Пияцтво – чи не найболючіша проблема сьогодення. Останнім часом увага до цього явища з боку наших офіційних інституцій та ЗМІ значно ослабла. Побутовий алкоголізм затьмарили такі біди, як наркоманія та СНІД, зростання злочинності, матеріальні нестатки багатьох громадян України тощо. Але проблема зловживання алкогольними напоями залишається. І якщо не серед своїх близьких, то в нашому найближчому оточенні обов’язково знайдеться хтось, хто потерпає від цієї недуги. З віком   ми можемо за власними спостереженнями скласти значний перелік скалічених доль, зруйнованих сімей, загублених життів. Ця проблема актуальна в рівній мірі, як для жителів міст, так і для сільських жителів. Але ця стаття не про тих, хто дружить із чаркою, а про їх рідних, чиє життя опосередковано теж стало залежним від алкоголю. Читати далі »

Надворі зараз віє весною, наближається 8 березня, всі знаходяться в очікуванні першого весняного свята. Хочеться романтики і подарунків. Але хіба не буває так, що свято приносить жінці не радість, а розчарування? А дарунок, який чоловік приносить своїй коханій, залишається без відповідної, як на його погляд, вдячності? І хіба часом  чоловік не задає собі питання: “А що взагалі їй треба? Я ж для неї …(стільки грошей заробляю; допомагаю; кажу, що люблю; кожну ніч кохаюсь із нею; проводжу стільки часу з нею тощо)” А жінка іноді сама не знає, що не по ній: ніби і кохає чоловік, ніби все гаразд, а відчуття невдоволення залишається. Виникають сварки, і двоє ще зовсім  недавно щиро закоханих одне в одного людей питають себе: “Що стало з нашим коханням?” Цікаву відповідь на ці питання дає Гері Чепмен, чиєю книгою “П’ять мов кохання” зачитуються зараз у всьому світі. Цей американський психолог стверджує, що мало кохати, щоб отримати відповідь на своє почуття. Треба розмовляти з об’єктом своєї любові тією мовою  кохання, яку той розуміє. Марна справа переказувати книгу. Але, керуючись теорією Г.Чепмена, ми вирішили у переддень першого весняного свята дати поради чоловікам, як ощасливити у цей святковий день жінок, а жінкам – як не розчарувати чоловіків. Читати далі »

Автор: Радислав КОКОДЗЕЙ

Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед.

Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому… І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо.Спочатку я хотів розповісти про один дуже дружний клас, який ось уже півстоліття збирається щороку, а вийшла розповідь про вчителів, які так навчали й виховували, що для кожного з випускників 1953-го шкільні роки залишилися найсвітлішим спогадом у їхньому житті. На жаль, моя розповідь ще і про гірку долю видатних педагогів в умовах тоталітарної системи. Але чи народжуватиме такі яскраві особистості наш, значно вільніший час? Чи захочуть найталановитіші та найздібніші представники нашого суспільства ставати вчителями? Але це вже теми для інших статей… Читати далі »

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Ще зовсім недавно можна було почути, що ми прагнемо побудувати демократичну правову державу. Тепер ці декларації, зі зрозумілих причин, майже зникли з офіційної риторики. Однак не хотілося б, щоб, як само собою зрозуміле, склалася думка, буцімто вже ніхто нікуди не йде і нічого такого не будує. Тому вважаю, що саме зараз важливо замислитися над тим, наскільки реально українцям стати цивілізованим законослухняним народом.

Наше сьогодення — це загальна фантасмагорична гра, де правила пишуть не для того, щоб їх дотримуватися, а для того, щоб порушувати. Закони в Україні не поважають, бо всі знають, що створюються вони для бідних і дурних, а не для багатих і спритних. Мій скромний досвід роботи у правозахисному комітеті невеличкого міста залишив у душі неприємний осад: до нас у комітет приходили люди в надії, що ми допоможемо їм… оминути закон. Кожен знаходив масу прикладів, коли аналогічне питання вирішувалося на користь прохача. Повага до закону неможлива без впевненості, що перед ним справді всі рівні. Корупція — першопричина багатьох потворних явищ у нашому суспільстві, у тому числі й повсюдного правового нігілізму. Але багато аспектів проблеми кореняться в нашому недавньому минулому. Читати далі »

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Корупція — явище міжнародне і позачасове. Вона продовжує існувати й у країнах розвиненої демократії, але там це скидається на хворобу людини із сильним імунітетом: захисні сили організму активізуються й успішно борються з недугою. Країну, де демократія перебуває в жалюгідному стані, можна порівняти лише з організмом, ураженим синдромом імунодефіциту, — хвороботворні бактерії безперешкодно розмножуються, вражаючи орган за органом. Чому так складно боротися з корупцією? Не в останню чергу тому, що це тіньовий бік нашого життя, а боротьба з тінню здається неможливою. У корупції немає проголошених принципів, своєї ідеології, відповідно немає і серйозної контрідеології. Але найголовніше — розмитий образ ворога: в умовах, коли бере або дає майже кожен, потрібно починати боротьбу із самим собою. А до розуміння цього потрібно ще дорости.

«Я думав, він порядна людина, а він…» Читати далі »

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Помаранчева революція викликала у чималої частини наших громадян такий сплеск самосвідомості й почуття власної гідності, що, здавалося, можна було говорити про відчутні зрушення в громадській свідомості. Проте багато українців, залишивши майдани, опинилися в ролі Попелюшки, повернувшись із революційного балу до своїх лахів, покірності та мрій про дива, які творитиме для них якщо не хрещена мати-фея, то хрещений батько-президент. Ясна річ, за такого налаштування розчарування було неминуче. І водночас не можна забувати, що великою мірою невдоволення викликане діями місцевої, а не найвищої влади. Вимушене й неминуче спілкування з деякими нашими чиновниками здатне довести до короткочасного нервового зриву або тривалого розладу психіки, до істерики чи депресії, до агресивної витівки або боягузливого відходу від проблеми, до фаталістичної покірності чиновникам як якимось божествам або ж до походу на них війною в правозахисному русі. Утім, завжди можна дати хабара й залишитися при збережених нервах, часі й навіть почутті власної гідності…

Як «маленький» українець спілкується з владою Читати далі »

Автори: Марія КИРИЛЕНКО, Світлана СЕНЕНКО

Історія Рози Паркс проста й приголомшлива, як міф чи апокриф. Коротко її можна викласти буквально в двох реченнях. Чорношкірій американці, яка поверталася з роботи автобусом, було велено підвестися зі свого місця, щоб уступити його білому чоловіку. Її відмова підкоритися привела до скасування расової сегрегації на Півдні Сполучених Штатів і ознаменувала початок нової ери в боротьбі за громадянські права.

Щоб розібратися, чому та як це сталося, треба згадати не таку вже давню історію США. Громадянська війна (1861—1865) покінчила з рабством, але переможені жителі Півдня зовсім не перестали ставитися до негрів як до недолюдей. У результаті на зміну рабству прийшла сегрегація, що проявилася в групі законодавчих актів на рівні окремих штатів, які отримали загальну назву «закони Джима Кроу» — за іменем знаменитого в ті часи чорношкірого комедійного персонажа. Попри кількаразові спроби доказу їхньої неконституційності, закони, які зобов’язують влаштовувати окремі школи, кафе, ресторани, громадські туалети, вагони поїздів і навіть лави в парках для людей із білою та небілою шкірою, протрималися в південних штатах аж до 60-х років минулого століття. Єдиною сферою, в якій сегрегація забезпечувалася з трудом, був міський транспорт — жодна компанія не могла потягнути утримання окремих автобусів для білих і чорних. Межа між «білою» і «чорною» зоною автобусного салону регулювалася за допомогою переносного знаку. Читати далі »

Автори: Марія КИРИЛЕНКО, Ганна ЯЦЕНКО

Попереду Новий рік, Різдво. Традиційні сімейні свята, які чекає не лише дітвора. Свята, коли в кожному дорослому прокидається дитина, коли душа прагне казки, різдвяного дива, відпочинку, веселощів. Дні, які зазвичай об’єднують за святковим столом сім’ї та найближчих друзів. І — водночас напружена ситуація в країні, політичні пристрасті, відчуття занепокоєння через результат виборів. Як зустрінуть українці Новий 2005 рік? Чи буде в їхніх душах мир і спокій, чи не відіб’ються результати голосування (або відсутність таких) на святковому настрої?

Про те, що симпатії до різних кандидатів у президенти внесли розбрат у чимало сімей, порушили родинні й дружні стосунки, говорять нині немало. Проте можна спостерігати й зворотний процес — у багатьох сім’ях спільність поглядів стабілізувала стосунки між подружжям; призвела до кращого порозуміння між батьками та дітьми студентського віку; налагодила стосунки між батьківськими і молодими сім’ями. Сталося певне перегрупування й у найближчому оточенні, зміцніло багато дружніх зв’язків. Читати далі »

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Упродовж тривалого часу напередодні такого любимого всіма старого Нового року, коли панує святковий настрій і не хочеться думати про сумне, залишалася майже непоміченою трагічна дата в історії України — чергова річниця початку репресій проти української творчої інтелігенції. Репресії розпочалися 12 січня 1972 року, не припинялися протягом майже півтора року й знаменували марні спроби тоталітарної системи задушити прагнення українського народу до свободи і незалежності. Близько сотні яскравих представників руху шістдесятників були заарештовані й кинуті в табори; обшуки зачепили тисячі людей; десятки тисяч були піддані допитам і залякуванню. Саме ця хвиля репресій кинула за грати таких видатних діячів, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Семен Глузман, Валерій Марченко. Був серед них і мій батько — Іван Коваленко, вчитель і поет із м.Боярка. Я могла б дуже багато розповісти і про нього, і про нашу сім’ю, але торкнуся лише того, що, як мені здається, співзвучне нашому часу. Читати далі »

Автор: Марія КИРИЛЕНКО

Апетитний димок від жертовного вогнища піднімається до небес, і боги звертають свій прихильний погляд на того, хто приніс жертву… Маленький хлопчик залишається вдома, а не йде гуляти, тому що мама пообіцяла йому за це шоколадку… Бабуся, судомно притискаючи до грудей синю курку, віддає свій голос кандидатові, який її «ощасливив»… Корупція багатолика і властива людині як одвічний порок, що його неможливо викорінити повністю. Але за певних умов корупція квітне, розростається і, як корозія, починає роз’їдати все суспільство й водночас душу кожного з нас.

Не секрет, якого розмаху в нашій країні набула корупція. Її тотальний характер — це грізний симптом, який свідчить і про стан нашої демократії, і про рівень беззаконня, і про моральне падіння більшої частини суспільства. З’явилися цілі сфери, де хабар трактується як напівлегальна доплата до низької зарплатні. Я вважаю своїм обов’язком знову й знову привертати загальну увагу до хабарництва як до одного з аспектів загальної корупційної системи. Для нашого майбутнього вкрай небезпечна не так наявність «корумпованої верхівки», як моральне обличчя нашого суспільства, із яким інакших «верхів» воно не заслуговує. Читати далі »