Надворі зараз віє весною, наближається 8 березня, всі знаходяться в очікуванні першого весняного свята. Хочеться романтики і подарунків. Але хіба не буває так, що свято приносить жінці не радість, а розчарування? А дарунок, який чоловік приносить своїй коханій, залишається без відповідної, як на його погляд, вдячності? І хіба часом  чоловік не задає собі питання: “А що взагалі їй треба? Я ж для неї …(стільки грошей заробляю; допомагаю; кажу, що люблю; кожну ніч кохаюсь із нею; проводжу стільки часу з нею тощо)” А жінка іноді сама не знає, що не по ній: ніби і кохає чоловік, ніби все гаразд, а відчуття невдоволення залишається. Виникають сварки, і двоє ще зовсім  недавно щиро закоханих одне в одного людей питають себе: “Що стало з нашим коханням?” Цікаву відповідь на ці питання дає Гері Чепмен, чиєю книгою “П’ять мов кохання” зачитуються зараз у всьому світі. Цей американський психолог стверджує, що мало кохати, щоб отримати відповідь на своє почуття. Треба розмовляти з об’єктом своєї любові тією мовою  кохання, яку той розуміє. Марна справа переказувати книгу. Але, керуючись теорією Г.Чепмена, ми вирішили у переддень першого весняного свята дати поради чоловікам, як ощасливити у цей святковий день жінок, а жінкам – як не розчарувати чоловіків. Закоханість –  скороминуще почуття. Треба зуміти пройти шлях від закоханості до кохання.  Для цього треба бути готовим працювати над собою, вивчати себе і партнера, вчитися висловлювати свою любов так, щоб тебе зрозуміли. Але для початку треба вивчити мову кохання,  яку розуміє ваш партнер. Лише тоді він відчує вашу любов, повірить у неї і матиме бажання відповісти на ваше почуття.

Як на свято ощасливити жінку, залежно від того, яку мову кохання вона розуміє.
(Поради чоловікам)
1. Слова заохочення: Та жінка, що розмовляє цією мовою кохання, прагне весь час чути від партнера слова заохочення. Вона щаслива, коли її  хвалять, підбадьорюють, розказують, яка вона прекрасна і надзвичайна. Такі жінки занадто чутливі до будь-яких критичних висловлювань на їх адресу. Тому кожного разу  зважте, чи не краще промовчати. Висловлюючи зауваження, обирайте дуже м’яку форму висловлювання. Будь-яке прохання обов’язково підкріплюйте підбадьорливим словом. Хваліть свою жінку  у її відсутність. Їй напевне передадуть ваші схвальні слова, але ціна їм буде набагато вища. На свято жінка, яка розуміє саме цю мову кохання, прагне почути від чоловіка якомога більше приємних слів. У цьому випадку, крім подарунка та квітів,  особливо доречна буде листівка, але не з готовими побажаннями, а з вашими власними словами подяки і захоплення. Повірте, цю листівку вона читатиме,  перечитуватиме і збереже її, як найдорожчий дарунок.
2. Якісний час. Що б ви не робили для жінки, яка розуміє цю мову кохання, вона ніколи не буде задоволена, якщо ви присвячуєте їй мало часу. Ніщо не буде їй в радість – ні матеріальні блага, ні ваша допомога, ні відданість сім’ї, якщо вона не відчуває вашої уваги. Для цього мало просто бути вдома. Якщо ви  дивитесь телевізор, читаєте, граєте з дітьми, допомагаєте – це все не рахується. Жінка цінує лише той час, який ви приділяєте особисто їй. З нею треба часто говорити, вислуховувати її, бувати десь лише з нею. Найбільшим розчаруванням на свято для такої жінки буде, якщо вся ваша увага буде присвячена, наприклад, гостям, а не їй. А найбільшим подарунком – якщо ви присвятите цілий день лише їй, сходите кудись погуляєте лише вдвох або посидите разом десь у кафе.
3. Подарунки. Перше, що спадає на думку – а чи не йде мова про тих, жінок, для яких головне – матеріальні блага. Але не забувайте – мова йде про кохання. Для таких жінок важлива не ціна подарунка, а сам факт, що ви про неї пам’ятали, вибирали подарунок, намагалися догодити. Вона сприймає подарунок як символ любові. Таким жінкам весь час треба щось дарувати, щоб вони вірили, що ви її кохаєте. Тому на свято до подарунка треба віднестися особливо серйозно. Найкраще подарувати багато дрібничок: “багато дарунків – багато любові”.
4. Допомога. Такі жінки повірять у вашу любов лише тоді, коли ви їй допомагаєте. Ви можете знесилюватися на роботі, заробляючи на сім’ю гроші, але все одно чути докори: “Ти мене не любиш”. Треба з’ясувати, у чому саме їй хочеться, щоб ви допомагали. Можливо, декілька годин у суботу, коли ви допомагатимете їй прибрати у хаті, стануть магічним поворотом у ваших відносинах. А може їй хочеться, щоб ви іноді пішли погуляли з дітьми? Тобто важлива не допомога як така, а саме та, про яку жінка просить. На свято для такої жінки найбільшим дарунком буде, якщо ви їй допоможете: зробите щось, про що вона вас довго просила, а у вас все руки не доходили. Цього року для такого виду дарунку найсприятливіші умови: за два вихідних напередодні свята можна багато що встигнути. І на свято така жінка  буде відчувати себе на сьомому небі від щастя!
5. Дотики. Для жінок, що розуміють цю мову кохання, особливо важлива ваша ніжність. Їх треба часто цілувати, обнімати. Для них важливі ритуали поцілунку при розставанні чи зустрічі. Чоловікам часто здається, що кохаючись у ліжку, вони висловлюють жінці свою любов. Але, якщо ви в людному місці просто потай потиснете жінці  руку, це іноді означає для неї набагато більше, ніж “якісний секс” уночі. Якщо жінка впродовж дня відчувала вашу ніжність, якщо ви торкалися неї, цілували, вона і вночі вас не розчарує. Отже, на свято ви маєте бути особливо уважним до жінки: поцілунків має бути вдесятеро більше, ніж у будній день. Не пийте багато. Слідкуйте, щоб надвечір ви були “у формі”. Без останнього “нічного акорду” свято не вдасться. Можна підстрахуватися, присвятивши такому вияву любові ранок. Це може створити жінці святковий настрій на цілий день.

Для того, щоб вивчити мову кохання, на якій розмовляє ваша жінка, потрібен час. А до свята вже зовсім близько. Тому основна порада чоловікам: святкового дня розмовляйте з жінкою зразу на п’яти мовах кохання – і вона напевне буде щаслива!

Мабуть, кожна жінка, прочитавши цю частину статті, замріялася – от якби кохання до мене завжди виявляли таким чином і не однією мовою, а зразу п’ятьма. Але марно чекати проявів любові, якщо ти сам не вмієш любити. Отже, і жінкам треба замислитись, а яку мову кохання розуміє ваш чоловік? Адже сімейна злагода залежить від того, чи щасливі всі члени сім’ї. Мови кохання – універсальні. Навчившись визначати, якою мовою кохання розмовляють ваші близькі, ви можете зробити щасливими своїх дітей, батьків; зумієте порозумітися із свекрухою.

Як у святковий день не розчарувати чоловіка.
(Поради жінкам)

Не капризуйте. Що б не подарував вам чоловік на свято, сприймайте це як вияв любові. Дайте зрозуміти чоловікові, що ви його любите і цінуєте. Забудьте минулі образи і з терпимістю сприйміть, якщо святкового дня щось буде не так. Бо сварка: “От, ти навіть на свято не міг…” не добавить злагоди у сім’ї і не поверне справи на краще. Навіть якщо чоловік не готовий сприймати поради, як найліпше виявити свою любов до вас, робіть це самі. Тоді прийде час, і чоловікові захочеться теж якось проявити свою любов до вас.
Отже, у святковий день, якщо ваш чоловік розмовляє на мові, де найважливіші слова заохочення, сприйміть будь-який дарунок з особливим захватом, похваліть чоловіка, скажіть, що він вгадав із подарунком, розкажіть, як ви його кохаєте і цінуєте. У разі, якщо для вашого партнера найважливіший час, який ви йому приділяєте, згодьтесь, якщо він замість відвідин гостей, запропонує вам просто побути вдома, чи сходити кудись лише вдвох. Якщо його мова кохання – допомога, з радістю виконайте якісь його прохання. Якщо ж ви знаєте, що він особливо цінує подарунки, не дивлячись на те, що свято жіноче, приготуйте йому теж маленький даруночок, який ви можете йому презентувати із словами: “Хоч це і моє свято, але мені все одно захотілося теж тобі щось подарувати”. Якщо ж мова чоловіка – дотики, то за будь-який дарунок, чоловіка треба безліч разів на день поцілувати, притиснутися до нього і, боронь Боже, відмовити йому вночі! І така ж сама порада, як і для чоловіків – святкового дня краще розмовляти всіма мовами кохання!

Читаючи цю статтю, може скластися враження, що вашими є всі п’ять мов кохання. Як правило, це не так. Хоча дуже часто для людини в рівній мірі найбільш важливі, наприклад, дві.

Як визначити, яка ваша мова кохання?

• Щоб визначити, яка мова кохання ваша, згадайте, що найбільш ранить або дратує вас у поведінці ваших близьких. Може так статися, що протилежне – це і є ваша основна мова кохання. Вас найбільше ранять різкі слова – отже, ваша мова це слова заохочення. Ви сумуєте, що рідко буваєте разом із партнером – ваша мова час.

• Іноді може здатися, що основна ваша мова – це дотики. Але подумайте, чи не порушується ваше інтимне життя, якщо ваш партнер образить вас, якщо рідко буває вдома, якщо не відгукується на ваше прохання допомогти? Найчастіше мова дотиків іде на другому місці, або поділяє почесне перше з іншою мовою.

• Замисліться, як саме ви виявляєте любов до своїх близьких. Можливо, це і є ваша мова: ви робите іншим те, чого чекаєте від них.

• Визначити свою мову кохання можна, пригадавши часи, коли ви були закохані. Які прояви кохання вам подобалися тоді? Скоріш за все, те  ж саме є важливим для вас і зараз.

• А можете помріяти – яким ви бачите ідеальне сімейне життя. Це теж може вам допомогти розібратися у собі.

Але більш важливо визначити мову кохання, яка важлива для людей, що вас оточують.

Як визначити мову кохання близької вам людини?

• Особливу увагу зерніть на прохання, з якими найчастіше звертається до вас ваш партнер. Найчастіше, саме в проханнях закладено приховане бажання бачити прояви вашої любові в конкретній формі.

• Згадайте, що саме у вашій поведінці викликає найбільшу радість у близької вам людини, а що викликає невдоволення.

• Можна піти шляхом спроб. Ви виявляєте любов до свого партнера різними методами і спостерігаєте, що для нього найважливіше.

І ось вам здається, що ви вже все зрозуміли і знаєте, чого від вас хоче близька вам людина. Ви визначили, яку мову кохання вона розуміє. Але ця мова може бути для вас чужа. Ви розумієте зовсім іншу. І не звикли виявляти своє кохання на зрозумілій партнеру мові. Тут порада одна – вчіться, примушуйте себе, перебудовуйте своє життя, йдіть на маленькі жертви. Можливо, вам спочатку доведеться довго думати, за що б ви могли похвалити свого партнера, а тоді трохи потренуватися це робити;  можливо, доведеться жертвувати зустрічами з друзями чи подругами, щоб приділити увагу близькій людині; можливо, ви будете займатися не зовсім жіночою, або зовсім не чоловічою справою; можливо доведеться довго вчитися робити подарунки; можливо, вам буде непросто привчити себе до виявів любові поза ліжком. Але якщо вірити, що в нагороду ви отримаєте злагоду у сім’ї, ніщо не може виявитися занадто важким. Отже, вдалих вам свят і щасливого сімейного життя!

Марія КИРИЛЕНКО

В історії практично кожної сім’ї можна знайти епізоди, коли важливі, часом доленосні рішення приймалися не з розуму, а під «настрій», за натхненням, «просто так», а потім виявлялися єдино правильними, розумними й такими, що на користь усім членам родини. І навпаки — ретельно продумані та зважені кроки призводили до певних майже невловимих змін в загальносімейній атмосфері, сварок із приводу та без, виникненню напруги, і в результаті серйозно дестабілізували сімейне життя.

У здоровому міцному шлюбі формується почуття самозбереження родини — все, що загрожує її цілісності, відторгається ніби саме по собі. І тоді «раптом» і «чомусь» ми відмовляємося від цікавої пропозиції, вигідної роботи, приємного знайомства, давньої дружби; ідемо з комфортабельної батьківської квартири в центрі міста, аби винаймати куток на висілках і навіть зриваємося з місця, щоб поїхати в «нікуди» — інший район, місто, країну… Здорову родину можна порівняти з цілісним організмом, у котрому кожен орган виконує свою функцію. У хвилини життєвих випробувань сім’я консолідується й активізує всі свої внутрішні захисні ресурси для подолання труднощів. Але позаяк вона складається з окремих членів, то почуття збереження родини може виявлятися не одночасно й навіть не в кожного. А тому варто з увагою ставитися до настроїв, симпатій і антипатій і своєї половини, і навіть дітей.

Для малюків сім’я — головне
Найбільшою мірою інстинкт збереження сім’ї притаманний малюкам, у котрих він напряму пов’язаний із виживанням. Адже для того, аби вижити, потрібні і мама, що пожаліє й обігріє, і тато, що розжене ворогів і принесе «здобич». Пригадайте, як діти люблять, щоб обов’язково «всі разом»; щоб «із татком і матусею»; як часто вони просять (поки ще не зіпсовані егоїзмом), щоб у них були братики й сестрички. Діти часом служать своєрідним індикатором того, хто з найближчого оточення може бути шкідливий родині. Якщо дружелюбний малюк, котрий спокійно переносить інших людей, які бувають у домі, відчуває ворожість до однієї з маминих подруг (дуже милої, люб’язної, носить йому подарунки), то, про всяк випадок, варто замислитися. Це ж може стосуватися і татових друзів, і друзів сім’ї, сусідів, родичів. Стороння людина, котра займає занадто «багато місця» в житті родини, — це завжди випробування внутрішньосімейних стосунків на міцність, а нерідко навіть потенційна загроза цілісності сім’ї. Діти чудово це відчувають на інтуїтивному рівні.

Малюки взагалі зі зворушливою чуйністю ставляться до всіх процесів, які відбуваються у сім’ї. Приміром, звичайна сварка між батьками може спричинити в малюка справжню паніку. На перший погляд, дитяча тривога буває цілком неадекватна. Здавалося б, чи так уже страшно, що батько з матусею не розмовляють уже другий день поспіль? У домі тихо, спокійно, тато приніс іграшки й солодощі, а мама, як ніколи довго, читала казки. Але дитина в розпачі: вона пригнічена чи, навпаки, вередлива й некерована — вона відчуває небезпеку, що загрожує родині. Якщо ж доходить до розлучення батьків, то для дитини — це катастрофа цілого світу й водночас удар по почуттю безпеки й захищеності. Ясна річ, із дітьми потрібно й важливо багато говорити про те, що вже сталося або тільки має статися, але при цьому не варто мати ілюзії, що все підвладне розумним словам — там, де задіяно глибинні інстинкти, розум дуже часто безсилий, особливо коли дитина зовсім мала.

Якщо сім’я неповна, то прагнення малюка зберегти свою, часто зовсім маленьку родину може бути болісно гіпертрофоване. І знов-таки це пов’язано з інстинктом виживання: якщо життя й добробут дитини залежать лише від одного з батьків, вона подвійно боїться його втратити. Вона підозріло, а часом і агресивно настроєна проти кожного, хто тільки теоретично може «відібрати» в неї тата чи (що буває набагато частіше) маму. У такому випадку можуть виникати болісно симбіотичні сім’ї (мати-син, батько-донька; мати-донька, батько-син), які досить часто перешкоджають нормальному особистому життю вирослої дитини.

Важливо вчасно випурхнути з батьківського гнізда

У підлітковому віці інстинкт збереження сім’ї в дитини слабшає, з тим аби через певний час відродитися й оформитися у вигляді усвідомленого, зрілого почуття вже в застосуванні до своєї власної родини.

Дуже важливо, щоб у цей час батьки взяли під контроль своє бажання зберегти сім’ю шляхом утримання підрослих дітей під своїм крильцем. Життєво необхідно зуміти вчасно звільнити підлітка від батьківської опіки, не гальмувати штучним чином його дозрівання. Більше того, важливо відслідковувати всі етапи дорослішання дитини, аби в разі потреби стимулювати її психологічний відхід від батьківської сім’ї. Це як із пташенятами: одне давно вже бадьористо перелітає з гілочки на гілочку, а інше все ще лякливо тиснеться до мами й зовсім не прагне покинути затишне безпечне гніздечко. Що ж, вихід один: виштовхувати з гнізда, що й роблять турботливі батьки з числа птахів. Закони природи найвищою мірою розумні: основна функція батьків у тваринному світі — це підготовка нащадків до життя, турбота про те, аби малюки зуміли самостійно вижити в жорстокому навколишньому світі.

Якщо молоді люди не пройшли всі етапи дозрівання й не зуміли психологічно відірватися від своїх батьків, вони можуть, як і раніше, прагнути до збереження батьківської (а не своєї нової) родини. У цьому випадку (особливо при спільному проживанні) їхній супутник життя може підсвідомо сприйматися як небажана перешкода, а в разі серйозних конфліктів — як загроза цілісності саме батьківської родини. Це нерідко трапляється з молодими людьми, вихованими в патріархальних сім’ях: на все життя вищою цінністю для них залишається тільки батьківська сім’я.

Після одруження чи заміжжя почуття збереження родини може сформуватися в молодят зовсім не відразу і часом досить непростим шляхом — через сварки та суперечки, методом проб і помилок, із допомогою зріліших наставників, психологів, розумних книжок, хороших фільмів. Усе це відбувається цілком природним чином, якщо сім’я для подружжя — це та цінність, без якої вони не уявляють свого існування; якщо готові докладати зусиль до її побудови та збереження; якщо дозріли для того, аби дарувати близьким свою турботу, ніжність і любов.

Відхилення від норми

На жаль, бувають випадки, коли почуття сімейного самозбереження межує з патологією, проявляючись у підвищеній тривожності, підозрілості стосовно оточуючих, у прагненні не просто захистити свою родину від зовнішніх впливів, а й відгородитися від усього світу. І якщо дорослі можуть почувати при цьому певний (нехай і не зовсім здоровий) психологічний комфорт, то для дітей така обстановка просто згубна. Вони можуть вирости з низьким рівнем соціальної адаптації, відчувати труднощі в стосунках із протилежною статтю, у побудові власної сім’ї або ж рано залишити дім, піти на цілковитий розрив із родиною.

Буває і так, що почуття особистого самозбереження входить у конфлікт із завданням зберегти сім’ю. Цілком можливі ситуації, коли доводиться рятуватися (а часом і дітей рятувати) шляхом руйнації родини. Але це трапляється не так уже часто, як може видатися на перший погляд. Нерідко люди руйнують сім’ю не заради порятунку свого життя й навіть не заради збереження себе як особистості, а на догоду своїм амбіціям, егоїзму, прагненню до комфорту, помилковому почуттю особистої незалежності.

Кожна стаття на психологічну тему повинна мати конструктивну складову. Але все, що стосується психології, — це завжди непросто й дуже рідко передбачає прості й універсальні рецепти. Непогано було б мати можливість замовити в архітектора проект побудови сім’ї, з яким ми звірялися б в процесі життя, перевіряючи за кошторисом, чи немає перевитрати душевних сил і чи досить в цементуючому розчині любові, терпіння й великодушності. Та оскільки це не більш як мрія, то доведеться самим, помиляючись, визнаючи свої помилки й намагаючись їх виправити, по цеглинці будувати свою родину. І якщо саме сім’я для нас однозначно найголовніше в житті, то багато чого докладеться саме по собі.

В попередній статті ми дійшли висновку, що родина — це головне, проте без друзів та подруг нам також не обійтися. Та чи не приховують вони в собі загрозу добробуту й навіть існуванню нашої сім’ї? Адже саме друзі часто провокують скандали та сварки між членами подружжя. А практично кожен або чув, або був свідком і навіть учасником банально-драматичної історії, коли найкраща подруга вкрала чоловіка чи найкращий друг відбив дружину. Так невже ж друзі можуть стати ворогами нашої родини? На жаль, можуть, але тільки в тому разі, якщо ми самі їх до цього підштовхнемо.

«Він чомусь терпіти не може мою найкращу подругу…»

Саме так нерідко кажуть на психологічних консультаціях жінки, розповідаючи про причини непорозумінь зі своїм чоловіком. І при цьому практично ніколи не йдеться про чоловіка-тирана, котрий ставиться до дружини як до своєї власності та примудряється ревнувати її до батьків, подруг, дітей, роботи, сонечка на небі та пташок на гілці. У цьому випадку ставлення до подруг дружини не більше, ніж епізод у загальній непривабливій картині. А от коли дуже позитивний чоловік починає відчувати, здавалося б, незрозумілу ворожість до подруги дружини, то з’являється причина серйозно осмислити ситуацію. І відразу можемо сказати: дуже часто в чоловіка є всі підстави для невдоволення.
Будь-який чоловік буде незадоволений, коли дружина витрачає на подругу занадто багато часу: то вони на телефоні висять, то за кавою забалакалися, то по магазинах на півдня втекли. І річ не лише в тому, що цей час втрачено для сім’ї, що чоловік і діти недоотримали уваги. Найбільше чоловіка непокоять «жіночі секрети»: про що можна так довго перешіптуватися, як не про інших чоловіків… А раптом об’єктом обговорення є він сам? Нескінченні розмови про ганчірки, зачіски й косметику можуть наштовхнути чоловіка на неприємні роздуми: а для кого дружині потрібно вдягатися, фарбуватися та чепуритися, якщо ось він тут і чхати хотів на те, якого кольору в неї волосся — з ним би краще поговорили, вислухали, поспівчували. Навіть посперечатися і то веселіше, ніж пробиватися до власної дружини через кордон її подружок.

Але страшні, звісно, не подруги дружини самі по собі, а зовсім інше: «про що» й навіщо жінки дружать. Що для них дружба — плітки та балаканина чи духовне та душевне взаємозбагачення, психологічна реабілітація чи взаємонакручування; відпочинок від проблем чи копирсання в них… Ми, до речі, не схильні поділяти дружбу на «чоловічу» й «жіночу», а про жінок пишемо з дуже простої причини — про них ми знаємо більше, бо вони частіше приходять на консультацію до психолога.

Друзі чи вороги?

Спробуємо дещо докладніше проаналізувати можливий негативний вплив на родину наших симпатичних подруг. Загальновідомо, що «в кожній жінці живе сваха», але в багатьох, на жаль, ще й звідниця, а дуже часто й «розвідниця». Припустімо, ваша подруга регулярно видає текст: «Та кинь ти свого недоумка, ти заслуговуєш ліпшого, я ось тільки й почала жити нормально, коли свого вигнала». Здавалася б, чітко руйнівна спрямованість. Але, з іншого боку, це відкрита й чесна позиція. У цьому разі ви осмислюєте пораду, знаходите аргументи «за» та «проти» і за будь-яких розкладів контролюєте ситуацію.

Досить нескладно визначити, чи на благо сім’ї ваше спілкування з подругою. Досить відслідкувати, в якому настрої ви перебуваєте після ваших посиденьок: спокійно-умиротвореному чи напруженому, збираючись втілити в життя купу «добрих» порад: «Та я на твоєму місці ніколи цього не потерпіла б; та я йому все виказала б, показала, довела, наказала; та я йому очі видряпала б; та я йому дала б, та я не дала б…» Звичайно, поради можуть бути й «вишуканішими», але результат приблизно однаковий: подруга відіграє роль каталізатора сімейних сварок та непорозумінь.

Адже життя не безкінечне і варто замислитися, чи не йде на подругу той час, що вам украй необхідний для щирого спілкування з власним чоловіком і на те, аби на самоті обміркувати та осмислити своє життя…

Але ще складніше та небезпечніше, коли у вашому спілкуванні з подругою задіяна підсвідомість, яка приховує в собі багато темного й неконтрольованого і над якою часом не владна навіть найпорядніша людина. Якщо поруч із вами хтось, хто підсвідомо бажає, м’яко кажучи, не зовсім те, чого ви бажаєте собі самі, то це приховує реальну загрозу вашій родині. У цьому випадку у вас з’являється небезпека стати заручницею чужої гри.

У чому ж виявляється цей негативний вплив? Та в тисячах дрібниць і нюансів, які потрібно навчитися відстежувати. «Безневинні» запитання, поставлені «між іншим»: «Твій чоловік на роботі? Так пізно? А…». «Мудрі» узагальнення, вимовлені з тяжким зітханням: «Така наша жіноча доля — терпіти й мучитися все життя», «Усі чоловіки однакові…». «Щире» співчуття: «Якби ти знала, як я тебе розумію», «Бідна ти, бідна, з твоєю ж вродою (розумом, душею та ін.)…»

Буває гра ще тонкіша та досконаліша — там провідними можуть бути тон голосу, інтонація, погляд, вираз обличчя, вміння красномовно мовчати. То іронічно посміхнеться, то мугикне, то губи підіжме, то ствердно хитне головою, то покачає, а то скептично поведе бровою — і ось чоловік із дружиною вже зчепилися в гамірній сварці. «Ой, я, здається, невчасно», — подружки й слід запав, а в квартирі ще довго тремтітиме скло від бурхливого з’ясування…

Такі негативні «випромінювання» можуть струменіти і від свекрух і тещ, братів та сестер, бабусь і дідусів. Проте це не означає, що потрібно тікати від родичів чи виганяти подруг з дому — від людей не сховаєшся. Просто дуже важливо навчитися помічати такі сторонні впливи, аби зуміти вчасно вибудовувати проти них захист. Але річ не лише в цьому: цілком можливо, ваше найближче оточення намагається розлучити вас з коханою людиною, щиро бажаючи вам… добра.

Образ ворога

Так приємно поскаржитися на свого супутника життя. Адже ми, жінки, здебільшого дуже полюбляємо, аби вірні подруги розділили з нами наше обурення, роздратування чи бодай печаль. А ще пожаліли, утішили та порадили що-небудь дуже конструктивне на кшталт: «Та плюнь ти на нього, він не вартий твоїх сліз». Наведена психологічна реабілітація може допомогти звільнитися від зайвої напруги, додати душевних сил, допомогти подивитися на свого чоловіка «свіжим поглядом» і подумати з ніяковістю: «Ой, і наговорила я зайвого про нього, а, мабуть, він не такий вже й поганий, і я його всеодно люблю». А ось тут варто замислитися: чи не забуваєте ви казати своїй подрузі не лише про те, який поганий ваш обранець, а й про те, за що ви його любите і чому не уявляєте без нього своє життя? Адже інформація про вашого супутника життя виходить в основному від вас. І якщо у вас є звичка постійно на нього скаржитися, то чим краще подруга до вас ставиться, тим більше вона всією душею бажатиме врятувати вас від «цього чудовиська».

А якщо подруга не одна? А якщо точнісінько так само ви скаржитеся на чоловіка своїм батькам, колегам і сусідам? У цьому разі ви, того не бажаючи, вирощуєте та плекаєте вороже середовище, котре неминуче працюватиме на руйнування сім’ї. Ваш чоловік дуже швидко може відчути дискомфорт серед людей, які його не шанують і вважають вашим мучителем. В результаті у нього може з’явитися цілком виправдане бажання не тільки залишити свою дружину, а й вирватися з кола осіб, котрі відчувають до нього ворожість.

Підступна розлучниця

Часом близькі подруги являють собою і більш безпосередню загрозу існуванню родини. Проте, коли між чоловіком та дружиною немає порозуміння, якщо їхній шлюб не зцементований взаємною відповідальністю і спільністю інтересів, то роль подруги вельми другорядна і є лише зовнішнім чинником, а не глибинною причиною розпаду сім’ї. І в цьому разі питання «Як вона могла?» однаково зависне в повітрі — не вона, то інша. Тут залишається тільки радіти, що ваш чоловік (а можливо, й батько ваших дітей) потрапив не в найгірші руки.

І все ж таки іноді саме подруги виявляються центральними постатями у загибелі сім’ї. І глибинна причина такої ситуації може приховуватись у стилі та змісті дружби. Що відвертіші між собою жінки, що більшою кількістю пікантних подробиць вони готові ділитися, то небезпечніша для родини така дружба. Потрібно бути дуже обережними у винесенні на обговорення нехай навіть із найближчою подругою найбільших сімейних таємниць чи інтимних подробиць. Це своєрідна зрада найближчих людей, і вона практично ніколи не залишається безкарною. Сімейне вогнище потрібно оберігати від холодів, вітрів і хуртовин, що здатні накликати сторонні.

Досить часто говорять про те, що, ділячись із подругою подробицями свого сімейного життя, жінка дає їй потужну зброю у вигляді інформації про кулінарні та сексуальні пристрасті свого чоловіка, його смаки, звички і милі забаганки; про те, що йому подобається в цьому житті, а що ні. І все це, мовляв, допомагає подружці-зрадниці спокусити, розбестити, заманити, украсти чужого чоловіка. Подруга виступає як підла лиходійка, розважлива стерво й підступна розлучниця. Наведена схема дещо механістична та примітивна. Адже, з одного боку, люди не такі вже й погані, а з іншого — не такі вже й прості.

Язик мій — ворог мій

У масі своїй не такі вже ми сексуально заклопотані, якими б нас хотіли бачити окремі дорогі за ціною, та дешеві за змістом глянцеві журнали. І не надто вже часто ми сприймаємо представників протилежної статі як сексуальний об’єкт. Дружина друга або чоловік подруги в нормі вже невдовзі починають сприйматися майже як родичі. Такі «стосунки» нерідко оформляються як кумівські і не передбачають проявів хтивості. Але в тому випадку, коли дружина звикла бути відвертою та обговорювати інтимні подробиці свого сімейного життя з подругою, вона неминуче формує у неї ставлення до власного чоловіка як сексуальної одиниці. Точно так само і чоловік може пробудити у своєї дружини підвищений інтерес до свого найкращого друга нескінченними розповідями про нього, про його успіх у жінок, силу, спритність та ін. Найкумедніше, коли чоловік цінує свого друга більше від родини, він і дружину свою може мимоволі «заразити» таким ставленням, і вона підсвідомо сприйме друга чоловіка як суперцінність, гідну захоплення, поваги, а там, дивись, і палкого бажання…

Але не обов’язково вдаватися в інтимні подробиці, аби викликати у своєї подруги підсвідоме бажання мати вашого чоловіка. Це може статися і в тому разі, коли ви сумніваєтеся в коханні свого супутника життя, увесь час обговорюєте з подругою, чи досить він вас любить, чи не зраджує, чи не збирається залишити. Постійним скигленням на цю тему ви ризикуєте сформувати у своєї подруги сприйняття вашого чоловіка як вартого того, аби через нього так страждали, переживали і убивалися. В результаті їй може видатись: це — взагалі приз усього її життя, за який не гріх і поборотися. А своїми нескінченними сумнівами в коханні та відданості вашого партнера ви заздалегідь обдаровуєте свою подругу можливістю самовиправдання: «Він її однаково залишив би».

Але було б занадто просто, якби подруги-розлучниці лише зазіхали на вашого безцінного чоловіка — полігон підсвідомості значно розмаїтіший і барвистіший. Небезпеку можуть являти подруги з особистим життям, яке у них не склалося, розлучені, ті, котрі перебувають в нестабільному та невдалому шлюбі, котрі все життя намагаються довести, що вони вродливіші, розумніші, щасливіші за вас. І, звичайно, ті, для яких ви просто багато значите в житті — ревнощі в дружбі не рідкісніше явище, ніж у коханні. Але якщо ви дружитиме «з відкритими очима», то неминуче нейтралізуєте будь-який негатив, що може йти від ваших подруг.

Звісно, було б приємніше писати про справжню безкорисливу дружбу на все життя. Із відданістю та самопожертвою, з готовністю допомогти та вмінням вислухати і зрозуміти. Та що поробиш — у житті буває по-різному. І так, як ми розповіли, — також.

Про те, скільки радості й тепла приносять у наш дім веселі чотириногі друзі, написано чимало. Залишаючи за дужками прописні істини про корисність дружби з братами нашими меншими, ми хочемо поговорити про психологічні аспекти прив’язаності до тварин. Практичним психологам доводиться спостерігати, як кіт або собака може стати справжнім членом сім’ї і відповідно повноцінним суб’єктом внутрішньосімейних стосунків.

У наш час психолог, розпитуючи пацієнта, котрий прийшов на прийом, про сім’ю, змушений не лише поцікавитися тим, чи є вдома тварини, а й з’ясувати, чи не прирівняні вони у правах до інших членів сім’ї. Частими є випадки, коли саме тварини опиняються у центрі сімейних драм і непорозумінь, напружених стосунків, складнощів у взаєминах із оточуючими.

Проблема ролі тварин у сім’ї — суто міська. У сільській місцевості ставлення до них переважно утилітарне і відповідно здоровіше: собака потрібен, аби стерегти господарство, кіт — аби ловити мишей. І якщо домашня тварина не виконує свої функції, її просто позбавляються. Існує також певний кодекс честі — якщо пес, наприклад, патрає сусідських курок, а кіт здійснює злодійські набіги, хазяїн зобов’язаний таку тварину знищити. Жорстоко?

А хіба не жорстоко зарізати кабанчика, якого годуєш щодня, доглядаєш за ним, знаєш його характер, звички, щоденний настрій? Ми у переважній більшості дуже далекі від вегетаріанства, та при цьому сповідуємо подвійні стандарти: вбивство одних тварин сприймаємо як норму, вбивство інших розглядаємо ледь не як злочин. Незайвим при цьому буде пам’ятати, що собак спокійнісінько їдять корейці, а котів — китайці. Тоді як у нас простежуються досить нездорові тенденції і випадки патологічної прив’язаності саме до цих тварин (власники хом’ячків, папужок, крокодилів і удавів можуть нашу статтю не читати).

Та спочатку проаналізуємо мотиви, з яких міський житель заводить кота або собаку. Відповідь найчастіше проста: «Я люблю тварин». Та існують і підсвідомі причини, з яких приводять у свій дім і впускають до себе в душу симпатичне звірятко. Іноді людина від народження пам’ятає поруч із собою собаку або кота, яких може сприймати як символ затишку та захищеності. І якщо батьківська сім’я була благополучною і в ній не було нездорового культу тварин, таке прагнення — не більш як данина традиції, і особливої загрози сімейному добробуту не становить.

Погано, якщо тварину заводять замість когось — замість друга, чоловіка або дружини, замість дитини або ще однієї дитини. В людині від природи закладений потужний інстинкт любити і бути улюбленим, про когось піклуватися. Та реалізація цього здорового прагнення поєднується з непростими пошуками, тяжкою працею, самопожертвою, необхідністю відповідати чиїмось чеканням, виробленням у собі вміння знаходити спільну мову з оточуючими. І водночас існує легкий, достатньо комфортний шлях здобути любов милої істоти, якій можна дарувати турботу, не перевантажуючись при цьому ні фізично, ні душевно. Внаслідок цього в людини може з’явитися відчуття виконаного обов’язку та реалізації свого призначення. Інстинкт обдурено, душевну рівновагу відновлено — здавалося б, що в цьому поганого? Що ж, можливий і такий шлях, але чи є повноцінним життя такої людини? Чи розуміє вона, чого позбавила себе й оточуючих, сфокусувавши свої найкращі душевні якості на тварині? Можливо, така ж самотня душа страждає зовсім поряд і прагне саме її уваги й любові? А можливо, обділеними залишаються близькі рідні люди?

Дуже часто поява тварини в домі — це спосіб уникнення відповідальності та серйозніших зобов’язань. Для наочності наведемо кілька життєвих історій.

Одночасно з народженням дитини новоспечений батько «раптово» заводить собаку і з завидною старанністю за нею доглядає — сам годує, вигулює, возить по ветеринарах, вивчає спеціальну літературу.

Дорослий син, від якого літні батьки чекають регулярної допомоги по господарству (живуть у передмісті у приватному будинку), заводить кількох собак і кота і відповідно приїздить до батьків лише на кілька годин між вигулами собак.

Мати, знаючи, що її донька вагітна (живуть окремо), заводить відразу двох собак і потім не має можливості не лише приїздити доглядати за онуком, а й брати його до себе.

Це вже не любов до тварин, а засіб утекти від проблем.

Звісно, тварин треба любити, але не більше за людей і не замість людей. І все-таки доводиться спостерігати тенденції до зрушення шкали цінностей у бік «олюднення» тварин, що неминуче позначається на сімейних стосунках. Так, одна дама прийшла до психолога зі скаргами на проблеми з дитиною: росте егоїстом, ледарем, через свою жадібність не вміє спілкуватися з іншими дітьми. «От думаємо, може, завести ще одну дитину або собаку», — ділилася вона сумнівами. Вже сама постановка питання свідчить про стереотип, що досить міцно утвердився у свідомості багатьох — «тварина замість дитини». Довелося пояснювати, що спілкування з тваринами не може бути ліками від егоїзму і не передбачає вироблення умінь ділитися, поступатися, домовлятися. Діти, на жаль, занадто часто ставляться до тварини як до живої іграшки, а тягар турбот лягає на мамині плечі.

Якщо в домі собака грає роль повноправного члена сім’ї (коти все-таки рідше удостоюються такої честі), малюк звикне бачити тварину рівною собі істотою, і в нього може виникнути до неї почуття ревнощів. Довелося спостерігати, як діти брутально поводилися із домашнім собакою. Причину такого поводження вони сформулювали дуже чітко: «Бабуся її любить більше, ніж нас».

Уявіть собі картину: тато або мама повертаються з роботи, назустріч одночасно вибігають пес і дитина. Змученому за день батьку потрібна розрядка — він ніжно тріпоче песика за вуха і каже йому ласкаве слово. А от дитині можуть дістатися неприємні запитання: «Які оцінки зі школи принесла?»; «Чому сорочка зі штанів стирчить?»; «Звідкіля синці — знову побився?»; «Ти чого така розмальована?» Дитина може дійти висновку, що її цінують менше і що вона недостатньо гарна, щоб її любили так само, як Рекса або Джоя. А якщо перше запитання буде: «Ти його годувала?» або «Собаку вигулював?» — то це взагалі катастрофа: дитина гостро відчуває свою вторинність, у неї зароджуються сумніви у власній значущості.

Якщо собака відіграє роль «кумира сім’ї», можливі дуже непривабливі ситуації. Так, на прийом до психолога прийшла у стресовому стані бабуся, котру вдома покусав собака. Вражена вона була не так самою подією, як тим, що вона ж виявилося в очах сім’ї винною — не врахувала «настрою» загального улюбленця. Вся увага була сфокусована на песику: «він так переживає, він усе розуміє». А бабусі відмовили в елементарному співчутті. (Про те, як небезпечно тримати в сім’ї пса, який бодай раз когось покусав, нехай пишуть хірурги; їм також залишимо моторошні подробиці про величезну кількість скалічених і загиблих від собачих зубів.) Які висновки зробить із цієї ситуації дитина? Собака не просто головніший за бабусю, він головніший за людину.

Така фетишизація тварин і взагалі призводить до патологічних випадків. Картини утримання людьми непомірної кількості котів або собак (а іноді і тих, і інших) змушують здригатися і бити на сполох. Почастішали випадки, коли тварини просто-таки зводять своїх власників у могилу. Довелося спостерігати, як фактично від голоду загинули матір і донька. Вони просто не в змозі були прогодувати більш як десяток собак, що жили у їхньому будинку. Донька не могла піти на роботу, оскільки мати була не здатна впоратися з цією зграєю. Жили на пенсію матері, відмовляючи собі в усьому заради тварин. Спочатку від виснаження померла мати, а незабаром і дочка.

Ми б не писали про такий, на перший погляд, винятковий випадок, якби все частіше не доводилося спостерігати, як заради тварин відмовляють найближчим людям у зайвому шматку хліба (або склянці соку, не важливо), у відпочинку, в нормальних умовах проживання, а найголовніше — в увазі та любові.

У групу ризику в плані патологічної прив’язаності до тварин входять бездітні пари та неповні сім’ї (найчастіше «мати — син», «мати — дочка»), самотні люди похилого віку. Та визначальними є не обставини, що склалися, а ціла низка психологічних передумов: невміння ладнати з оточуючими, душевна глухота, наявність цілої низки комплексів. Особливу небезпеку становлять сім’ї, об’єднані негативними енергіями. У таких сім’ях завжди «дружать проти когось», основними темами для розмов є обговорення й осуд навколишніх. Теза — «всі погані, лише ми добрі» призводить до певної ізоляції, емоційного вакууму, який так легко заповнити хвостатими улюбленцями.

Межа між «любити тварин» і «любити тварин більше за людей» є дуже тонкою. Зрушення у свідомості поступово й непомітно призводять до деформації особистості аж до повного її переродження. І згодом людина може почати жити не серед людей, а у «світі тварин». Стурбована клієнтка радилася з психологом: «Із моєю сестрою щось відбувається. Їй уже 35, а вона повністю захоплена своїми собаками. Гуляли нещодавно з нею у парку, навколо люди, діти, мужики зрештою, а вона каже: «Подивися, як гарно виглядає цей рудий собака на тлі осіннього лісу…». А одна любителька котів вимовила таку фразу: «Людина завжди може собі допомогти, а тварин так шкода, так шкода…». У свідомості таких любителів тварин уже немає місця жалю та співчуттю до людей. Вони можуть довго розмірковувати про те, як мучитимуться «бідні котики» від операцій із стерилізації, і водночас байдуже навантажувати піклування про все зростаючу котячу «череду» на безмовних членів сім’ї.

Спілкування із тваринами — це сурогат сімейних стосунків, приємний і легкозасвоюваний. Тварин легко любити і легко бути їхніми улюбленцями. Стосунки з ними прості й передбачувані. Проте, спілкуючись переважно з тваринами, можна поступово розучитися ладнати з людьми, більше того — можна стати «не зовсім людиною». У тварини має бути своє місце в сім’ї і свій маленький куточок у душі, вона може бути поряд із людиною, але тільки поряд і не більше.

Довгі зимові вечори… У великій затишній кімнаті збирається вся сім’я — кілька поколінь. Хтось сидить за величезним столом, що стоїть посеред кімнати, освітлений яскравою лампою, хто в зручному кріслі… У жінок у руках рукоділля — шиття, вишивання чи в’язання. Хтось малює, ліпить. Відчуття єднання, сімейного затишку, душевної та духовної близькості… Що ж зібрало всіх разом, що об’єднало сім’ю? Книжка. Традиційний вид сімейного дозвілля — спільне читання вголос. Читають в основному глава сім’ї чи ті, в кого це найкраще виходить, але частіше — по черзі. Не виняток і старші діти. А малята вчаться не заважати, не перебивати, запам’ятовувати свої запитання «на потім», уважно слухати, щоб потім зуміти переказати… Що це — патріархальні картинки з глибокої давнини, вид сімейного дозвілля, що поступово відмирає, чи «спогад про майбутнє»? Це залежить тільки від нас.

Розквіт сімейних читань припадає на XVIII—XIX ст., але не можна традиції прив’язувати виключно до далекого минулого. Лише кілька десятиліть відокремлює нас від тих часів, коли колективне читання було досить поширеним явищем. За радянської влади телебачення, яке обслуговувало переважно державну ідеологічну машину, залишало населенню достатньо часу для читання. І донині в багатьох сім’ях ця традиція, на щастя, збереглася.
Відродженням сімейних читань серйозно перейнялися бібліотекарі в Україні і Росії. Та ніде правди діти — молодь у масі своїй читання зневажає і подеколи ставиться до нього як до ще одного способу розважитися, відволіктися, розслабитися, відпочити. Але ми не будемо знічев’я ностальгувати, не нарікатимем, що нинішнє покоління «зовсім не читає». Натомість подумаємо, що можна взяти з минулого і як зуміти пристосуватися до сьогодення.
Читання і малята

Навіть при підвищеній зайнятості батьків малюка може підстрахувати ціла армія бабусь і дідусів, котрі вміють і люблять читати. Адже сьогодні є безліч прекрасних барвистих видань для дітей, море дитячої пізнавальної літератури, книжки-іграшки. Отже, ідилічні сімейні міні-читання у форматі «бабуся/дідусь — дитина/діти» цілком реальні.

Користь читання з малюком просто неможливо переоцінити. Воно розвиває самостійність мислення, уяву, вміння розуміти і критично осмислювати текст, виявляти й висловлювати головну думку твору. Останнім часом можна спостерігати справжню батьківську гонку за інтелектуальним розвитком малят, на чому непогано заробляють спеціальні школи, центри та групи раннього розвитку. Але за всім цим можна проґавити розвиток емоційно-вольової сфери, моральне і духовне формування особистості, яке відбувається переважно в сім’ї.

Поки дитина мала, читання легко стане природним і приємним елементом спілкування з батьками та іншими членами сім’ї. І якщо говорити про корисне читання, то передусім слід вибирати прості, доступні розумінню дитини твори, які легко переказувати, які дають багатий матеріал для обговорення, розуміння дитиною «что такое хорошо и что такое плохо».

У тих сім’ях, де малюк досить довго не має допуску до основних «ворогів читання» — телевізора та комп’ютера, привчити його читати набагато простіше. При цьому не варто змагатися із сучасними способами розважитися та отримати інформацію. У жодному разі книжка не повинна стати покаранням, відлученням від манливого екрана. Набагато продуктивніше ненав’язливо заповнювати ті прогалини у вихованні та розвитку, які є неминучими при перекосі у бік моніторно-екранного дозвілля. Почитати можна перед сном, вихідного дня, у гарну погоду на прогулянці, на пляжі. Та й дачу можна облаштувати без зайвої електроніки.

Читання назавжди залишиться для людини приємним заняттям, якщо буде пов’язане з моментами особливо теплого, емоційно забарвленого спілкування з мамою, татусем, бабусею чи дідусем. Тому обов’язково читайте малюку свої улюблені дитячі книжки! Набагато легше приручити дитину до того, що любиш і цінуєш сам. І нехай це буде вашим спільним улюбленим заняттям — не поспіхом, не між іншим, а в особливому радісно-піднесеному настрої. І тоді, якщо ваш маленький син чи донька попросить: «Давай почитаємо», ви одразу зрозумієте, що він хотів сказати: «Я так за тобою скучив, мені хочеться побути з тобою, відчути твою любов».
Запитання без відповідей

Усе набагато складніше, коли справа стосується дітей, які вже підросли або й зовсім виросли. Наші тинейджери живуть в іншому ритмі, на інших швидкостях, звикли до інших джерел інформації. Часом просто не можуть собі уявити, як можна прочитати «таку товсту книжку». Їм не сидиться на місці, вони рвуться до однолітків і дуже комфортно почуваються біля монітора комп’ютера. Інтернет привчив молодих людей до досить коротких текстів, багато хто звик до «малих літературних форм». І так уже склалося, що телебачення стало більшою мірою інструментом розваги, ніж каталізатором духовних прозрінь і моральних пошуків.

Те, що сімейне читання здає свої позиції, загрожує серйозними проблемами. Залишмо осторонь інформаційну та розвиваючу користь сімейних читань — цих цілей можна досягти й іншим шляхом. Набагато важливіший емоційний чинник, почуття сім’ї, згуртованої високими цінностями. Спільні читання покликані давати поживу для осмислення, теми для обговорення. Це сприяє виробленню єдиного погляду на життя, на серйозні моральні проблеми, допомагає разом вирішувати складні світоглядні питання. У результаті сім’я розмовляє однією мовою, виникає та особлива злагода, коли розумієш близьку людину з півслова.

Але що ж робити, коли вже зараз зрозуміло, що сімейні читання — це тільки красива недосяжна мрія з чужого життя? Що робити, коли не завжди вдається знайти нейтральні спільні теми для розмови зі своїми підростаючими дітьми? Для початку важливо зрозуміти, що це не страшно, якщо ми усвідомлюємо проблему і готові її вирішувати.

Зробити спілкування зі своїми дітьми цікавим і (як би сказали про це самі підлітки) «не напряжним», знайти серйозні актуальні теми для обговорення можуть допомогти не тільки книжки, а й статті на морально-психологічні теми. Це чудовий матеріал і для сімейного читання, і для сімейного обговорення. Нехай навіть кожен прочитав статтю окремо й у різний час. Мало того, можна навіть переказати дітям прочитану статтю. Якщо її зрештою обговорили, висловили свою думку, посперечалися, замислилися, а потім неодноразово повернулися до порушеної теми — результату досягнуто. Не так важливо, що саме було приводом для серйозної розмови, важливо, що така розмова відбулася. І в цьому зв’язку набагато ціннішими будуть «статті—запитання» і «статті—роздуми», ніж «статті—відповіді».

Але чи готові ми самі розмовляти на життєві теми зі своїми підрослими дітьми? Ми так часто поспішаємо з відповідями на запитання, вирішувати які повинні були б самі діти. Ми поспішаємо нав’язувати їм своє бачення навколишньої дійсності, свій часто гіркий досвід, уламки своїх ілюзій і гіркоту розчарувань. А для становлення особистості набагато корисніше ставити запитання, ніж давати відповіді.

Важливо навчитися з повагою вислуховувати молоду людину, яка готова вперто обстоювати свою думку тільки тому, що вона відрізняється від вашої. Це не означає, що вона вас не чує. Вона потім згадає про цю розмову, не виключено, що переконається у вашій правоті (хоча навряд чи зізнається вам у цьому). І тільки за його вчинками ви згодом переконаєтеся, що час було витрачено не даремно.

Завдання наставника — продемонструвати повагу до думки співрозмовника, заронити сумнів, змусити замислитися, дати можливість досхочу посперечатися, висловити епатажну думку, розвинути напівбожевільну теорію… Слухати, слухати і слухати — аби тільки молода людина говорила побільше, вчилася формулювати свою думку, формувати і захищати її.

Читайте, думайте, мрійте, працюйте над собою, обговорюйте з близькими прочитане. Будь-які зусилля завжди будуть віддячені. Не завжди так, як ми очікували, не завжди відразу, але ніколи вони не бувають марними.

Наша стаття адресована як подружжям зі стажем, так і тим, хто перебуває лише на підступах до створення сім’ї. Перед молодими людьми нерідко постає проблема — казати чи не казати своєму майбутньому супутнику життя всю правду про себе, своє здоров’я, родину, неприємні, або навіть ганебні факти своєї біографії. Як завжди, ми утримаємося від порад — кожен сам управі вирішувати, як розпорядитися неоднозначною інформацією, що стосується лише його самого. Водночас нам хотілося б, аби рішення приймалося з розплющеними очима — важливо тверезо оцінити всі «за» і «проти» як правди, так і умовчання.

Популярна англійська приказка каже: у кожної сім’ї є свій скелет у шафі…

Якщо задуматися, стає зрозуміло: до категорії «скелетів» цілком можна віднести не лише великі таємниці, а й маленькі секрети. Це закриті теми, внутрішньосімейні табу, різного роду умовчання і недомовки…

Таємницею можуть стати прийомні (покинуті, загублені, померлі) діти; нерідні батьки; специфічні причини смерті когось у роду; спадкові хвороби; самогубства та спроби суїциду; психіатричні діагнози… За радянських часів «страшною» таємницею найчастіше було походження, наявність у роду репресованих та інші «прикмети неблагонадійності». Серйозними секретами зазвичай вважаються подружні зради; наявність позашлюбних дітей; сексуальні проблеми; судимість одного з членів родини; хитросплетіння стосунків із найближчими родичами. Водночас «мотузкою в будинку повішеного» бувають навіть чиїсь відстовбурчені вуха; раннє облисіння; надлишкова вага; «не така» професія; недостатня освіта; особиста невлаштованість; відсутність дітей. Усе це може стати причиною досить високого градуса напруженості в родині і, як наслідок, — фальші, нещирості, лицемірства…

Важливо підкреслити, що абсолютно всі перелічені вище факти зовсім не обов’язково приховувати чи обходити мовчанням. Тільки від суб’єктивного сприйняття людиною конкретної події залежить, чим вона стане для неї надалі — звичайним (нехай і не особливо приємним) фактом сімейної біографії; простим секретом або ж фатальною таємницею. При цьому найдраматичніша подія може так і «не вирости» у таємницю, а спогад про геть банальну подію здатний отруїти життя, якщо буде обплутаний цілим клубком негативних емоцій, неперебутих страхів, комплексів, почуття провини та сорому.

У будь-якому разі важливо пам’ятати — таємниці не з’являються самі собою. Це ми їх створюємо, керуючись далеко не найкращими спонуканнями: бажанням набути ореолу загадковості чи здаватися кращим (сильнішим, успішнішим); побоюванням відповідальності; сумнівами у своїх близьких… Однак у тому й полягає підступність таємниці, що ми спочатку її породжуємо, а потім вона оволодіває нами, нашими помислами, благополуччям, спокоєм… Це отруює атмосферу, робить її задушливою й нестерпною, негативно впливає на фізичне та психічне здоров’я родини загалом і окремих її членів зокрема.

Носії прихованої інформації страждають від нещирості й несвободи у стосунках із найближчими та рідними людьми. У власній сім’ї вони позбавлені почуття безпеки та захищеності, можливості бути самими собою; над ними тяжіє загроза викриття; життя у постійній напрузі виснажує нервову систему; одна неправда зазвичай тягне за собою іншу. В результаті людина потрапляє у виткане з брехні павутиння, вирватися з якого без втрат практично неможливо. А до краю забрехавшись, вона буває настільки дезорієнтована, що починає брехати без розбору — на певному етапі вже неможливо згадати, що й кому говорилося.

Однак страждають і ті з членів родини, які навіть не підозрюють про наявність сімейної таємниці. Хоч як це парадоксально, але на людину може негативно впливати навіть те, про що вона не знає. Найбільш сприйнятливі до наявності «підводних течій» діти. Фальш, яку вони безпомилково відчувають, породжує в них недовіру до своїх батьків, сприйняття становища в сім’ї як хиткого і нестабільного.

Існує хибна з погляду психології думка, що про неприємну тему, трагічну подію чи ситуацію, що травмує, краще якнайшвидше забути, не згадувати, розпочати нове життя. На жаль, саме такий підхід сприяє тому, що в людській душі осідають «неперетравлені», а часом і зовсім загнані в підсвідомість страхи і негативні емоції, котрі є ризик передати дітям, та ще й у спотвореному та гіпертрофованому вигляді. Психологи настійно рекомендують усі неприємності, сімейні драми і трагедії обговорювати, проговорювати безліч разів, щоб усе це перестало руйнувати психіку. Але для початку, звісно, не робити з усього цього секретів.

Життя без таємниць?

Обіцянка молодих завжди казати одне одному правду заслуговує на всіляку повагу, але грішить розмитістю формулювання. Адже так часто на запитання: «Чому ти мені не сказав(ла)?» можна почути відповідь: «А ти мене не запитував(ла)». Є безліч способів зберігати таємницю, формально не вимовляючи неправдивих слів. Але такі ігри (передусім із самим собою) ніколи не доводять до добра. Тому варто було б пообіцяти поважати право партнера на всю повноту значущої для нього інформації. Приміром, зовсім не обов’язково переказувати чоловікові все пусте базікання із подружками, а от про те, що сусіда вже втретє настійно зазиває «подивитися колекцію вудок», розповісти не завадило б. Мальовничо розписуючи дружині всі вигоди переходу на іншу роботу, бажано «не забути» згадати, що в цьому разі з’являться тривалі відлучки. Дрібниці? Саме такі «невинні» умовчання можуть покласти початок серйозним проблемам у сім’ї. Великі таємниці нерідко виростають із маленької брехні.

У будь-якому разі ще до укладання шлюбу важливо облишити будь-які недомовки і якнайбільше розповісти про себе. Звісно, завжди залишається ризик зіткнутися з несподіваною, а може й узагалі неадекватною реакцією партнера на ваші одкровення. Але в цьому разі постає закономірне запитання — чи так уже потрібна вам людина, не здатна зрозуміти й підтримати вас? Окрім того, варто врахувати, що в період захоплення одне одним готовність прийняти людину разом із її минулим значно вища. А от якщо таємниця розкриється через кілька років, її «вага» буде обтяжена неминучими в будь-якому шлюбі дрібними і великими образами, самим фактом багаторічної брехні. І потім довгі роки вам доведеться боротися за втрачену довіру.

Таким чином, ми зовсім не закликаємо «жити нарозхрист», навантажуючи рідних подробицями зі свого життя. Щось нерозказане ще не є таємницею. Таємниця з’являється тоді, коли від людини приховується значуща для неї інформація. Так, приміром, маленькій дитині зовсім не обов’язково знати, що мама в ранній юності зробила аборт. А от для доньки-підлітка це — життєво важлива інформація, котра допоможе їй зрозуміти, чому матір так драматично сприймає все, що пов’язано з її друзями, пізніми поверненнями тощо. В іншому разі дочка може на підсвідомому рівні сприйняти сторожке ставлення матері до чоловіків і в результаті зазнати труднощів в облаштуванні своєї долі. Та щоб негативний досвід матері пішов дочці на користь, має бути готовність розмовляти про це, аналізувати й обговорювати.

Зробимо таємне явним?!

Що можна порадити тим, чиє життя вже отруєне наявністю «задавненої» таємниці, про розкриття котрої навіть страшно подумати? Якщо це пов’язано з якимось негарним, а то й ганебним учинком, краще щиро покаятися перед тим Богом, у якого ви вірите; повірити в його милосердя і постаратися пробачити самому собі…

А може, таємниця не така вже страшна, просто неприємна, і все ж таки краще про неї розповісти, аніж продовжувати носити в собі? Адже рано чи пізно все таємне стає явним. І відбувається це, як правило, у найменш підходящий момент (на те він і скелет, щоб із гуркотом вивалитися із шафи найнесподіванішим чином). Найкраще заздалегідь виробити в собі готовність до сповіді і постаратися, щоб напоготові були чесні, щирі слова, якими ви викладете свою правду. І тоді підхожий момент не забариться.

Насамперед треба перестати гнати від себе неприємні думки. Іноді цього виявляється цілком достатньо, щоб звільнитися від таємної скабки у своїй свідомості. Озираючись на своє минуле, людина з висоти прожитих років починає розуміти істинний масштаб тих фактів своєї чи сімейної біографії, що раніше сприймалися у гіпертрофованому чи навіть спотвореному вигляді. Але переосмислення не завжди можливе без сторонньої допомоги. Розкажіть про те, що вас мучить, людині, якій ви довіряєте, — мамі, духовному наставнику, найближчому другу, психологу. Дуже часто реакція того, кому розповіли «фатальну таємницю», стає потужним інструментом зцілення: «Ну і що тебе в цьому мучить?»; «Ой, а в мене ще гірше було».

Дрібні та великі, сумні й радісні, планові та несподівані потрясіння порушують спокійний плин нашого життя. Безхмарного сімейного життя не буває навіть у мильних операх. А так хочеться розміреності, стабільності, передбаченості та спокою. Та лишень налагодилося в сім’ї — неприємності на роботі. Утряслося на роботі — у країні заварилася якась каша. А іноді як звалиться все разом!.. Хіба це життя? Так, це звичайне, нормальне життя.

Кожна сім’я, навіть найміцніша та щаслива, переживає кризи, які страшні лише в тому випадку, якщо немає відпрацьованої практики конструктивного виходу з них. Це своєрідні стреси, які можуть зміцнити сім’ю, а можуть і сприяти її руйнації. Помилково було б вважати, що лише прикрощі та драматичні події можуть спровокувати сімейну кризу. Радісні події потрясають сім’ю не меншою мірою. Тому практично рівнозначні за ступенем впливу одруження та розлучення, народження та смерть члена сім’ї, різке зменшення й збільшення доходів, вступ у вуз і провал на вступних…

Кризи рідко перетікають плавно одна в одну. Навпаки, вони мають неприємну тенденцію накладатися, збігатися з особистисніми кризами окремих членів сім’ї, збільшуватися хворобами, матеріальними проблемами, побутовими негараздами й соціально-економічною ситуацією в країні. І виходить: тато змінює роботу, у мами клімакс, старший син одружується, у молодшого — перехідний вік, у свекрухи геморой, свекор вийшов на пенсію, теща приїжджає в гості, у песика чумка. До того ж ще й ліфт не працює; воду відключили; на роботі накричали; іспит завалила; весна, а надіти нічого; із пацанами побився; у метро гаманець украли; усім я заважаю; ціни зростають; годують бозна чим, краще б сухий корм купили… Ось так приблизно й виглядає сімейне щастя. Однак лишень у тому випадку, якщо за будь-яких негараздів і проблем усі морально підтримують один одного, гасять негативні емоції взаємною любов’ю та турботою. Тоді жодні потрясіння та прикрощі не страшні, особистісні кризи протікають у стертій формі й не стають «пусковим механізмом» для криз сімейних.

Уявіть собі корабель, який пливе безмежним океаном. Якщо при штормі в команді починається паніка й хаос, усі лаються, метаються, ніхто нічого не знає, що робити, відповідальність перекладають один на одного, повсякчас з’ясовують, хто винний, — чи варто говорити про те, яка доля очікує це судно? Так і в сім’ї: криза виявляє «тонкі місця», загострює невирішені психологічні проблеми, чинить деструктивний вплив. Та якщо команда на кораблі одностайна, якщо кожний точно знає свою зону відповідальності, уміє підстрахуватися, думає не стільки про себе, скільки про долю всього екіпажу, — такому судну жодні бурі не страшні, навіть якщо капітан зліг у гарячці, а боцман запив.

Криза змушує кожного члена сім’ї (навіть найменшого) у чомусь змінитися, набути нової якості, виробити в собі нове уміння, щось зрозуміти, із чимось змиритися. І робити це потрібно часом досить швидко — життя не завжди дає час на тривале осмислення ситуації.

Так, після народження дитини молоді батьки пізнають невідоме досі почуття відповідальності за життя та здоров’я маленької безпомічної істоти, усвідомлюють себе матір’ю і батьком, вибудовують стосунки вже втрьох, перерозподіляють домашні навантаження. І все це нерідко в умовах перевтоми, недосипання, набуття нових звичок, житлових і матеріальних проблем. Свекрусі й тещі (особливо якщо хтось із них живе з молодими) доведеться усвідомити, що вони вже бабусі; визнати що вони не головні у вихованні дитини; взяти на себе частину домашньої турботи. А згодом підрослому маляті доведеться змиритися з тим, що він уже не єдина дитина в сім’ї. І вже у ніжному віці він має стати повноцінним суб’єктом внутрісімейних стосунків: учитися управляти своїми ревнощами, любити братика або сестричку, допомагати мамі.

Якщо в сім’ї панує дух щирого співробітництва, то всі допомагають один одному звикнути до нової ролі, підбадьорюють і уселяють впевненість у собі. Якщо ж це співробітництво нещире, то будь-яка допомога надається під девізом: «Який же я! Що б ви всі без мене робили?!». Наприклад, свекруха може істотно допомагати молодим, але так підносити свої «великі заслуги», що на користь сім’ї її праця не піде.

Якщо відсутнє вміння активізуватися і консолідуватися у важкі моменти, то навіть, здавалося б, благотворні зміни на користь сім’ї не підуть. Приміром, батьку істотно підвищили зарплату. Для однієї сім’ї це може бути просто приємною подією. Для іншої — глибокою кризою: тато загордився, став снідати в ресторані й всіх «вишиковувати»; мама стала доводити, що вона теж людина; брат із сестрою побилися, кому першому куплять мобілку; свекруха ходить зі стиснутими губами — «ні, щоб передусім матері зуби вставити». Кожний поставив своє Я вище за загальносімейні інтереси. А якщо раптом дружині доводиться заробляти на сім’ю, а чоловік (тимчасово?) сидить удома? В одній сім’ї картина може бути драматична, трагікомічна й навіть у стилі трилера. А в іншій сім’ї та сама ситуація — не більш ніж прагматичний розрахунок: на даному етапі розвитку сім’ї це чудовий вихід із становища.

Сім’я буває міцною лише в тому випадку, якщо це досить гнучка система. У кризові моменти потрібно бути готовим до зміни ролей членів сім’ї, перерозподілу обов’язків, зламу стереотипів. Ми писали про те, що дуже важливо вміти домовлятися і дотримувати договору. Та не менш важливо вміти «передомовлятися» при обставинах, що змінилися, озвучувати свої нові потреби чи неможливість виконувати звичайні обов’язки. Та зробити це можна по-різному: і спровокувавши кризу, і знявши зайву напругу в сім’ї.

Типова ситуація: у чоловіка на роботі зросли навантаження, і він став пізніше приходити додому. Ввечері на прохання дружини він відповідає: «Ти що, не можеш почекати до вихідних, не бачиш, як я важко працюю?» Дитині: «Які ігри? Уроки зробив?» Мамі: «Ну хоч ти можеш мене не смикати?»

Та можна й інакше. Дружині: «Ти знаєш, мені доводиться тепер частіше затримуватися на роботі, у мене немає можливості допомагати тобі так, як колись. Та я постараюся надолужити у вихідні». (Дружина оцінить і навіть у вихідні сильно не ганятиме.) Дитині: «Якби ти до мого приходу вже зробила уроки, ми з тобою півгодинки погралися б». (Дитина буде щаслива й навіть може зробити уроки значно раніше.) І матері: «Не ображайся, що я менше приділяю тобі уваги, але я пізно приходжу і так утомлююся, що в мене вже просто ні на що не вистачає сил». (Мама зрозуміє, і вибачить, і пожаліє.) І немає проблем, і немає кризи. Просте людське слово має магічну силу. Та не забувайте: не важливо ЩО, а важливо ЯК сказати.

Не всі сімейні потрясіння можна вгадати. Однак до «планових» криз, кожна з яких знаменує новий етап у розвитку сім’ї, можна й потрібно готуватися заздалегідь. Якщо планується поповнення сімейства, чоловіку доведеться засвоїти деякі роботи по дому, щоб зуміти й попрати, і приготувати їжу. Запланувавши вихід після декретної відпустки на роботу, мамі варто поступово привчати дитину до садка, бабусі чи няньки. При переході чоловіка чи дружини на роботу, яка займатиме більше часу, слід заздалегідь перерозподілити обов’язки в сім’ї, залучити до допомоги свекруху, тещу, підрослих дітей. Важливо вчасно морально підготувати до перехідного віку своє чадо: поступово розширювати його зону свободи, стимулювати прояви самостійності, виробляти в собі готовність «відпустити» дитину. Перед виходом на пенсію заздалегідь продумати, чим зайняти час, пригадати забуті хобі, розширити коло знайомств. Щоб зустрічати кризи у всеозброєнні, потрібно мати певні знання. А для цього варто почитувати психологічну літературу (чи хоча б «Коло сім’ї» у «ДТ»).

Звичайно, все не вгадаєш і не розплануєш. Несподівані сімейні стреси неминучі, й допомогти здолати їх може лише любов, взаємовиручка та взаємодопомога, справжнє співробітництво, віра в близьку людину й довіра до неї. Не страшно, якщо недавня криза потрясла сім’ю і залишила неприємні спогади на душі. Тепер, коли все позаду, потрібно просто мирно поговорити й разом подумати. Однак не про те, хто й у чому був більше винний. А про те, що слід змінити кожному з вас у власній душі й у своєму ставленні до близької людини. А найважливіше згадати про головне — як розпочиналося ваше взаємне кохання і що змусило вас бути разом.

Засумніватися в існуванні справжньої вірної дружби може лише людина, зовсім позбавлена віри в людей і вміння бачити хороше в навколишній дійсності. Нам допомагає жити саме тільки усвідомлення того, що існують на білому світі люди, які сприймають і цінують нас такими, якими ми є. Дружба підвищує нашу самооцінку, дає відчуття захищеності. Не так страшно жити на білому світі, коли знаєш: якщо щось станеться, тебе є кому підтримати.

Сім’я неминуче кладе на плечі людини важкий тягар відповідальності, обов’язків і негараздів. Друзі можуть нам допомогти, психологічно підтримати або просто дати можливість абстрагуватися від проблем. Але, як і будь-який засіб для релаксації або допінг, звичка розслаблятися в дружньому колі може стати нездоровою залежністю. І тоді після сімейного конфлікту дружина зависне на телефоні в розмові з подругою, а чоловік намагатиметься втекти до друзів. Це тупиковий варіант, який не передбачає пошуку компромісів і шляхів до порозуміння. Але не друзі в цьому винні…

Не варто сумувати за юнацькою дружбою

Усе починається в підлітковому віці, коли друзі на певний час (у нормі — дуже нетривалий) стають для молодої людини важливішими за сім’ю. У цей період, нерідко дуже бурхливий, підліток вириває своє коріння з батьківської сім’ї і переходить у соціум. Йому дуже важливо відчути себе одним із подібних до себе. І в цей час друг (інший) стає значимішим, ніж він сам, ніж батьки, брати й сестри. Це етап, який необхідно пройти для розвитку людини. І якщо з якихось причин підліток «проскакує» цей період, можлива затримка в розвитку особистості — інфантильність, неготовність відірватися від рідного гнізда, довічна залежність (матеріальна чи психологічна) від батьків, складнощі у стосунках із протилежною статтю та в соціальній адаптації.

Однак буквально через кілька років юнак або дівчина піднімаються на новий щабель розвитку — вони усвідомлюють себе як самостійна незалежна одиниця, що має свої особисті інтереси; осягають свою самоцінність, перестають бути заручниками думки друзів, усвідомлюють межі, де закінчується їхнє власне Я і починаються інші. Однак і на цьому етапі розвитку «застрягнути» теж небезпечно: юнак або дівчина ризикують залишитися вічними підлітками, які так і не зуміли відокремитися від друзів, визначивши їм нове місце у своєму житті після створення сім’ї.

«Перехворівши» юнацькою дружбою так само, як і першим коханням, молоді люди вступають у доросле життя, де ці почуття набувають нових якостей, властивих зрілій особистості. В юності дружба романтична, емоційно насичена, пафосна, побудована на ілюзіях і характеризується завищеним очікуванням щодо міри самопожертви друга. Прагнути зберегти дружбу в такій (багато в чому ілюзорній) якості на все життя — все одно що спробувати зупинити час. Тому не варто драматизувати, якщо дружба з віком набуває нових рис — хай вона прозаїчніша, зате надійніша. Їй властиві стабільність, зваженість, розважливість. Дружні почуття дорослої людини передбачають турботу, взаємодопомогу, інтерес до внутрішнього світу друга. А сум за юнацькою дружбою — це не більш ніж ностальгія за безтурботною молодістю.

Що важливіше — друзі чи сім’я?

Шлюб — це ще один етап дорослішання, що передбачає серйозну переоцінку цінностей. І якби в цей час кожен міг твердо й однозначно сказати собі та оточенню: «Сім’я для мене важливіша, ніж друзі», — це допомогло б уникнути багатьох конфліктів, непорозумінь і навіть розлучень. Однак таке рішення по плечу лише зрілій особистості. Адже, щоб утілити цю важливу установку в життя, потрібні відповідальність, послідовність, рішучість і навіть певна мужність. На жаль, у сучасному суспільстві практично втрачені традиції підготовки дітей до дорослого життя та створення сім’ї.

Звичайно, жодним чином не йдеться про те, щоб відмовлятися від друзів, штучно обмежувати час спілкування з ними або, не дай Боже, відваджувати їх від дому. Досить рішучого й однозначного розуміння того, що на першому місці сім’я, а на почесному й вічному другому — друзі. І найголовніше: таке рішення однаково працює на зміцнення як сімейних, так і дружніх стосунків. Немає недомовок і помилкових образ: дружина або чоловік лояльно ставляться до друзів, а ті, так би мовити, «знають своє місце».

Власне кажучи, юнацька дружба — це своєрідний тренінг з уміння вибудовувати відносини й вирішувати конфлікти з ровесниками. На етапі створення молодої сім’ї неминучий період певного охолодження у стосунках із друзями. Цілком нормально й просто необхідно, щоб багато що з того, що раніше давала дружба, людина почала шукати і вміла знаходити в сім’ї — спільність інтересів, душевну теплоту, прийняття партнера таким, який він є, співчуття й відчуття захищеності. Кожен сподівається, що найближчі люди його завжди вислухають, зрозуміють, підтримають, поспівчувають, пожаліють і допоможуть. І якщо, створивши сім’ю, людина продовжуватиме все це шукати на стороні, хай навіть у найвірніших друзів, – то перспективи в сім’ї досить туманні.

Було б надто просто, якби шлюб брали тільки зрілі особистості. І треба підкреслити, що факт зрілості зовсім не залежить від віку. Можна бути солідним дядьком, главою процвітаючої фірми – й водночас безвідповідальним чоловіком і батьком. А можна бути студентом 19-ти років – і водночас справжнім главою сім’ї. Дама 40 років із двома дітьми може не розуміти, в чому ж полягає роль дружини і матері. А 17-річна мати може встигнути усвідомити відповідальність за життя свого маляти, бути вірною та відданою дружиною. Але все це зовсім не означає, що якомога частіше повинна звучати фраза: «Я ще не готовий (не готова) до сімейного життя». Адже дозрівання особистості може відбутися прискореними темпами за кілька років, а іноді й місяців шлюбу. І вирішальною в цьому плані є готовність приділити сім’ї головне місце у своєму житті.

Якщо подружжя однаковою мірою орієнтоване на друзів, у нього може виробитися дуже небезпечна установка на життя для оточення. Це досить поширений варіант, коли сімейна пара постійно дивиться на себе очима інших людей: успіх потрібен, щоб комусь щось довести; нові меблі — щоб перед кимсь похвалитися; вихідні — щоб із кимсь зустрітися; ремонт — щоб когось запросити в гості; нова зачіска — щоб когось здивувати… Далеко не всі можуть розмежувати справжні інтереси сім’ї і примітивне бажання бути не гіршими за інших, довести оточенню свою успішність і спроможність. Адже таку сім’ю можна порівняти з фірмою, яка весь дохід пускає на представницькі витрати. Зрозуміло, що єдиним логічним результатом такої стратегії є банкрутство — і не так уже й важливо, матеріальне чи духовне.

Без друзів аж ніяк…

Та якщо життя заради оточення — це одна крайність, то інша, не менш небезпечна, — якщо в сімейної пари немає справжніх друзів. Не страшно, якщо це тільки певний період чи етап у розвитку сім’ї — наприклад, відразу після одруження, після народження дитини тощо. Проте якщо сім’я замикається на собі тривалий час, то ризикує прийти до кризи. Адже якщо сім’я — це коріння, то спілкування з оточенням — це сонце, кисень і волога. Будь-якому сімейному союзу необхідне підживлення — емоційне, інформаційне, духовне, душевне. Багато хто замінює це роботою і телевізором. Однак такий сурогат людських відносин не зможе замінити те, що дає людині дружба.

І вже зовсім мало хорошого, якщо в атмосфері замкнутої сімейної системи ростуть діти. Причому не можна підходити до цього питання механістично. У домі можуть регулярно бувати гості, але якщо це візити «потрібних людей» або ж данина традиції проводити свята в застіллях – то все одно можлива психологічна й емоційна ізоляція сім’ї. Такі ж самі симптоми можна спостерігати в сім’ях, об’єднаних усвідомленням того, що «ми найрозумніші, найправильніші, тільки ми знаємо, як жити». Події ж із життя друзів у таких сім’ях сприймаються тільки як інформаційний привід поговорити про те, які вони «не такі», й самоутвердитися за їхній рахунок.

Діти повинні бачити значимість для батьків оточуючих, тоді вони зможуть усвідомити цінність друзів і відповідно пройти всі етапи дозрівання особистості та соціалізації. Крім того, дуже важливо, щоб діти бачили приклади безкорисливих вчинків, допомоги, співчуття. Якщо дитина стає свідком того, як тато з мамою переживають через прикрощі з кимсь із їхніх друзів, то це дасть їй у моральному вихованні більше, ніж будь-які моралізаторські проповіді. Не всім нам під силу роль волонтерів, які свої вихідні проводять у будинку пристарілих, доглядаючи лежачих хворих. Але цілком може бути нормою життя турбота мами про хвору подругу чи таткова допомога другу під час переїзду на нову квартиру — і всі ці дуже рутинні епізоди є серйозними уроками моральності для маляти.

Ось і виходить, що в житті людини сім’я має бути головною, але без друзів вона не буде ні здоровою, ні щасливою.

Найкраще, якщо після шлюбу друзі чоловіка й дружини стають «спільними», а згодом починають дружити сім’ями. Тому що наявність у подружжя «окремих» друзів може таїти в собі певні ризики. Але про це ми поговоримо в нашій наступній статті.