіб самоствердитися, виділитися, приміряти на себе роль лідера. Тим часом людина, яка чудово розуміє і цінує жарти, зовсім не обов’язково прагне бути в центрі уваги.
Багато дослідників сушать голову над цілою низкою питань: навіщо людині почуття гумору, яка його природа, чи можна його розвинути. Гумор вважають грою підсвідомості, фізіологічною захисною функцією, способом отримати розрядку, зняти напругу, стрес і навіть агресію. Жарти й анекдоти завжди допомагали в найтяжчі, іноді, здавалося б, нестерпні періоди нашої історії — у період сталінських репресій, під час війни, після Чорнобильсь¬кої катастрофи. Як стверджують, гумор не просто допомагає жити — він допомагає вижити. Безліч анекдотів у наші дні (у тому числі й політичних) свідчать про те, що і зараз, на жаль, людям живеться не надто легко.

Гумор у сімейному житті і на роботі
Почуття гумору відіграє велику роль у виборі партнера. Майстер парадокса Оскар Уайльд вклав такий собі афоризм у вуста героя однієї зі своїх п’єс: «Ніщо так не шкодить роману, як почуття гумору в жінки або брак його в чоловіка». Соціоло¬гічні дослідження показали, що жінки більше цінують уміння розсмішити, а чоловіки — здатність зрозуміти жарт. Занадто гостра на язик дівчина може зазнавати труднощів у вибудовуванні стосунків із партнером. А от дотепний хлопець майже напевне матиме великий успіх у прекрасної статі.
Почуття гумору є важливою складовою психологічної сумісності, і його відсутність, що іноді не дуже важлива в період закоханості та «романтичного смутку», в сімейному житті може відіграти фатальну роль. Уміння подивитися на ситуацію збоку, посміятися над самим собою допомагає розрядити обстановку, погасити конфлікт, помиритися після сварки.
У період залицяння та завоювання любові іншої людини всі ми схильні докладати особливих зусиль, аби сподобатися. А що може бути простіше, ніж з удаваною веселістю реагувати на будь-які (і не надто вдалі теж) жарти коханої людини, запопадливо підхоплювати його/її заразливий сміх. Треба просто вивчити з цього погляду свого потенційного обранця.
Однак є ще одна складність — перешкодою можуть стати різне виховання, культурні й національні відмінності. Те, що здається смішним одному, в іншого не викликає навіть усмішки. (По суті, часто дражливий для нас «сміх за кадром» — це не тільки спосіб «завести» аудиторію, а й підказка, де треба сміятися, для людей різних національностей.) Чи є такі «розбіжності» серйозною перешкодою в побудові сім’ї, кожен вирішує для себе сам. Любов, звісно, не може зробити з вашого обранця іншу людину, але може допомогти вам змиритися з тим, що спочатку ви рідко сміятиметеся з одних і тих самих речей.
Гумор не гірше за пісню «нам строить и жить помогает». Але наскільки він доречний на робочому місці? З упевненістю можна сказати, що пощастило тому колективу, в якому є місце доброму жарту й щирому сміху. Іноді одна оптимістично налаштована людина здатна створити атмосферу, в якій трудитися буде значно легше. І навпаки, вразливий, підозрілий працівник, який у кожному дотепі бачить якісь натяки на його справжні чи уявні недоліки, може отруїти існування всім іншим. Хоча найчастіше ми маємо справу зі звичайними людьми — у міру дотепними і в міру вразливими. Тому в колективі всі поступово одне до одного пристосовуються і згодом знають ті «болючі точки», які зачіпати не варто.
Кілька простих порад
Кожен день приносить нам тривожні новини, дрібні й великі проблеми та неприємності. Однак усе це цілком можна «розбавити» позитивними емоціями. Для цього слід докласти спеціальні зусилля.
Вранці по дорозі на роботу погортайте збірник анекдотів. В обідню перерву зайдіть на веселий сайт, а на сон прийдешній — почитайте дотепну іронічну книжку.
Постарайтеся більше спілкуватися з веселими, легкими людьми. Але при цьому «задавайте тон» у розмові — відразу налаштовуйтеся на веселий лад. Якщо ви почнете скаржитися на життя, навряд чи дочекаєтеся відповідного жарту.
Створіть собі бібліотечку смішних (для вас) книжок і таку саму фільмотеку. Але не намагайтеся дивитися комедії на самоті або разом з кимось, так само «стомленим життям». Найкраща компанія — діти або молодь. Вони так щиро реагують на смішні ситуації, так заразливо сміються, що здатні розворушити навіть, здавалося б, безнадійного буркуна.
Якщо ви відчуваєте, що гумору у вашому житті обмаль, повчіться самоіронії, на яку спроможні тільки зрілі, самодостатні особистості. Люди, які жартують з себе, зазвичай добрі, розумні й позбавлені комплексів. Їх люблять у товаристві, з ними легко й приємно спілкуватися. Адже ми хочемо бути такими? Тоді спробуймо посміятися з себе — навіть якщо жарт не надто вдалий, все одно ніхто не постраждає.

«Дзеркало тижня. Україна» №44, 02 грудня 2011

Депресія — саме так хочеться назвати стан, який більшість із нас відчуває восени. Але не йдеться про справжню депресію. Слушніше говорити про певний занепад сил, нудьгу, тугу, зневіру… Попереду безпросвітні будні, купа проблем, невтішні соціально-економічні перспективи. А тут іще природа «допомагає» — дедалі частіше дарує похмурі сльотаві дні, тижні й місяці… Як наслідок — можуть спостерігатися знижений тонус, емоційний спад, млявість, сонливість, головний біль, підвищена стомлюваність, труднощі з концентрацією уваги, пригніченість, безпричинна дражливість, брак мотивації до роботи…

Члени сім’ї, друзі, колеги переживають аналогічний стан і взаємно «гасять» одне в одного останні сплески бадьорості. Дуже часто ситуація поглиблюється сезонними вірусними інфекціями.

Тяжко доводиться в цей період меланхолікам, які вічно хандрять, і малоемоційним флегматикам. Сангвініки й холерики сприймають усе трохи веселіше. Але найважче тим, хто не любить своєї роботи, не ладнає з колегами, виношує плани змінити місце роботи, але ніяк не може на це зважитися.

Осінній емоційний спад може тривати до кількох місяців, іноді аж до початку підготовки до Нового року й Різдва. Та не чекатимемо ж ми, поки «саме минеться». Спробуймо по можливості безболісно вийти з цього стану або хоча б притлумити його. Зрозуміло, ніхто краще за вас не знає, що саме здатне підвищити ваш настрій, але все-таки подумаймо разом, що б це могло бути.

Спробуйте поставитися до трудових звершень як до чогось приємного. Постарайтеся згадати все, за що ви цінуєте свою роботу, подумайте, кого з колег ви любите найбільше. Купіть щось, що допоможе «освіжити» ваше робоче місце, повністю оновіть інтер’єр — зробіть перестановку, поміняйте фотографії, картинки, іграшки, квіти.

Розумно організуйте своє дозвілля. Приділяйте більше часу приємному спілкуванню, прогулянкам, вилазкам на природу, культурним заходам — усе це поліпшить ваше існування, яке вже ніяк не можна буде назвати «сірими буднями». Заздалегідь заплануйте на осінь недорогу, просту в організації, радісну подію. Це може бути якесь сімейне свято, вечірка, зустріч із друзями.

Згадаєте про своє хобі. Роздобудьте кілька хороших книжок або фільмів; підготуйте викрійки або креслення для всіляких виробів, закупіть потрібні матеріали, нитки для в’язання тощо. Тіштеся, як довгими осінніми й зимовими вечорами ви зможете віддаватися своєму улюб¬леному заняттю.

Практикуйте розумний шопінг. Це чудовий «антидепресант», особливо для жінок. Попереду холодні, сірі сумні дні — є сенс вибирати речі тепліші, а колірну гаму яскравішу. Тепла хустина, затишна хутряна безрукавка, товсті вовняні шкарпетки підстрахують у холоди вдома й на роботі. А яскрава парасолька, шалик, хустка й інші ошатні аксесуари просто піднімуть настрій.

Приділіть увагу своєму здоров’ю. Дотримуйтеся режиму дня: спати лягайте раніше, а вставати постарайтеся в один і той самий час. Не забувайте про розумні фізичні навантаження, щоденну гімнастику. Для підвищення тонусу й загального настрою вживайте вівсянку, макарони, кефір, апельсини, рибу, чорний шоколад, банани, сири, червоний перець. І, звичайно, потіште себе чимось із ваших улюблених, але не занадто важких продуктів. Якщо у вас є хронічні захворювання, не чекайте осіннього загострення, а проведіть невелику профілактику — поприймайте рекомендовані лікарем ліки або вітаміни.

Керівникам слід бути гранично уважним до «осінніх» настроїв у колективі. Якщо загальний тонус працівників знижений, терміново плануйте захід для психологічної реабілітації. Най-поширеніша помилка — спробувати активізувати персонал підвищеним тиском і закручуванням гайок. Набагато краще провести загальні збори з позитивним настроєм, без розбору польотів та обговорення проблем. Важливо окреслити райдужні перспективи, щоб в усіх виникло відчуття «світлого майбутнього» — і далекого в плані розвитку організації, і близького у вигляді радісного підбадьорливого заходу. Це може бути корпоративне свято, вилазка на природу, колективний похід до театру, позачергова премія, запровадження графіка осінніх відгулів. Корисною буде також якась легка реорганізація — перестановка, оновлення інтер’єру, давно очікуваний обмін кімнатами, виділення співробітникам нової комп’ютерної та іншої техніки тощо.  Подбайте, щоб у приміщеннях для роботи й відпочинку було світло й тепло.

Є люди, які стверджують, що найбільше їм подобається похмура пізня осінь. Чи не жартують вони? Що ж може їх приваблювати в цій, здавалося б, безрадісній порі року? Особливий світлий смуток, романтичні дощі, поодинокі світлі дні з пронизливо-ясним небом чи передчуття вечірнього домашнього комфорту після вітру й вільгості? Приди¬вімося до цієї пори і спробуймо зрозуміти й полюбити її чарівність.

«Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011

 Киево-Святошинский центр социально-психологической реабилитации населения и его информирования по вопросам преодоления последствий чернобыльской катастрофы (ЦСПР) был создан в 2000 году в рамках Чернобыльской программы ООН, а его официальное открытие состоялось 2 ноября 2001 года. За десять лет работы ЦСПР оказал помощь более 141,5 тысячи человек. Причем не только тем, кто сам сюда обратился.

 — В «Положении» о нашем Центре  сказано, что мы оказываем социально¬психологическую помощь прежде всего детям, находящимся на лечении в Киевской областной детской больнице, их родителям, а также медперсоналу, — рассказала “РГ” директор центра Ангелина Лахтадырь. — Второе направление нашей работы — помощь жителям Киево-Святошинского района. Мы ездим по селам и городам, распространяем информацию о безопасности проживания на загрязненной территории. Например, какие грибы можно собирать, какие продукты можно употреблять, а какие – не желательно.

Но самыми частыми посетителями центра являются, естественно, жители Боярки, которые обращаются сюда с самыми разнообразными проблемами: работы или учебы, семейной жизни, возникновения форс-мажорных обстоятельств.

 — Сейчас основной акцент в своей работе мы делаем на пропаганду здорового образа жизни, — продолжает Ангелина Николаевна. — У нас много различных программ, в частности “Стать мамой”. К нам приходят беременные женщины, часто вместе с мужьями. Мы проводим с ними психологическую подготовку к предстоящим родам, в том числе и партнерским, когда муж присутствует при появлении на свет своего ребенка. Сейчас у нас очень хорошо пошла клубная работа.

 При ЦСПР действует несколько клубов. Недавно создан “Затишок”, объединивший женщин старше 60 лет, которые здесь нашли душевный покой, имеют возможность выплеснуть свои эмоции и направить их в нужное русло. На своих “вечорницях” они поют, читают стихи, встречаются с интересными людьми, за чашкой чая обсуждают возникающие проблемы, забывая о своих болячках. Большой популярностью пользуются мастер¬классы. По словам директора центра, хотя у членов клуба немалый жизненный опыт, они с удовольствием принимают в них участие, узнают что-¬то новое. Своими руками делают подарки к знаменательным датам для детей-сирот. Это и ангелочки ко Дню Святого Николая, и вышивки, и многое другое.

 Кстати, немало внимания детям, имеющим проблемы со здоровьем или в семье, оказывают и члены молодежного клуба “Позитив”, где собираются и 14-летние подростки, и те, кому за 20.

 — Сегодня очень тревожит психологическое здоровье молодежи, их благополучие — физическое, социальное, духовное. Поэтому перед клубом стоят задачи — научить детей преодолевать состояние тревоги и негативные мысли, управлять своим внутренним миром и находить себя в этом мире, помочь им в самореализации. Дети должны научиться говорить “нет”, если им навязывают что-то, что может им навредить. Это пропаганда здорового образа жизни и жизненных ценностей. На тренингах, которые проводит руководитель клуба Оксана Слепова, обсуждают, как выходить из сложных ситуаций, бороться с проблемами, в частности, как наладить контакт с родителями. Ребята учатся быть милосердными, творить добро, помогать другим. Они здесь заряжаются позитивными эмоциями. Недаром клуб носит такое название, — считает Ангелина Николаевна.

 Побывав на заседании “Позитива” и детском празднике в день рождения центра, я увидел радостные, веселые лица не только самых маленьких участников, но и их родителей. И стало понятно, насколько ЦСПР необходим им всем…

Подарунки Центру, зроблені своїми руками

 Александр Беленький,  “Рабочая газета”  № 205 от 18 ноября 2011 г.

Ми вже писали про те, як важливо научати дітей критично мислити, щоб вони не стали жертвою тих, хто хотів би їх використати. Однак це тільки перший крок. Щоб захистити дітей від багатьох небезпек, важливо навчити їх говорити тверде «ні». Адже нерідко трапляються ситуації, коли навіть доросла людина прекрасно розуміє всю сумнівність пропозиції, небажаність певних своїх дій, небезпеку своєї згоди, але при цьому їй бракує рішучості, твердості, впевненості в собі, щоб відповісти відмовою. Особливо важко доводиться підліткам, які досить часто піддаються груповому тиску.

Уміння говорити «ні» дарує нам самоповагу, впевненість у собі, відчуття свободи й безпеки. Таке вміння властиве самостійній, упевненій у собі, зрілій особистості, не обтяженій комплексами, синдромом жертви, відчуттям вторинності. Іноді люди набувають здатність відокремлювати власні бажання від того, що хочуть від них оточуючі, тільки після тривалої роботи з психологом.

Щоб зуміти сказати тверде «ні» іншим, важливо для початку навчитися говорити «ні» самому собі, своїм слабкостям, своїм дрібним і великим вадам. Самообмеження, самоконтроль, уміння брати на себе відповідальність за власне життя — ось основа вміння відмовити тим, хто намагається збити тебе зі шляху істинного.

Та буває й так, що ми прекрасно справляємося з цією проблемою в особистому житті, але однаково ризикуємо стати жертвою тих, хто володіє особливим умінням умовляти, затягати, тиснути. І тоді від уміння говорити «ні» залежить наше благополуччя, здоров’я, доля й навіть життя.

Методи тих, хто на нас полює, досить різноманітні: пропаганда, агітація, реклама, проповідь, умовляння, лестощі, тиск, шантаж, залякування, всілякі психологічні маніпуляції. І важливо усвідомлювати, що в такому плані працюватимуть із нами професіонали. Ми ж за всього нашого досвіду однаково залишаємося аматорами. А ті люди апелюватимуть до нашого інтелекту, тиснутимуть на жалість, викликатимуть почуття провини, гратимуть на наших слабкостях, страхах, комплексах. Як часто ми погоджуємося на щось, піддавшись на дешеві лестощі, з жадібності, жалості, через страх когось скривдити, видатися некомпетентним, недостатньо забезпеченим, «непросуну­тим»… А підлітки погоджуються ще й для того, щоб виглядати дорослішими, соліднішими, щоб почуватися частиною певного кола або просто компанії.

Не секрет, що відмовити можна по-різному. І дарма ми часом дивуємося, що нас не розуміють. Адже «ні» бувають різні: «ні = так»; «ні = можливо»; «ні = ні» і нарешті «ні = тверде ні». І треба вміти сказати «ні» так, щоб нас зрозуміли. Дамо кілька порад, як протистояти тим, хто відкрив на нас полювання.

Налаштовуємо себе психологічно

Якщо вас активно вмовляють, спочатку постарайтеся зрозуміти, чого саме від вас хочуть; можливо, вас збираються використати; до яких негативних наслідків може призвести ваша згода. Проаналізуйте, навіщо це може бути потрібно співрозмовникові, які вигоди це йому обіцяє.

Не кваптеся гнати від себе свої сумніви. Довіртеся своїй інтуїції, адже саме за допомогою її з вами говорить ваша підсвідомість, в якій відклався певний досвід й, здавалося б, забуті вами знання.

Подумайте про те, чого хочете саме ви й що важливо саме для вас. Відповідно до цього подумки сформулюйте відмову: «Я цього не хочу», «МЕНЕ це не цікавить», «МЕНІ це неприємно».

Постарайтеся відчути в собі твердість, достатню для рішучої відмови. Скажіть собі: «Ні, я цього не робитиму й зараз повідомлю про це». При цьому не почувайтеся винуватим, не вибачайтеся й не виправдовуйтеся. Ви — вільна особистість, маєте право робити по-своєму, і ніхто не має права на вас тиснути.

Пошукайте слова, які підсилять відмову: «Нізащо», «Ні за яких умов», «Це повністю виключено», «Та ніколи в житті», «І не намагайся», «Розмо­ву закінчено», «Тему закрито».

Голос має бути досить гучним, а інтонація — впевненою. Слова що виражають нерішучість: ну-у-у, е-е-е-е тощо, використовувати не можна.

Приготуйтеся підключити невербальні сигнали: міміку, жести. Не забувайте, що тільки 30% інформації передається через слова, а решту 70% людина сприймає через зоровий канал. Поза має випромінювати впевненість і непохитність. Погляд — «очі в очі», голова — піднята, спина — пряма, плечі — розправлені. Можна тупнути ногою, енергійно похитати головою, стиснути губи, схрестити руки на грудях…

Вибираємо стратегію відмови

Щоб рішуче відмовити, можна вибрати одну (або відразу кілька) стратегій залежно від обставин і з урахуванням особистості того, хто на вас психологічно тисне.

Переведіть розмову в несерйозну тональність: пожартуйте, розкажіть анекдот на тему, іронічно прокоментуйте наполегливість співрозмовника.

Знайдіть (придумайте) причину відмови. Досить непогано мати готові формулювання. Особливо це важливо для підлітків, які часто піддаються груповому тиску, тобто коли вмовляє вся компанія. Обговоріть зі своїми дітьми приклади стандартних відмовок і придумайте з ними нові. На пропозицію купити: «У мене немає грошей», «У мене це вже є», «Я користуюся косметикою іншої фірми», «У мене алергія на…». На пропозицію випити: «Я вчора перебрав»; «У мене організм не сприймає алкоголь», «Мені завтра на тренування», «Я тепер приймаю антибіотики». На пропозицію спробувати наркотики: «Я вже пробував, мені не сподобалося», «На мене не діє — ніякого кайфу». На залучення до підозрілої секти: «Я — православна» або «Я — католик» тощо; «Я ходжу в іншу церкву». На навертання до статевого зв’язку: «У мене вже є хлопець/дівчина», «Я погано почуваюся», «Тато вже вийшов мене зустрічати»… Але у разі серйозного групового тиску вихід тільки один — терміново залишити таку компанію.

Пошліться на авторитети: «Мій лікар мені заборонив», «Я прочитала, що…».

Застосуйте метод «Заїжджена пластинка» (інша назва — «Жувальна гумка»). Якщо на вас продовжують тиснути, знову й знову повторюйте той самий аргумент — і так нескінченно.

Напустіть таємничості, використовуючи туманні формулювання: «Так склалися обставини», «Це неможливо з низки причин», «Це особисте».

Пом’якшіть відмову. У спілкуванні з близькими, друзями, колегами обов’язково продемонструйте симпатію до співрозмовника й розуміння його позиції, а тільки потім відмовляйте: «Так, я тебе прекрасно розумію, ти хочеш мені добра, але…».

Виграємо час

Якщо психологічна обробка триває, потрібні чіткі дії.

Зробіть паузу в спілкуванні. Якщо ви відчуваєте, що вас уже майже вмовили, вигадайте привід побути хоча б кілька хвилин на самоті, щоб отямитися й осмислити ситуацію. Для цього відійдіть поговорити по телефону, до дзеркала поправити краватку або зачіску, що-небудь пошукайте в сумці чи кишенях.

Скажіть: «Ні, мені треба терміново піти». Зімітуйте дзвінок по мобільному телефону, по якому вас начебто терміново викликають. Удайте, що ви раптово згадали про призначену зустріч або улюблену передачу по телевізору.

Візьміть час на роздуми. Навіть якщо вам здається, що причин для відмови немає, однаково не давайте остаточної відповіді, пообіцяйте: «Я це обміркую», «Я повідомлю своє рішення по телефону», «Зустрінемося завтра», «Мені потрібно порадитися (проконсультуватися)…».

Удома гарненько все обміркуйте, порадьтеся з людьми, яким ви довіряєте, пошукайте інформацію в Інтернеті, особливо на форумах. Якщо з’явилися сумніви, що вами маніпулюють, уникайте повторних контактів: не йдіть на призначену зустріч, внесіть номер телефону в чорний список тощо.

Активно захищаємося

У разі, якщо ви відчуваєте, що тиск всерйоз загрожує вашій безпеці або навіть життю:

• Не починайте тривалі переговори. Взагалі не пояснюйте причини відмови й швидко припиняйте спілкування, особ­ливо в умовах групового тиску.

• Використайте агресивні запитання. Запитуйте, запитуйте й запитуйте: «А чому саме я?», «А навіщо вам це потрібно?», «Ти всім це пропонуєш?», «Чому я маю вас слухати?».

• Застосуйте погрозу. Твердо пообіцяйте: «Ні, а якщо ви будете наполягати, то я всім розповім (повідомлю, закричу, подзвоню, напишу).

• Приверніть загальну увагу. Го­лос­но зверніться до оточуючих: «Ви тільки послухайте, що мені пропонують».

• Зверніться по допомогу. Попросіть кого-небудь допомогти припинити неприємне для вас спілкування, провести вас додому, викликати таксі, подзвонити близьким або навіть у міліцію.

Пам’ятаємо про кримінальний гіпноз

Усе ще серйозніше, якщо йдеться про застосування зі злочинними намірами гіпнозу. Гіпнотизери поводяться по-різному. Іноді вони говорять досить тихо, монотонно — начебто хочуть вас приспати. Слова супроводжують м’якими ритмічними рухами, пильно дивляться вам в очі, намагаються утримати зоровий контакт.

А ось гіпнотизери із числа циганів метушливі, весь час щось говорять, роб­лять багато дрібних рухів, постійно до вас доторкаються, намагаються заволодіти правою рукою. Говорять приємні речі: хвалять вашу зовнішність, душевні якості, одяг, дітей… Перевантажують масою зайвої інформації, в яку у вигляді окремих вкраплень уводять значиму для жертви інформацію: «хвороба», «з дитиною проблеми», «чоловік зраджує», «чекає щаслива любов», «удвічі дешевше». Вважається, що гіпнотичному впливу сприяють блискучі прикраси, що похитуються.

Не спілкуйтеся з такими циганами, не дозволяйте їм ворожити по вашій руці, повністю ви­ключіть можливість зорового контакту. Не розмовляйте з ними, не впускайте у своє житло. Контролюйте своє бажання одержати щось задешево, а то й задарма: один із головних прийомів понизити рівень критичності й підготувати людину до навіювання — це розпалити в її душі жадібність.

Багато гіпнотизерів європейської зовнішності добре одягнені, приємні в спілкуванні, ввічливі, вміють викликати прихильність. Ви можете познайомитися з ними де завгодно — у парку, транспорті, на концерті. Вони знижують рівень критичного мислення потенційної жертви з допомогою відпрацьованих психологічних прийомів. Будьте обережні, якщо зненацька зустрінете «споріднену душу» — того, хто з перших хвилин спілкування захоплюється вами, хвалить, а також дивним чином поділяє ваші погляди, пристрасті й смаки.

Якщо у вас виникла підозра, що ви піддаєтеся гіпнозу, терміново перервіть зоровий контакт, не дивіться такому співрозмовникові в очі, постарайтеся відволіктися: подивіться на годинник, поправте одяг, порийтеся в сумці, удайте, що вам телефонують, що ви побачили знайомого тощо. Забудьте про правила пристойності і з першою ж нагодою просто втікайте. Навіть не допускайте думки, що ви належите до того «особливого» типу людей, які не піддаються гіпнозу. Все залежить тільки від рівня професіоналізму конкретного гіпнотизера.

За матераілами проектів Києво-Святошинського ЦСПР  “Не дай себе заманити” та  “Безпечна поведінка”

Адреса матеріалу: Дзеркало тижня

На більшості наших телеканалів цілком відкрито відбувається обробка масової свідомості з метою залучити до нетверезого способу життя якомога більшу кількість людей. Найтривожніше за наших дітей. Не говоритимемо про те, що перейматися цим повинні державні мужі, ті, хто відповідає за державну безпеку, моральні авторитети й чесні журналісти. Немає сенсу заглиблюватися у складні теорії змов, розмірковувати на тему «Кому вигідно?», давати волю розпачливому бажанню махнути на все рукою або й поготів впадати у крайнощі — як-от забороняти дітям дивитися телевізор. Підійдімо до цієї проблеми з іншої позиції — що робити в такій ситуації відповідальним батькам?

Для початку пропоную якийсь час відстежувати моменти, пов’язані з пропагандою пияцтва по телевізору. Для загальної картини зовсім не обов’язково дивитися якийсь фільм чи серіал від початку до кінця — ви неминуче побачите відповідні сцени, просто поклацавши пультом.

Насамперед слід звернути увагу на фільми й серіали, які цікаві вашій родині. Цілком можливо, що ви по-іншому подивитеся на «безневинний» серіал, який переглядає тільки бабуся. На жаль, дитина чи підліток цілком може «підхопити заразу» навіть якщо просто крутиться поруч. Досить, аби лунали певні фрази, а на екрані з’являлися відповідні картинки.

Однак не поспішайте оголошувати війну конкретним телепродуктам і панікувати з приводу того, що телевізор «псує дитину». Можна повністю вигнати екрани й монітори з сімейного життя, але це не найкращий вихід. Буде набагато гірше, якщо в перехідному віці підліток «допадеться» до перегляду всього підряд десь у друзів. Тоді вас не буде поруч, щоб від чогось застерегти, на щось звернути увагу, посіяти певні сумніви, та й вік буде вже такий, коли тато і мама (нехай і на певний час) перестають бути авторитетом.

Краще призвичаїтися звертати увагу на випадки обробки нашої свідомості й навчити цього дітей. І якщо дитина змалку звикне аналізувати те, що чує, читає і бачить на телеекрані, зіставляючи це з реальністю, вона робитиме це автоматично все життя. Розучитися думати не можна так само, як не можна розучитися плавати. Навчімо ж наших дітей плавати в інформаційних потоках.

Придивімося і прислухаймося

Визначмо загальний відсоток часу, який герої проводять за споживанням спиртних напоїв; сцен, у яких пиячать жінки й молодь; картинок, коли людина впивається «до чортиків»; смішних «позитивних» поворотів сюжету, пов’язаних з випивкою; особливо «красивих» кадрів з «художнім» показом: грайливий струмінь пива, бризки шампанського, прозора як сльоза горілка… Ну й, звичайно, кількість прихованої (і не дуже) реклами конкретних напоїв.

Звернімо увагу на окремі настановні фрази — своєрідні меседжі, якими все це супроводжується. Наприклад: «Маємо право. Зробили велику справу»; «У чоловічій субкультурі зазвичай не відмовляються». Важливо враховувати контекст. Так, жінка каже про свою п’яну сестру: «Нарешті вона почне жити повноцінним життям». «Ідеальна» дружина, зустрічаючи чоловіка після роботи: «Я маю тебе нагодувати. І напоїти. Винця?». Лікар після автокатастрофи: «Тверезий би загинув, а п’яному хоч би що». Про п’яного «до чортиків»: «Їх можна зрозуміти — друзі, давно не бачилися…». Ну а якщо персонажі пити й відмовляються, то не надто рішуче, бо на фрази «а ми по крапельці» або «я сама робила, на смородині» без вагань відповідають «ну, по крапельці можна» і «давай, раз сама робила».

Це випадкова добірка з серіалів і телефільмів, отримана методом «клацання знічев’я пультом», без відстеження назв і країни-виробника. Простежуються приклади й більш грубої і, навпаки, значно тоншої та вишуканої пропаганди. Однак головну небезпеку криють у собі мильні опери.

Таке шкідливе «мило»

У чому ж небезпека мильних опер? У прадавні часи особливо цінувалися усні розповіді, бувальщини, які передавалися з вуст у вуста. Крім того, люди споконвіків «пліткували» — розповідали про те, що трапилося з близькими, друзями, сусідами, знайомими й геть незнайомими людьми.

І це були не пусті розмови, а школа життя. У процесі обговорення життєвих перипетій, конкретних учинків і стилю поведінки оточення відстежувалися причинно-наслідкові зв’язки: певний спосіб життя чи окремі вчинки найчастіше призводять саме до таких результатів. Це й складало досвід людства, закріплений у прислів’ях і приказках, притчах і казках. Потужний потяг до спостереження за життям оточення закладено в нас інстинктом самозбереження, прагненням до виживання. Від уміння запа¬м’ятовувати те, що трапилося з іншими, і робити висновки для себе залежало життя людини, її благополуччя й здоров’я.

Саме тому такі популярні в нас серіали, ток-шоу й передачі, в основі яких розповіді «з життя». Їхня сила й привабливість у тому, що вони — сурогат життєвих спостережень. І оскільки відсоток правди в них украй незнач¬ний, вони особливо небезпечні. Фактично виростають цілі покоління, дезінформовані й дез¬орієнтовані в житті. Не просто позбавлені досвіду, а обтяжені фальшивими знаннями. І ось уже, надивившись мильних опер, бабуся з розумним виглядом пов¬чає, ґрунтуючись на «серіальних» історіях…

А тим часом саме знання життя й збагачувало народну муд¬рість, яка впродовж століть живила розум і душу. І не піддавалися сумніву прості істини: питуща людина рідко буває щаслива, її доля драматична й непоказна, від її пороку страждають близькі, куди й діваються професійні навички, настає моральна деградація, людина втрачає сім’ю, повагу з боку оточення, здоров’я, а часто й саме життя.

А що можна почерпнути з фільмів і серіалів? Переживати неприємності герой повинен «з гідністю», гордо напиваючись. Друзі потрібні, щоб у них на момент неприємності і вдень і вночі обов’язково знайшлася горілка. Подруги збираються для того, щоб разом упитися. П’яна жінка — це дуже зворушливо, смішно, у такому стані якнайлегше зав’язуються романи. Покинути пити зовсім легко, а пияцтво аж ніяк не заважає вдалій кар’єрі, казковому заміжжю й щасливому сімейному життю. Серіали й мелодрами «для сімейного перегляду» «перенаселені» мудрими позитивними пияками-філософами обох статей, які вчать жити, опиняються в потрібний час у потрібному місці і зрештою всіх рятують. Позитивні персонажі п’ють і потурають п’яницям, а негативні — або самі зануди-непитущі, або «кривдять» п’яниць.

Завдання батьків нена¬в’яз¬ливо і ніби між іншим звертати увагу дітей на таку невідповідність реальному життю. Не читаючи моралі, а просто розповівши «в тему», як буває насправді, запропонувавши згадати, що самій дитині доводилося спостерігати в сім’ях сусідів, однокласників і знайомих. На жаль, прикладів не бракуватиме. Але щоб це стало можливим, треба мати звичку розмовляти з дітьми і бути поруч, коли вони дивляться телевізор…

Ми розглянули тільки один аспект обробки свідомості, якого зазнають наші діти. Можна відстежити випадки пропаганди іншого штибу, романтизацію споживання, формування прагнення до «красивого життя» тощо. Але якщо з’явиться звичка аналізувати те, що тобі підносять з екрана, навряд чи доведеться зупинятися на кожному окремому моменті — діти самі все помітять, та ще й вам розкажуть, чого ви не завважили.

Чи означає це, що, навчивши дітей аналізувати те, що їм намагаються нав’язати, ми убезпечимо їх від уживання спиртних напоїв, паління, раннього сексу, мрій про красиве життя за будь-яку ціну й багатьох інших небезпек? Аж ніяк. Проте ми просто виконаємо свій батьківський обов’язок.

За матераілами проектів Києво-Святошинського ЦСПР  “Не дай себе заманити” та  “Безпечна поведінка”

«Дзеркало тижня. Україна» №26, 15 Липень 2011

Лох — (жарг., зневаж.) простак, який дозволяє себе обманювати; потенційна жертва злочинця.

Часи змінюються, і написи на паркані набули певного різноманіття. Поруч з традиційним словом з трьох букв можна зустріти й відносно нове — «лох». Іноді в редакції: «Коля (Петя, Вася, Вітя) — лох». Оскільки найпримітивнішим видом графіті бавляться переважно діти, неминуче напрошується висновок, що наше молоде покоління розцінює це слово як особливо сороміцьке та образливе (багато хто упевнений, що це мат).

Якщо подумати, то лох — це людина довірлива, яка не очікує підступу і вже тим паче підлості від оточення, яка трохи вірить у диво і талан. І навіть те, що така людина нерідко опиняється в цій ролі через оманливу перспективу отримати щось майже задарма, не робить її такою вже несимпатичною. Достатньо пригадати, в якій державі і за яких часів  нам доводиться жити — чесноти, вміння і хист далеко не завжди є запорукою успіху і статку. Додайте до цього невпевненість у завтрашньому дні, страх занедужати і втратити роботу, а ще — сумну підозру, що в злиднях доведеться проживотіти решту життя. І все це на тлі телевізійних «світських хронік» і картинок недосяжної розкоші. Не дивно, що в цих умовах людина й сама «обманюватися рада». А тим часом можна й не спокушатися дешевиною, не вплутуватися в сумнівні справи, але все одно стати жертвою обману і шулерства. Чи заслуговує така людина презирливо-поблажливого ставлення? А може, правильніше її пожаліти, поспівчувати їй? Адже як від жебрацької  та тюремної недолі, так і від ролі ошуканого зарікатися не доводиться. У цій ролі ризикує опинитися практично кожен.

Жаргонні слівця найнижчого штибу вже давно проникли в нашу мову. Зрозуміло, хорошого в цьому мало. Але набагато гірше, що одночасно відбувається криміналізація мислення, закріплення у свідомості впевненості, що цілком можна жити і «за поняттями», наприклад: «Лоха не кинути — себе не поважати». Як наслідок — серйозний зсув у моральних нормах: якщо соромно бути обманутим, значить уміння обманювати, навпаки, гідне поваги й захвату? І якщо наші діти так бояться, щоб їх вважали лохами, то ким же вони хочуть бути? Якими вони хочуть бути? І якщо лох — це антигерой, то хто тоді герой? Ошуканець, спритний шахрай, вмілий аферист, меткий політик, який пробився до влади, наобіцявши золоті гори своїм виборцям?

Поговоріть про це з дітьми. І не нав’язуймо їм готових відповідей. Нехай думають самі.

«Дзеркало тижня. Україна» №14, 15 Квітень 2011

Якось у них закінчилася їжа. Треба було йти на базар в Боярку щось купити. От Сонько і каже:

- Збирайся, мабуть ти, брате,  а я посплю трохи.

Влігся  на бочок, вкрився теплою ковдрою та й заснув.

Іде Їсько на базар, а назустріч йому зайчик з повним кошиком малини.

-        Ти куди, Заєць?

-        Несу своїм зайчаткам свіжої малинки трохи.

-        А дай-но я спробую, яка малина.

Протягнув зайчик ведмедику кошик, а той – Хам, – і з’їв всі ягоди.

Засмутився зайчик:

-        Що ж я тепер своїм діткам понесу, чим малят годувати буду?

-        Не переживай, – каже йому Їсько, – ходімо зі мною на базар, я твоїм вуханям моркви куплю.

Ідуть вони далі вже вдвох. Аж тут білка стрибнула з дерева, мало не на голову ведмедикові.  Через плече у рудої торбинка, повна горіхів. Їсько каже:

-        А що це там у тебе в торбі, дай-но подивлюся. Заглянув, і висипав все до своєї пащі. Тільки шкаралупа в усі боки полетіла.

-        Ти… ти що наробив. Це я мамі збирала, у неї сьогодні день народження, – заплакала  Білочка.

-        Не переживай, каже їй Їсько, – ходімо з нами на базар, я куплю твоїй мамі пиріг святковий і нову скатертину.

Ідуть вони далі вже втрьох. Тут з-за куща їжак викотився просто під ноги, а на голках у нього грибочки білі.

-        О, які гриби у тебе, а дай-но спробувати, – каже Їсько. Їжачок повернувся спиною:

-        Скуштуй, це я таткові обід на роботу несу. Сам збирав.

Ведмедик один за одним познімав всі гриби:

-        Дуже смачно, молодець, Їжак. Нарешті я наївся.

-        Ти що! Як ти посмів все з’їсти! Ось я тобі зараз…

-        Чекай, Їжаче. Не сердься, друже, не переживай, – миролюбно відповів Їсько.

-        Ходімо з нами на базар. Я твоєму таткові на обід сосисок куплю.

Прийшли вони на базар. Ведмедик купив малим зайчатам моркви вітамінної, для білочкиної мами вибрав вишиту святкову скатертину і духмяний пиріг, а для Старого їжака замовив кілограм найсвіжіших сосисок. Розрахувався за всі покупки і раптом зрозумів, що гроші закінчилися.

-        Доведеться додому з порожніми руками повертатись. Що я братові скажу?

Повернув ведмедик з базару, йде, ледве ноги переставляє. Соромно йому, що брата без їжі залишив. Аж бачить – собака біжить, в зубах кільце ковбаси тримає.

- Де взяв? Пригостили? – не втримався від запитання Їсько.

- Ні, – гордо підняв голову Пес, – заробив. Я охороняв на базарі магазин, от мене люди і нагородили за чесну роботу.

- Я теж можу працювати, – подумав ведмедик, – я дуже сильний, буду важкі коробки носити і мішки з цукром та борошном.

- Хочеш, я тобі допоможу на роботу влаштуватись? – запитав Пес, – у мене є знайомий вантажник.

- Ура, я буду працювати! – зрадів Їсько.

Весь день, аж до закриття базару трудився ведмедик. То штовхав візок завантажений крупами. То носив коробки з печивом та цукерками.  То тягав ящики з молоком і кефіром.

Додому повернувся   пізно ввечері. Сонько тільки прокинувся:

-        Ого,  скільки їжі ти приніс. Нам на місяць вистачить. Як це тобі вдалося?

Їсько  розповів братові все, що з ним сталося цього дня, – Завтра знову піду на роботу.

-        Ти молодець, а я от проспав весь день, – Сонько опустив голову. – Візьми мене з собою, будь-ласка, завтра. Я теж хочу бути корисним.

Наступного дня два брата зранку вийшли з дому разом.

Ми всі схильні відносити себе до розумних людей, але кожен з нас — частіше чи рідше — все-таки робить неправильні вчинки. Дозволяємо себе обдурити; не завжди можемо відрізнити хорошу людину від поганої; стаємо жертвами шахраїв, одружуємося з недостойними; робимо непродумані покупки, повіривши недобросовісній рекламі чи спритному продавцеві, голосуємо за політика, який потім нас розчаровує; дозволяємо втягти себе в сумнівні оборудки; втрачаємо гроші, повіривши державі, банку або пройдисвіту; завдаємо шкоди своєму здоров’ю, піддавшись пристрасті до шкідливих продуктів, алкоголю, тютюну…

У тому, щоб ми не думали, зацікавлені шахраї всіх гатунків; представники тоталітарних сект і кримінальних структур; бізнесмени, політики і держава загалом. Будь-якій державі (не тільки нашій) зовсім не потрібні свідомі громадяни, спроможні тверезо оцінити дії того чи іншого президента, уряду, депутата, політика.

І було б не так страшно, якби це стосувалося тільки нашого життя. Все набагато драматичніше, коли йдеться про наших дітей. Такий-сякий життєвий досвід уже є певним захистом від непоправних вчинків. А молодь з її бажанням довести свою самостійність, дорослість, незалежність від батьків та їхньої думки — це справжня впольована дичина для армії шахраїв, пройдисвітів і злочинців. Саме тоді, коли наші діти найбільш уразливі, вони найменш готові дослухатися поради чи думки своїх батьків. І хоч головою об стінку бийся, влаштовуй які завгодно скандали, у відповідь скоріш за все почуєш банальне: «Мамо/тату, ти нічого не розумієш». Що ж робити, невже все так фатально?

Хто навчить цього наших дітей?

У своїй книжці „Психологія критичного мислення“ відомий американський психолог Дайана Халперн розглядає критичне мислення як інструмент для набуття знань. Таке мислення передбачає застосування безлічі конкретних інструментів, методів і технік, яких цілком можна навчитися.

Критично мисляча людина завжди має свою позицію, може переконливо аргументувати свою думку. Добре знає значення слів, уміє сформулювати свої думки й відстоювати свої погляди в дискусії. Вміє слухати й чути співрозмовника, логічно міркувати й робити правильні умовиводи; перевіряти гіпотези, аналізувати аргументацію опонента, свої й чужі помилки, робити на їхній основі правильні висновки. Така людина розуміє закон імовірності, вміє ухвалювати обдумані, зважені, розумні рішення, оцінювати бажані й небажані наслідки певних дій. Вона здатна чітко ставити завдання, планувати свою діяльність, демонструвати гнучкість розуму і готовність до сприйняття нових ідей.

Критично мисляча людина постійно опановує нові знання, перебуваючи в безперервному пошуку істини. Збирає важливу інформацію, осмислює, аналізує й систематизує її. На основі отриманої інформації шляхом логічних умовиводів приходить до важливих і надійних знань про світ. Уміє пов’язати з власним досвідом і творчо застосувати нові знання в різноманітних сферах практичної діяльності, у громадському й повсякденному житті. Чудово орієнтується в інформаційних потоках, використовує книжки й Інтернет як інструмент самоосвіти. Ставить собі й іншим запитання, на які все життя шукає відповіді, розвивається і самовдосконалюється.

Уміння критично мислити потрібне людині, щоб:

• усвідомлено сприймати навколишню дійсність;

• учитися відрізняти добро від зла;

• уміти сумніватися;

• не створити собі кумира;

• не стати об’єктом маніпуляцій і сліпим знаряддям у чиїхось руках;

• самому не бути безсовісним маніпулятором;

• якомога рідше виступати в ролі ошуканого, дурника, лоха, біомаси, частини натовпу;

• не бути втягнутим у сумнівні групи (компанії, організації, структури, об’єднання, секти тощо), що загрожують втратою репутації, самоповаги, добробуту, сім’ї, свободи й навіть життя;

• перебуваючи в полоні кохання, зробити, проте, свідомий вибір партнера;

• не стати жертвою шахраїв від політики, релігії чи криміналітету; віруючи в Бога, не бути сліпим фанатиком;

• уміти відрізнити істинного пастиря душ людських від воцерковленого політика, попа-бізнесмена або просто чиновника від церкви;

• бути солдатом, вірним своїй Батьківщині, але ніколи не стати воєнним злочинцем;

• не бути підвладним соціально небезпечним стереотипам і упередженням;

• думати власною головою, вміти ставити й вирішувати найскладніші життєві питання;

• мати власну думку, вміти її формулювати, аргументувати, обговорювати з іншими людьми, поглиблювати, а можливо, й змінювати;

• учитися не тільки на своїх помилках, а й на помилках інших;

• уміти прогнозувати наслідки своїх вчинків;

• тверезо оцінювати свої слабкі й сильні риси;

• розвиватися, самовдосконалюватися, ставати кращим, добрішим, великодушнішим;

• усе життя пізнавати істину, усвідомлюючи, що це процес безконечний;

• знайти прекрасне й захопливе хобі на все життя — ДУМАТИ!

А що нам під силу?

Важко визначити, наскільки ефективно всього цього навчають наших дітей у школах і вишах. Але багато що й нам під силу. Що ж до маленьких дітей, то особливу увагу слід приділяти розвиваючим іграм, головоломкам, задачам на логіку. Крім цього, розмовляйте з маленькими дітьми про те, що добре й що погано; чи правильно вчинив герой казки, фільму або хтось зі знайомих. Не осуджуйте людей, а просто обговорюйте конкретні вчинки і їхні наслідки. Привчайте дітей прогнозувати результати своїх дій. Прищеплюйте їм уміння розпізнавати наміри навколишніх (зокрема й погані). При цьому важливо прищепити обережність, але не боягузливість; здоровий скептицизм, але не цинізм; уміння критично мислити, але не критиканствувати. Це нелегко, але водночас дуже цікаво — разом із дітьми міркувати, аналізувати, робити висновки…

Не менш важливо розмовляти про різні життєві історії й зі старшими дітьми. Корисно також обговорювати книжки і фільми, а саме — наскільки правдиво вони віддзеркалюють життя. Це не тільки готуватиме дітей до дорослого життя, а й допоможе сформувати з ними теплі довірчі стосунки. Але для цього важливо самим дружити зі здоровим глуздом, критично осмислювати навколишню дійсність.

Навчити дітей можна тільки того, що вміємо самі

Один з важливих аспектів критичного мислення — вміння протистояти маніпуляціям. У цьому зв’язку — буквально кілька порад.

Нічого не приймайте на віру. Завжди намагайтеся зрозуміти, в чому саме вас хочуть переконати. Любіть людей, вірте їм, але не довіряйте нікому, якщо це пов’язано з грішми, документами, долею вашої сім’ї.

Ніколи не ухвалюйте поспішних, непродуманих рішень, одразу кажіть тверде „ні“, якщо на вас тиснуть. Якщо у вас висока сугестивність, просто не йдіть на контакт із незнайомими людьми, всілякими розповсюджувачами тощо. Прислухайтеся до тих, хто хоче вас застерегти від необачного кроку.

Цікавтеся іншими людьми, їхнім внутрішнім світом, долями й повсякденним життям. Старших розпитуйте про пережите. Але й у цьому разі не приймайте на віру все, що вам розповідають. Багато хто схильний прикрашати, фантазувати, подавати минулі події у світлі нинішніх соціально-політичних реалій. Завжди перевіряйте почуте, розпитуючи інших, читаючи книжки, переглядаючи документальні фільми. Навчіться порівнювати інформацію, подану ЗМІ, із власним життям, із тим, що ви бачите і чуєте від інших людей.

Процес пізнання істини безконечний. Думайте, слухайте, запам’ятовуйте, порівнюйте — і згодом у вас почне вимальовуватися достатньо об’єктивна картина навколишнього світу, нашого минулого і сьогодення.

Якщо ви так житимете самі, то легко навчите такого способу мислення й своїх дітей. Пам’ятайте, для підлітка навички критичного мислення життєво потрібні, щоб вижити в непростому дорослому світі, повному підступних пасток і професійних «ловців душ».

Чи дає все це гарантію того, що людина ніколи не обманеться і не стане об’єктом маніпуляцій? Звісно, ні. Це було б занадто просто. Саме про це каже народна мудрість. Трапляється, що й на мудрому чорт катається. Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Любов зла… Від помилок не застрахований ніхто й ніколи. Ми раді обманюватися, охоче заплющуємо очі на неприємне, нам хочеться вірити хоч у щось і хоч комусь. Та річ у тому — якою мірою. Ніхто не застрахований від помилок, але не можна, щоб помилкою стало все життя. А саме це може статися, якщо ми не вчитимемо наших дітей жити осмислено і з відкритими очима. І якщо самі не навчатимемося цього протягом усього свого життя.

За матераілами проектів Києво-Святошинського ЦСПР  “Не дай себе заманити” та  “Безпечна поведінка”

Адреса матеріалу: Дзеркало тижня. Україна.

Мабуть,  немає дитини, котра б  не знала, хто такий лікар Айболить. Це найдобріший у світі лікар, який дуже любить своїх пацієнтів і ніколи не зробить їм боляче.  А от справжні лікарі, на думку багатьох діточок, занадто серйозні та ще й  роблять болючі уколи.

За даними опитування, у якому брали участь 200 матерів дітей різного віку,  діти 3-років із переліку 29 видів страхів на перше місце поставили страх болі, уколів і пов’язаний з цим страх медичних працівників (кожний другий хлопчик і дівчинка). Було виявлено, що максимальна кількість страхів припадає на вік 6-8 років.

Найбільш частими причинами страхів є попередній негативний досвід, розповіді інших дітей про біль, типовий страх  перед медичними процедурами. Багатьом  дітям (а нерідко й дорослим) варто тільки побачити лікаря в білому халаті, як одразу з’являється страх чи навіть паніка. Кардіологи навіть розрізняють так званий «синдром білого халату», який полягає у тому, що у пацієнта, котрий прийшов на прийом до лікаря,  відбувається тимчасове підвищення артеріального тиску внаслідок  психоемоційної напруги.

Є різні методи боротьби із дитячими страхами  уколів, різних медичних маніпуляцій і «людей у білих халатах». Психологи використовують різні прийоми. Один з них –  ігрова терапія, адже основна діяльність дитини –  це гра. З її допомогою дитина виражає свої емоції, почуття і настрої. Гра має діагностичну та терапевтичну функцію.

Так, у Києво-Святошинському центрі соціально-психологічної реабілітації населення, що діє на території Київської обласної дитячої лікарні розроблена спеціальна програма «Не боюсь».  Спеціалісти Центру працюють з маленькими пацієнтами усієї Київської області і з клієнтами-боярчанами.  Звичайно, психологи роблять це професійно, але багато що можуть зробити батьки і вдома.

Для цього потрібно буде просто час від час гратися з дитиною в рольові ігри з медичними сюжетами, такими як «Лікарня», «На прийомі у лікаря» та ін.  Для цього найкраще  придбали дитячу іграшкову аптечку зі всіма необхідними аксесуарами: шприц, крапельниця, зонд, термометр, фонендоскоп та лікарський халатик – ці іграшки кольорові і безпечні.  Під час гри дитина може бути  у ролі лікаря, а якась іграшка – хворим. Хоча, досвід показує, що ефективніше, коли хтось із сім’ї (мама, тато, братик-сестричка, дідусь-бабуся) грає роль хворого, а дитина – лікаря. Під час гри «хворий» повинен вередувати, показувати, що він дуже боїться уколу та самого лікаря. На цьому етапі дитина повинна пояснити «пацієнту», про важливість уколу для її одужання. Може давати поради, наприклад, буде не так страшно, якщо  відвернутися або закрити очі і не дивитися на шприц.

Другий прийом – малювання страху. Малюючи, дитина дає вихід своїм почуттям та переживанням, має змогу з іншого боку подивитися на предмет свого страху. Нехай вона намалює страх, а поруч – себе. Важливо, аби вона намалювала себе більшого розміру. Можна домалювати страху деталі, які б зробили його зовсім не страшним.

А ще можна вигадати історію успішної поведінки в картинках. Якщо дитина намалювала суворого лікаря, – нехай домалює йому квіточку у руці або повітряну кульку, доброзичливу посмішку; чи навіть одягне на нього роликові ковзани чи ще щось.

Ще один прийом у роботі над страхами – анатомування страху. Тут важливо пояснити дитині, що представляє собою предмет її страху. Якщо це шприц, розкажіть для чого він потрібен, з чого  складається. Поговоріть з дитиною про те, звідки беруться хвороби та що робити, аби не хворіти. Якщо вона боїться лікаря, то детальніше розкажіть, хто він такий, які бувають лікарі. Навіщо призначає ліки, робить уколи та чому здається таким серйозним і часто є дуже вимогливим до дотримання правил, режиму, дієт. Поясніть, що лікар, перш за все друг, який бажає скорішого одужання, людина з великим серцем і у душі такий же милий, як той казковий ДОБРИЙ ЛІКАР АЙБОЛИТЬ!!!

Доводиться спостерігати, як молоді люди дедалі частіше відмовляються від того, щоб мати дітей. Проте будь-яке рішення має прийматися усвідомлено. Тому буквально кілька слів про деякі психологічні ризики свідомої відмови від материнства чи батьківства.

Набагато відповідальнішим є таке рішення для жінок. Їм відпущено менше часу на те, щоб визначитися в бажанні мати дитину, і при цьому далеко не завжди згодом є можливість «передумати»: то час минув, то супутник життя випарувався, то далися взнаки наслідки абортів… У чоловіків із цим простіше — фізіологічний період можливого батьківства в них довший, та й коли йде до іншої супутниці життя під «вагомим» приводом палкого бажання мати дітей — найближче оточення зустрічає це з розумінням і навіть повагою.

Але, хай там як, тільки сама жінка має право вирішувати, бути чи не бути їй матір’ю.

«Я не створена для материнства»

Набір аргументів у молодих жінок, як правило, стандартний: «Не хочу жертвувати своєю свободою»; «Надто багато сил вкладено в кар’єру, щоб «усе зіпсувати»; «Я не люблю дітей, вони мене дратують»; «Страшно й подумати про соплових малят, котрі весь час плачуть»; «Нема чого злидні плодити — моя дитина повинна отримати все найкраще, от вийдемо на «нормальні» заробітки (купимо квартиру, побудуємо будинок), а потім…»; «Навіщо псувати собі молодість — треба нагулятися, поподорожувати, пожити для себе, а тоді подивимося»; «Вагітність і пологи можуть зіпсувати мою зовнішність»; «Я боюся погладшати»; «У нас чудові стосунки з чоловіком, з появою дитини вони можуть погіршитися»; «Я не здатна бути люблячою матір’ю»; «Я так натерпілася від своїх батьків, що боюся стати такою самою мучителькою для своєї дитини»; «У мене погане здоров’я — не можна давати життя ще одній хворій істоті»; «У мене чудове здоров’я, а після пологів я можу почати хворіти»; «Народивши, жінка зупиняється в розвитку, а я, як натура творча, спроможна досягти багато чого»; «Я не для цього створена».

І не завжди зрозуміло — що це, серйозна виважена позиція чи своєрідне заклинання, затверджені формули для оточення, а можливо, своєрідна «димова завіса», за якою криються приховані мотиви і комплекси: егоїзм, невміння жити задля інших, неготовність брати на себе відповідальність, лінощі, страх перед болем, некомпетентністю (а раптом буду поганою матір’ю), небажання відмовитися від частини комфорту?..

Звичайно, це може бути й відповідальне рішення, яке заслуговує на всіляку повагу і розуміння. Найголовніше, щоб приймалося воно з урахуванням усіх аспектів даної проблеми. Адже будь-яке порушення законів природи завжди травматичне й приховує в собі додаткові ризики. Залишимо лікарям розгляд фізіологічних наслідків свідомої відмови від материнства. Поговоримо про бездітність у плані суто психологічному. А в цьому аспекті жінки й чоловіки практично рівні.

«Мы — спина к спине — у мачты, против тысячи — вдвоем!»

Серйозна небезпека криється в тому, що бездітні пари в будь-якому випадку опиняються під неабияким суспільним пресингом. Якби можна було залишатися бездітними й при цьому не піддаватися тиску з боку оточення, то з погляду душевного здоров’я все було б набагато простіше. А ситуація може скластися так, коли подружжя об’єднується «проти всіх», спочатку відстоюючи своє право не народжувати дітей, а згодом переходячи до повної конфронтації з найближчими людьми. Звичка постійно «тримати оборону» може, на жаль, остаточно утвердити їх у рішенні, яке спочатку здавалося тимчасовим. Можна пояснити й порушення стосунків із ровесниками, у яких із появою дітей змінюються інтереси, спосіб життя, світогляд. У результаті може утворитися хворобливий симбіоз бездітного подружжя, яке підживлюється відчуттям «ми не такі». Замкнувшись одне на одному, сімейна пара нерідко перетворює своє життя на постійне з’ясовування стосунків.

Прагнення людини до продовження роду проявляється не тільки в статевому потягу та бажанні пустити у світ істоту, подібну собі, а й у не менш сильному бажанні про когось піклуватися. Якщо немає дітей, людина шукає і знаходить інший об’єкт для своєї нереалізованої турботи. Наприклад, можна спостерігати «удочеріння» чи «всиновлення» чоловіка/дружини. У бездітних парах дуже часто один грає роль «вічно маленького», а інший бере над ним опіку. Проте подібне становище не вічне. Згодом комусь із них можуть набриднути ці ігри. Туга за батьківством дуже часто прокидається в чоловіків на схилі літ — у той час, коли жінка вже не може бути матір’ю. Шлюб розпадається.

Що іноді відбувається з бездітною людиною

Згадаємо також деякі можливі ризики, що стосуються особистісного розвитку й подальшої долі окремої бездітної людини:

• Гальмування з дозріванням особистості. Саме серед бездітних часто можна спостерігати «вічних хлопчиків і дівчаток».
• Втеча у хворобу, підозрілість, перебільшення своїх болячок з тим, щоб пояснювати ними неможливість виносити й народити дитину (аж до самоінвалідизації).
• Претензії на елітарність; хворобливе бажання самоствердитися, показати свою винятковість порівняно з іншими людьми, здатними лише «плодити собі подібних». Можливі ігри на кшталт: «Я — особлива»; «Мене ніхто не розуміє»; «Невизнаний геній»; «Не від світу цього»; «Служіння людству»…
• Розвиток егоїзму, егоцентризму, скупості, зацикленості на речах, безглуздого накопичення. У людини може так і не проявитися готовність брати на себе відповідальність за іншу людину, бажання/вміння віддавати іншому — речі, почуття, життя…
• Зіпсований характер, дратівливість, нетерпимість, руйнування особистості. Спочатку дратують чужі вередливі діти; друзі/подруги, зосереджені на всіх цих «пелюшках-сорочечках»; нетактовні безцеремонні родичі, колеги й сусіди, «які лізуть в особисте життя» із запитаннями про нащадка. Потім дратує вже все підряд, людина стає жовчною і нестерпною.
• Ригідність, консервативні погляди, неприйняття прогресу, відторгнення будь-яких реалій, пов’язаних із підростаючим поколінням.
• Труднощі у стосунках із молодими колегами, підлеглими, клієнтами, учнями тощо. Наявність власних підростаючих дітей, як правило, дає змогу краще розуміти молодих, терпиміше ставитися до їхнього світогляду, способу життя, манери вдягатися.
• Схильність до надмірної опіки батьків, які старіють (чи одного з них) аж до їхньої штучної інвалідизації. У цьому випадку досягається подвійний ефект: є і постійний об’єкт для піклування, і «вагома» причина не заводити дітей.
• Заглиблення у «світ тварин»: присвята себе служінню чотириногим друзям, прихильність до яких може мати нездоровий хворобливий характер.
• Зміщення шкали цінностей — кар’єра, творчі пошуки, розваги, модні тусовки сприймаються людиною як головне в житті. Згодом можлива переоцінка цінностей, крах ілюзій, жаль з приводу допущених помилок, загострене відчуття самітності, депресивні стани, відчуття змарнованого життя.

Бездітність — поняття відносне

І все це може приключитися з кожною бездітною людиною? Аж ніяк. Серед бездітних можна зустріти скільки завгодно людей самодостатніх, товариських, які вміють радіти життю, веселих альтруїстів, які люблять чужих дітей і т.п. Тоді, можливо, від усього цього застраховані ті, хто має дітей? І знову ні. Є безліч багатодітних егоїстів,

скнар і безвідповідальних лінюхів. Йдеться лише про те, що в бездітних існує ПІДВИЩЕНИЙ РИЗИК прояву певних психологічних проблем. Не більше того.

Можна (дуже умовно, звісно) вести мову про таке явище, як психологічна бездітність, яка зовсім не збігається з фізіологічною. Наприклад, жінка, яка не може мати дітей, присвячує себе племінникам, дарує їм свою здорову любов і розумну турботу; прив’язана до дітей своїх родичів чи подруг, а можливо, і до своїх вихованців у дитячому колективі. Вона відкрита до любові, турботи про інших і сповнена добрих почуттів. З психологічної точки зору її не можна назвати бездітною. Це справедливо й стосовно чоловіків. Ті подружні пари, яких не уразив вірус психологічної бездітності, дуже часто усиновлюють дитину, що є для них природним і закономірним проявом бажання присвятити комусь своє життя.

І, навпаки, можна казати про психологічну бездітність тих, у кого росте дитина, яка так і не пробудила батьківських чи материнських почуттів, не торкнулася струн душі, не навчила думати не тільки про себе, не спонукала до особистісного зростання. На жаль, психологам дуже часто доводиться працювати з дітьми саме таких батьків.

Навіщо нам ці діти? Для щастя і проблем!

А може, все-таки праві ті, хто не прагне до батьківства, — час нині непростий. Але якщо кинути навіть побіжний погляд на нашу недавню історію, буде дуже непросто відшукати досить тривалий період повного соціального спокою і благоденства — війни, революції, епідемії, тривалі періоди розрухи й голоду, масові репресії… Але діти народжувалися… Через дурість? Через недогляд? Чи відповідно до вищої ідеї продовження роду людського? І взагалі — навіщо нам ці діти?

Поставивши це запитання півсотні хлопчиків і дівчаток (чи вже юнаків і дівчат?!) 14—15 років, вдалося отримати дуже цікаві відповіді, в яких одночасно відбита точка зору і дитини, і без п’яти хвилин батька чи матері.

Найбільш частою була, звичайно, традиційна відповідь — «для продовження роду людського». Проте з’ясувалося, що нашим підліткам не чужий і державний підхід: «Діти потрібні для збільшення чисельності населення нашої країни»; «для збільшення армії»; «для розвитку економіки»; «щоб було більше спортсменів і розумних людей».

Водночас спостерігалися і більш приземлені відповіді: «Для продовження роду і прізвища»; «щоб хтось пам’ятав про тебе після смерті»; «для допомоги в старості»; «щоб було кому заповісти майно»; «для зміцнення шлюбу»…

Та більшість відповідей підкуповують свіжістю підходу: «Діти потрібні, щоб було заради кого жити»; «щоб їх любити»; «щоб бачити радісні обличчя»; «щоб розповідати їм казки і дивитися з ними мультики»; «щоб не відставати від життя і почуватися молодими»; «для радості»; «для турботи»; «щоб було веселіше»; «щоб у батьків були друзі»; «щоб було кому дарувати свою любов»; «щоб не було нудно»; «щоб виховувати їх»; «щоб вони допомагали в вирішенні проблем»; «щоб на них витрачати гроші»; «щоб не спати ночами»; «щоб було за ким прати й прибирати»; «щоб передати їм свій досвід»; «для підтримки»; «щоб було на кого покричати»; «щоб було на кого покластися»; «для нових відчуттів у житті»; «щоб було куди подіти свою енергію»; «щоб життя було смугастим»; «для зняття напруженості»; «для спокійної старості»; «для криків і турбот»; «для щастя і проблем»…

І ще кілька висловлювань: «Діти — це найкраще, що в нас може бути, від них залежить наше майбутнє». «Діти — це радість, кожна жінка повинна стати матір’ю». «Діти — це добре»…

“Дзеркало тижня”, № 44 (824) 27 листопада — 3 грудня 2010