Доводиться спостерігати, як молоді люди дедалі частіше відмовляються від того, щоб мати дітей. Проте будь-яке рішення має прийматися усвідомлено. Тому буквально кілька слів про деякі психологічні ризики свідомої відмови від материнства чи батьківства.

Набагато відповідальнішим є таке рішення для жінок. Їм відпущено менше часу на те, щоб визначитися в бажанні мати дитину, і при цьому далеко не завжди згодом є можливість «передумати»: то час минув, то супутник життя випарувався, то далися взнаки наслідки абортів… У чоловіків із цим простіше — фізіологічний період можливого батьківства в них довший, та й коли йде до іншої супутниці життя під «вагомим» приводом палкого бажання мати дітей — найближче оточення зустрічає це з розумінням і навіть повагою.

Але, хай там як, тільки сама жінка має право вирішувати, бути чи не бути їй матір’ю.

«Я не створена для материнства»

Набір аргументів у молодих жінок, як правило, стандартний: «Не хочу жертвувати своєю свободою»; «Надто багато сил вкладено в кар’єру, щоб «усе зіпсувати»; «Я не люблю дітей, вони мене дратують»; «Страшно й подумати про соплових малят, котрі весь час плачуть»; «Нема чого злидні плодити — моя дитина повинна отримати все найкраще, от вийдемо на «нормальні» заробітки (купимо квартиру, побудуємо будинок), а потім…»; «Навіщо псувати собі молодість — треба нагулятися, поподорожувати, пожити для себе, а тоді подивимося»; «Вагітність і пологи можуть зіпсувати мою зовнішність»; «Я боюся погладшати»; «У нас чудові стосунки з чоловіком, з появою дитини вони можуть погіршитися»; «Я не здатна бути люблячою матір’ю»; «Я так натерпілася від своїх батьків, що боюся стати такою самою мучителькою для своєї дитини»; «У мене погане здоров’я — не можна давати життя ще одній хворій істоті»; «У мене чудове здоров’я, а після пологів я можу почати хворіти»; «Народивши, жінка зупиняється в розвитку, а я, як натура творча, спроможна досягти багато чого»; «Я не для цього створена».

І не завжди зрозуміло — що це, серйозна виважена позиція чи своєрідне заклинання, затверджені формули для оточення, а можливо, своєрідна «димова завіса», за якою криються приховані мотиви і комплекси: егоїзм, невміння жити задля інших, неготовність брати на себе відповідальність, лінощі, страх перед болем, некомпетентністю (а раптом буду поганою матір’ю), небажання відмовитися від частини комфорту?..

Звичайно, це може бути й відповідальне рішення, яке заслуговує на всіляку повагу і розуміння. Найголовніше, щоб приймалося воно з урахуванням усіх аспектів даної проблеми. Адже будь-яке порушення законів природи завжди травматичне й приховує в собі додаткові ризики. Залишимо лікарям розгляд фізіологічних наслідків свідомої відмови від материнства. Поговоримо про бездітність у плані суто психологічному. А в цьому аспекті жінки й чоловіки практично рівні.

«Мы — спина к спине — у мачты, против тысячи — вдвоем!»

Серйозна небезпека криється в тому, що бездітні пари в будь-якому випадку опиняються під неабияким суспільним пресингом. Якби можна було залишатися бездітними й при цьому не піддаватися тиску з боку оточення, то з погляду душевного здоров’я все було б набагато простіше. А ситуація може скластися так, коли подружжя об’єднується «проти всіх», спочатку відстоюючи своє право не народжувати дітей, а згодом переходячи до повної конфронтації з найближчими людьми. Звичка постійно «тримати оборону» може, на жаль, остаточно утвердити їх у рішенні, яке спочатку здавалося тимчасовим. Можна пояснити й порушення стосунків із ровесниками, у яких із появою дітей змінюються інтереси, спосіб життя, світогляд. У результаті може утворитися хворобливий симбіоз бездітного подружжя, яке підживлюється відчуттям «ми не такі». Замкнувшись одне на одному, сімейна пара нерідко перетворює своє життя на постійне з’ясовування стосунків.

Прагнення людини до продовження роду проявляється не тільки в статевому потягу та бажанні пустити у світ істоту, подібну собі, а й у не менш сильному бажанні про когось піклуватися. Якщо немає дітей, людина шукає і знаходить інший об’єкт для своєї нереалізованої турботи. Наприклад, можна спостерігати «удочеріння» чи «всиновлення» чоловіка/дружини. У бездітних парах дуже часто один грає роль «вічно маленького», а інший бере над ним опіку. Проте подібне становище не вічне. Згодом комусь із них можуть набриднути ці ігри. Туга за батьківством дуже часто прокидається в чоловіків на схилі літ — у той час, коли жінка вже не може бути матір’ю. Шлюб розпадається.

Що іноді відбувається з бездітною людиною

Згадаємо також деякі можливі ризики, що стосуються особистісного розвитку й подальшої долі окремої бездітної людини:

• Гальмування з дозріванням особистості. Саме серед бездітних часто можна спостерігати «вічних хлопчиків і дівчаток».
• Втеча у хворобу, підозрілість, перебільшення своїх болячок з тим, щоб пояснювати ними неможливість виносити й народити дитину (аж до самоінвалідизації).
• Претензії на елітарність; хворобливе бажання самоствердитися, показати свою винятковість порівняно з іншими людьми, здатними лише «плодити собі подібних». Можливі ігри на кшталт: «Я — особлива»; «Мене ніхто не розуміє»; «Невизнаний геній»; «Не від світу цього»; «Служіння людству»…
• Розвиток егоїзму, егоцентризму, скупості, зацикленості на речах, безглуздого накопичення. У людини може так і не проявитися готовність брати на себе відповідальність за іншу людину, бажання/вміння віддавати іншому — речі, почуття, життя…
• Зіпсований характер, дратівливість, нетерпимість, руйнування особистості. Спочатку дратують чужі вередливі діти; друзі/подруги, зосереджені на всіх цих «пелюшках-сорочечках»; нетактовні безцеремонні родичі, колеги й сусіди, «які лізуть в особисте життя» із запитаннями про нащадка. Потім дратує вже все підряд, людина стає жовчною і нестерпною.
• Ригідність, консервативні погляди, неприйняття прогресу, відторгнення будь-яких реалій, пов’язаних із підростаючим поколінням.
• Труднощі у стосунках із молодими колегами, підлеглими, клієнтами, учнями тощо. Наявність власних підростаючих дітей, як правило, дає змогу краще розуміти молодих, терпиміше ставитися до їхнього світогляду, способу життя, манери вдягатися.
• Схильність до надмірної опіки батьків, які старіють (чи одного з них) аж до їхньої штучної інвалідизації. У цьому випадку досягається подвійний ефект: є і постійний об’єкт для піклування, і «вагома» причина не заводити дітей.
• Заглиблення у «світ тварин»: присвята себе служінню чотириногим друзям, прихильність до яких може мати нездоровий хворобливий характер.
• Зміщення шкали цінностей — кар’єра, творчі пошуки, розваги, модні тусовки сприймаються людиною як головне в житті. Згодом можлива переоцінка цінностей, крах ілюзій, жаль з приводу допущених помилок, загострене відчуття самітності, депресивні стани, відчуття змарнованого життя.

Бездітність — поняття відносне

І все це може приключитися з кожною бездітною людиною? Аж ніяк. Серед бездітних можна зустріти скільки завгодно людей самодостатніх, товариських, які вміють радіти життю, веселих альтруїстів, які люблять чужих дітей і т.п. Тоді, можливо, від усього цього застраховані ті, хто має дітей? І знову ні. Є безліч багатодітних егоїстів,

скнар і безвідповідальних лінюхів. Йдеться лише про те, що в бездітних існує ПІДВИЩЕНИЙ РИЗИК прояву певних психологічних проблем. Не більше того.

Можна (дуже умовно, звісно) вести мову про таке явище, як психологічна бездітність, яка зовсім не збігається з фізіологічною. Наприклад, жінка, яка не може мати дітей, присвячує себе племінникам, дарує їм свою здорову любов і розумну турботу; прив’язана до дітей своїх родичів чи подруг, а можливо, і до своїх вихованців у дитячому колективі. Вона відкрита до любові, турботи про інших і сповнена добрих почуттів. З психологічної точки зору її не можна назвати бездітною. Це справедливо й стосовно чоловіків. Ті подружні пари, яких не уразив вірус психологічної бездітності, дуже часто усиновлюють дитину, що є для них природним і закономірним проявом бажання присвятити комусь своє життя.

І, навпаки, можна казати про психологічну бездітність тих, у кого росте дитина, яка так і не пробудила батьківських чи материнських почуттів, не торкнулася струн душі, не навчила думати не тільки про себе, не спонукала до особистісного зростання. На жаль, психологам дуже часто доводиться працювати з дітьми саме таких батьків.

Навіщо нам ці діти? Для щастя і проблем!

А може, все-таки праві ті, хто не прагне до батьківства, — час нині непростий. Але якщо кинути навіть побіжний погляд на нашу недавню історію, буде дуже непросто відшукати досить тривалий період повного соціального спокою і благоденства — війни, революції, епідемії, тривалі періоди розрухи й голоду, масові репресії… Але діти народжувалися… Через дурість? Через недогляд? Чи відповідно до вищої ідеї продовження роду людського? І взагалі — навіщо нам ці діти?

Поставивши це запитання півсотні хлопчиків і дівчаток (чи вже юнаків і дівчат?!) 14—15 років, вдалося отримати дуже цікаві відповіді, в яких одночасно відбита точка зору і дитини, і без п’яти хвилин батька чи матері.

Найбільш частою була, звичайно, традиційна відповідь — «для продовження роду людського». Проте з’ясувалося, що нашим підліткам не чужий і державний підхід: «Діти потрібні для збільшення чисельності населення нашої країни»; «для збільшення армії»; «для розвитку економіки»; «щоб було більше спортсменів і розумних людей».

Водночас спостерігалися і більш приземлені відповіді: «Для продовження роду і прізвища»; «щоб хтось пам’ятав про тебе після смерті»; «для допомоги в старості»; «щоб було кому заповісти майно»; «для зміцнення шлюбу»…

Та більшість відповідей підкуповують свіжістю підходу: «Діти потрібні, щоб було заради кого жити»; «щоб їх любити»; «щоб бачити радісні обличчя»; «щоб розповідати їм казки і дивитися з ними мультики»; «щоб не відставати від життя і почуватися молодими»; «для радості»; «для турботи»; «щоб було веселіше»; «щоб у батьків були друзі»; «щоб було кому дарувати свою любов»; «щоб не було нудно»; «щоб виховувати їх»; «щоб вони допомагали в вирішенні проблем»; «щоб на них витрачати гроші»; «щоб не спати ночами»; «щоб було за ким прати й прибирати»; «щоб передати їм свій досвід»; «для підтримки»; «щоб було на кого покричати»; «щоб було на кого покластися»; «для нових відчуттів у житті»; «щоб було куди подіти свою енергію»; «щоб життя було смугастим»; «для зняття напруженості»; «для спокійної старості»; «для криків і турбот»; «для щастя і проблем»…

І ще кілька висловлювань: «Діти — це найкраще, що в нас може бути, від них залежить наше майбутнє». «Діти — це радість, кожна жінка повинна стати матір’ю». «Діти — це добре»…

“Дзеркало тижня”, № 44 (824) 27 листопада — 3 грудня 2010

Жінка, у якої чоловік хворий на алкоголізм, глибоко нещасна. Ця біда позбавляє її спокою, сімейного щастя, матеріального благополуччя; калічить її психіку. Така жінка переживає постійне нервове напруження: вона переживає, куди чоловік знову подівся, чи не трапилося з ним що-небудь, чи не прийде додому п’яним, чи не скривдить її та дітей, чи не сваритиметься з похмілля. Дружину алкоголіка переслідує почуття сорому, що в неї такий чоловік, а вона продовжує з ним жити чи навіть терпіти знущання. Іноді жінку переслідує почуття провини, що саме вона винна в пияцтві чоловіка.

Часом жінка змиряється із станом речей заради дітей, які продовжують любити батька і не завжди розуміють відчай матері. А іноді живе лише мрією вирватися з кола обставин, які примушують її все це терпіти. Постійна напруга шукає свого виходу, все частіше жінка зривається і влаштовує скандали, котрі нічого не змінюють на краще. А яку наругу терплять її почуття! Адже це справжня трагедія – спостерігати поступове падіння і деградацію коханого, зносити від нього образи і знущання. Жінку роздирають протиріччя, вона емоційно нестабільна: її почуття коливаються від співчуття до роздратування, від надії до відчаю, від кохання до ненависті.

Іноді любляча жінка, щоб втримати чоловіка при сім’ї, щоб «контролювати ситуацію» сама починає з ним випивати. Це найгірший випадок, оскільки, якщо чоловік ще може згодом зупинитися, то жінка, як правило, приречена – жіночий алкоголізм практично невиліковний. Найболючіше, що така доля нерідко чекає на жінок, які особливо віддано кохають свого чоловіка.

Але навіть якщо жінка алкоголіка взагалі не вживає спиртного, вона теж хвора. Психологи розцінюють близьких тих, хто п’є, як співузалежнених від алкоголю, а на подальших стадіях як хворих на коалкоголізм. І перший крок до психічного здоров’я – це усвідомити свою хворобу. Визначити рівень власної залежності можна, ознайомившись із спеціальним тестом (за Н.Ю.Максимовою). І хоча він адресований дружинам тих, хто п’є, але підійде будь-кому стосовно одного із питущих членів сім’ї.

Тест для визначення міри співузалежнення

Прочитайте питання. Обведіть кружечком номер питання, на який ви відповіли “Так”.

1. Чи вам доводилося непокоїтися з приводу кількості спиртного, що вживав ваш чоловік?

2. Чи є у вашій сім’ї фінансові проблеми, пов’язані з пияцтвом чоловіка?

3. Чи брехали ви колись для того, щоб приховати пияцтво чоловіка?

4. Чи думаєте ви, що для вашого чоловіка спиртне значить більше, ніж ви самі?

5. Чи вважаєте ви, що в пиятиках вашого чоловіка винне його оточення (друзі, співробітники, родичі)?

6. Чи доводиться вам хвилюватися через пов’язані із випивками пізні повернення вашого чоловіка додому?

7. Чи погрожували ви коли-небудь розлученням своєму чоловікові, якщо він не припинить зловживати спиртним?

8. Чи намагаєтеся ви уловити запах спиртного, коли ваш чоловік пізно повернувся додому?

9. Чи доводилося вам уникати суперечок з чоловіком через побоювання викликати у нього бажання випити, щоб “розрядитися” після сварки?

10. Чи бувало вам соромно через непомірне пияцтво вашого чоловіка?

11. Чи не здається вам, що пиятики вашого чоловіка псують ваше сімейне життя?

12. Чи бували випадки, коли ви були змушені звертатися до родичів, сусідів, знайомих або навіть міліції, щоб ті “привели до порядку” п’яного чоловіка?

13. Чи доводилося вам шукати вдома заховані спиртні напої?

14. Чи не думаєте ви, що якби ваш чоловік кохав вас по-справжньому, то пив би менше?

15. Чи доводилося вам відмовлятися від влаштування домашнього свята або запрошення у гості через острах, що ваш чоловік нап’ється?

16. Чи виникає у вас почуття провини, пов’язане з алкоголізмом вашого чоловіка (ви не так поводитесь, недостатньо активно боретесь із його алкоголізмом, не ізолювали від нього дітей, які можуть наслідувати його негативний приклад, тощо)?

17. Чи загрожували ви коли-небудь самогубством своєму чоловікові через його пияцтво?

18. Чи траплялося, що ви зривали злість на комусь іншому, тому що були роздратовані через пияцтво вашого чоловіка?

19. Чи викликали у вас колись роздратування такі слова чоловіка, як “Пробач мені, таке більш не повториться” або “Я кохаю тебе, не будемо сваритися”?

20. Чи буває так, що ваш чоловік повідомляє, що не буде пити, але протримується лише деякий час?

21. Чи дратує вашого чоловіка, коли ви чи інші близькі йому люди (друзі, родичі) говорять про те, що йому слід пити менше?

22. Чи не відчували ви, що вас заспокоюють чи переконують аргументи чоловіка щодо пияцтва (“всі справжні мужики п’ють”; “ краще жити із п’яницею, ніж із занудою”; “всі п’ють, не п’є або хворий, або велике стерво”; “якби я не пив, то не втримався б на роботі”; “без пляшки ні одне діло не вирішиш”; “зараз таке життя, що без горілки не виживеш”; “он сусід не пив, а помер раніше, ніж я”; “якби не було неприємностей, я б не пив”.)

23. Чи не сумніваєтесь ви іноді, що ваш чоловік алкоголік? Чи не переконують вас його запевнення: “Якщо захочу, кину пити хоч завтра”; “Хіба я алкоголік, я ж не похмеляюся (“Завжди сам приходжу додому;” , “По три дні не п’ю”, “П’ю не так, як сусід” тощо);

24. Чи допомагали ви вашому чоловікові подолати неприємності, пов’язані з пияцтвом?

25. Чи доводилося вам ховати від чоловіка спиртні напої?

26. Чи докладає ваш чоловік зусиль, щоб здобути додаткову порцію спиртного на вечірках, пікніках тощо?

27. Чи вважає ваш чоловік, що він може кинути пити, як тільки він цього захоче?

28. Чи траплялося вашому чоловікові прогулювати роботу через те, що він був п’яний або не міг піднятися з похмілля?

29. Чи доводиться вам приймати у хаті неприємних вам людей, готувати їм закуску чи навіть брати участь у пиятиках з ними?

30. Чи траплявся хоча б один випадок, коли ваш чоловік не міг згадати про те, що з ним було в стані сп’яніння?

31. Чи є у вас таке почуття, що ніхто в повній мірі не розуміє ваших труднощів із чоловіком?

32. Згадуючи своє дитинство, чи ви можете сказати, що принаймні один із ваших батьків зловживав алкоголем?

Якщо ви відповіли “так” хоча б на 5 запитань, то вам слід серйозно замислитися про проблему алкоголю у вашій сім’ї. Спробуйте протягом місяця записувати, скільки разів чоловік вживав спиртне і у якій кількості (хоча б приблизно, судячи про ступінь сп’яніння). Проаналізувавши ці записи, можна визначити, на якому рівні вживання алкоголю знаходиться ваш чоловік.

Якщо ви відповіли “так” на 10-15 запитань, то ви та ваша сім’я узалежнені від алкоголю.

Якщо ви відповіли “так” на 25 запитань і більше, то ви та ваша сім’я хвора на коалкоголізм.

Припустімо, що, ознайомившись із тестом, ви зрозуміли, що в значній мірі співузалежнені від алкоголю або навіть страждаєте на коалкоголізм. З проханням пояснити, що це за хвороба я звернулася до психолога Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації Ганни Яценко. Ось що вона розповіла:

“Співузалежненість – це хворобливий психологічний стан, який нерідко виникає на ґрунті індивідуальної схильності до залежностей. Часто жінка живе проблемами чоловіка замість того, щоб зробити повноцінним і багатогранним своє власне життя. Але, як і кожну хворобу, співузалежненість не можна залишати без уваги. Якщо дозволити їй прогресувати, вона переходить у наступну стадію – коалкоголізм, що може призвести до серйозних нервових хвороб, психічних порушень чи навіть до самогубства. Необхідно зауважити, що співузалежненість і навіть коалкоголізм не є невиліковними хворобами. Навіть сама жінка, якщо вона вчасно відкритими очима подивиться на своє життя, здатна змінити ситуацію на краще. Якщо ж їй пощастить знайти підтримку у своєму прагненні до збереження себе як особистості, то вона просто приречена на успіх. Їй можуть допомогти соціально-психологічні служби, жіночі громадські організації, церковна громада, подруги, рідні, близькі тощо.”

Але перед тим, як шукати підтримку, ви повинні знати, у чому саме вона полягатиме. Адже ніхто за вас не вирішить, як жити далі, як вибудувати своє життя і чим його заповнити. Що ж радять у такому випадку психологи? Як завжди – звернутися до кваліфікованого фахівця, що спеціалізується на співузалежненнях, увійти до психолого-корекційної групи, яка складається із дружин або матерів тих, хто п’є. Але більшості громадян України (тим більше із сільської місцевості) це недоступно.

Тому звернімося до порад, які дають психологи стосовно цієї проблеми. На перший погляд, вони можуть здатися неприйнятними, навіть жорстокими стосовно тих, хто зловживає алкоголем. Але згадаймо, що наша стаття не про те, як боротися з алкоголізмом близької вам людини, а про те, як вижити поряд із такою людиною, не втративши себе як особистість. Це цілком можливо. Практична психологія базується на досвіді роботи багатьох спеціалістів і в першу чергу бере до уваги приклади конструктивних рішень, варіанти поведінки, які призвели до зцілення хворих на коалкоголізм. Якщо врахувати, що кожен випадок за своїми обставинами може бути унікальним, наведемо лише деякі загальні рекомендації.

Що робити, якщо ви хворі на коалкоголізм?

• Навіть не допускайте такої думки, що ви винні в тому, що ваш чоловік п’є (це одне з улюблених виправдань питущого). Взагалі не цікавтесь причинами його пияцтва. Запам’ятайте, що причина не в сімейних негараздах, не в проблемах на роботі, не в поганій компанії, а в потягу вашого чоловіка до алкоголю.

• Не приховуйте від оточуючих пияцтво чоловіка. Спокійно всім пояснюйте, що він у вас хворий на алкоголізм. Але разом з тим, не звикайте всім жалітися на своє життя і годинами розповідати про витівки чоловіка. Якщо працюєте, не “грузіть” своїми драмами колег.

• Проаналізуйте своє життя. Продумайте та запишіть “за” і “проти” вашому спільному проживанню із алкоголіком. І як би ви не вирішили – або покинути алкоголіка, або, змирившись із ситуацією, продовжувати з ним жити – це ваш вибір, отже спокійно сприймайте усі негаразди, які пов’язані із вашим рішенням. Перейдіть із стана жертви в стан людини, яка зробила свідомий вибір.

• Не дозволяйте ілюзіям, що чоловік стане пити менше (навчиться тримати дозу, покине погану компанію) впливати на ваше життя. Не забувайте, що алкоголізм – це хвороба, при якій в першу чергу порушується самоконтроль. Сподівайтесь на краще, але вибудовуйте своє життя із розрахунку, що живете з алкоголіком.

• Не лякайте чоловіка розлученням. Чим частіше ви повторюватимете цю погрозу, тим менше він в неї віритиме. Якщо життя поряд з алкоголіком стало нестерпним, або ви маєте надію, що цим ви зможете зупинити його, будьте готові поставити питання руба: “Або я, або пляшка”. Але лише в тому випадку, коли ви свідомо і серйозно готові покинути його. Заздалегідь підготуйте все для можливого розставання. Якщо чоловік на ваше попередження пообіцяє покинути пити, тримайте зібрані речі напоготові до можливого зриву, щоб залишити його у той же момент.

• Намагайтеся змінити своє відношення до свого чоловіка. “Відпустіть” його, перекладіть на нього відповідальність за його власну долю. Усвідомивши, що ваш чоловік – алкоголік, усвідомте також, що лише він сам здатний врятувати себе.

• Дайте можливість чоловіку самому відповідати за свої вчинки. Ваша допомога поглиблює його хворобу і створює ілюзію благополуччя. Спостерігайте за ним спокійно, ніби за сторонньою людиною (наприклад, сусідом).

• Не намагайтесь контролювати чоловіка, штучно утримувати від пиятики, сварити (особливо коли він нетверезий). Ніколи не прибирайте за ним, якщо він щось накоїв у п’яному вигляді. Нехай наступного дня він побачить наслідки своєї поведінки. Не платіть його борги, не прикривайте перед начальством та колегами з його роботи. “Вийдіть з гри”, залиште його наодинці зі своєю хворобою.

• Уникайте сварок. Пам’ятайте, що психіку дітей значно більше руйнує не так алкоголізм вашого чоловіка, як ваша болісна реакція на нього.

• Штучно не стримуйте момент, коли настане криза. Як кажуть психологи, алкоголіку треба дати можливість “відштовхнутися від дна”. Криза – це поворотний момент, коли він або загине, або врятується. Саме в кризовий момент хворий може свідомо піти на лікування або просто кинути пити.

• Основна порада – рятуйте самих себе, дітей та інших членів сім’ї. Зрозумійте, що ви гинете разом із чоловіком. Потопаючи, він тягне за собою і вас, і дітей. Врятувати потопаючого можна лише, якщо ви самі дістанетесь берега.

• Проаналізуйте ваше власне життя. Відверто зізнайтесь собі, у чому саме ви стали залежні від алкоголізму вашого чоловіка, від чого відмовились. Продумайте, що ви можете змінити на краще. Крок за кроком відвойовуйте своє право на нормальне життя. Ходіть без чоловіка в гості, бувайте десь разом із дітьми, слідкуйте за собою. Шукайте подруг та знайомих, з якими ви б могли відволікатися від важких домашніх вражень. Дозвольте собі радіти життю. Якщо ви матеріально залежні від чоловіка, шукайте шляхів виходу із даної ситуації.

Марія КИРИЛЕНКО

Попереду Новий рік, Різдво. Традиційні сімейні свята, які чекає не лише дітвора. Свята, коли в кожному дорослому прокидається дитина, коли душа прагне казки, різдвяного дива, відпочинку, веселощів. Дні, які зазвичай об’єднують за святковим столом сім’ї та найближчих друзів. І — водночас напружена ситуація в країні, політичні пристрасті, відчуття занепокоєння через результат виборів. Як зустрінуть українці Новий 2005 рік? Чи буде в їхніх душах мир і спокій, чи не відіб’ються результати голосування (або відсутність таких) на святковому настрої?

Про те, що симпатії до різних кандидатів у президенти внесли розбрат у чимало сімей, порушили родинні й дружні стосунки, говорять нині немало. Проте можна спостерігати й зворотний процес — у багатьох сім’ях спільність поглядів стабілізувала стосунки між подружжям; призвела до кращого порозуміння між батьками та дітьми студентського віку; налагодила стосунки між батьківськими і молодими сім’ями. Сталося певне перегрупування й у найближчому оточенні, зміцніло багато дружніх зв’язків.

Рутинні сімейні конфлікти й побутові негаразди виявилися такими дрібними порівняно з тими доленосними подіями, які відбувалися в країні, що багато хто відкинув дрібну конфронтацію заради радісного відчуття: «Ми разом!» І тут завдання запам’ятати це відчуття спільності та порозуміння з найближчими для вас людьми й постаратися, щоб це було не ситуативним об’єднанням, а заставою подальшого зміцнення сім’ї. Дуже важливо, щоб сварки через незначні приводи так і закріпилися у вашій свідомості в тому дрібному масштабі, в якому вони сприймалися в переломні дні історії нашої країни. Відчуйте їх як дрібну рябизну на океані вашої взаємної любові, порозуміння і спільності поглядів у найважливіших життєвих питаннях.

Необхідно зауважити, що подібні доброчинні процеси в сім’ях мають перспективу до розвитку лише в тому випадку, якщо мала місце єдність поглядів у чомусь більшому, ніж просто симпатія до одного з кандидатів, якщо це був союз ЗА спільну справу, спільні ідеали, а не ПРОТИ «ворогів».

Проте невдале свято може бути навіть у сім’ях, де панувала єдність поглядів: нервове виснаження, емоційний спад або ж істеричні веселощі, агресія, що не знайшла свого виходу, — усе це може зіпсувати святкування Нового року. Багато чого, звичайно, залежить від результатів чергових виборів і від того, чи буде відомий їхній результат, чи встигнете ви його «переварити» і, звичайно, чи будете ви серед тих, хто виграв, чи хто програв.

І все-таки до свята потрібно готуватися з урахуванням будь-яких варіантів. Основне завдання — розважитися, опуститися на землю і терміново зробити «інвентаризацію»: хто з ваших близьких недоотримав за цей бурхливий час вашої уваги. Найшвидше, це діти й літні люди. Щодо дітей, звичайно, не варто лити крокодилячі сльози: «бідні дітки, вони були занедбані». У плані громадянського виховання — усе, що сталося, є неоціненним досвідом, який назавжди запам’ятається в чіпкій дитячій свідомості. Проте в дітей має бути повноцінне свято, під час якого нехай на день, але в центрі уваги повинні бути саме вони. Якщо немає можливості уникнути розмов про політику, розділіть свято на «дитяче» та «доросле». Приділіть особливу увагу бабусям і дідусям. Ну і, звичайно, один одному. Девіз цих святкових днів: «Сім’я — найголовніше, що в нас є!»

Та що ж робити, якщо ваша сім’я виявилася розколотою різними політичними поглядами? Як бути, якщо останній час стосунки між членами сім’ї були напруженими, мали місце конфлікти та взаємне невдоволення? У жодному разі не можна, щоб це відбилося на святі, особливо якщо в домі є діти. Постарайтеся «включити» пам’ять: як у вас проходили святкові дні раніше, постарайтеся не порушувати сімейні традиції та сформовані стереотипи. Домовтеся про перемир’я і про те, щоб не піднімати тему політики у святкові дні. Придумайте, зрештою, штраф тому, хто зачіпатиме слизькі теми. Якщо домовитися, що цей штраф піде на користь дітям, ті будуть пильно стежити, щоб ви не порушували договір і, звичайно, отримають море задоволення (а може, і вигоду для себе у вигляді якоїсь незначної винагороди).

Відразу пригадується запитання маленького хлопчика, якого мама марно намагалася відволікти від надто агресивних ігор: «А перемир’я — це коли готуються до війни?» Отож, постарайтеся, щоб перемир’я було підготовкою не до війни, а до миру та компромісів. За можливістю продовжте мораторій на політичні дискусії і на післясвяткові дні. Цей час використовуйте для осмислення ситуації: наскільки непримиренні ваші розбіжності, чи можуть вони послужити спусковим механізмом серйозних деструктивних процесів у сім’ї, а найголовніше — чи тільки політика ускладнює ваші стосунки.

В ідеальному варіанті гармонійна сім’я взагалі не припускає наявності кардинальних розбіжностей: подружжя йдуть по життю разом, постійно спілкуються, обговорюють різні проблеми, діляться інформацією, дискутують — і в результаті виробляють свою спільну позицію щодо найширшого спектра питань. Такі подружжя, не змовляючись, практично однаково реагують на критичні моменти в сімейному чи громадському житті. Водночас у багатьох сім’ях суспільно-політичні питання могли просто не входити до сфери постійного спілкування. Тому можливе відчайдушне запитання: «У нас усе було гаразд, ми так розуміли одне одного, і раптом такі розбіжності?» Нічого страшного, проблема саме в тому, що це сталося «раптом». Ви повинні ще багато розмовляти поміж себе, обговорювати, сперечатися і виробляти спільну позицію в нових для вас питаннях.

Проблема може бути й у різній поінформованості подружжя. Жінки часто менше цікавляться політикою, можуть не мати культури сприйняття інформації. Представниці прекрасної статі часом не звикли вловлювати та відсіювати піар і словоблудство від власне інформації, не вміють зіставляти гарні слова з реаліями життя. Втім, цим грішать часом і чоловіки. А от що притаманно найчастіше саме жінкам, то це суто ірраціональний характер вибору кандидата на рівні «подобається — не подобається». У цьому випадку дискусії, серйозні аргументи та розумні докази абсолютно марні. Доведеться просто змиритися й жити під девізом: «Кожна людина має право на дурість».

У передвиборній полеміці в жодному разі не можна користуватися формулою: «Коли ти голосуєш за таку сволоту, отже, ти сам такий». На жаль, у виборах завжди є елемент віри: одному політику віриш, а іншому ні. У цьому випадку людина просто не припускає, що той кандидат, якому вона повірила, може бути поганим. Вона голосує не за конкретну людину, а за той образ, який сама створила у своїй уяві. Це вже схема, і всі факти, що не вкладаються в таку схему, просто відкидаються свідомістю. Не переживайте, потерпіть, час усе розставить по своїх місцях. Навіть тих, хто переживає справжній шок від того, що їхній супутник життя виявився «зовсім не таким», настійно просимо: заспокойтеся і не поспішайте з рішучими кроками. Не забувайте, що, може, ваш чоловік чи жінка просто не готові до сприйняття нових ідей. Якщо збудуться наші надії, і попереду Україну очікують доброчинні демократичні зміни, суспільство буде неминуче оздоровлюватися. І в ці доброчинні процеси будуть залучені всі громадяни нашої країни. Може, вашому супутнику життя просто потрібно більше часу, щоб сприйняти нові ідеї.

Ну і, звичайно, потрібно задуматися: а чи справді саме розбіжності, за кого голосувати, є причиною ускладнень у ваших стосунках? Може, це просто своєрідний протест близької вам людини, її боротьба за право мати свою думку? Може, це спосіб заявити про своє невдоволення стилем стосунків у сім’ї, способом життя і навіть колом ваших друзів — тобто, швидше, привід, ніж причина сімейної війни? Може, ваш супутник життя вже сам сумнівається у своїй правоті, але йому ніяково визнати, що був неправий або він боїться почути: «Ось бачиш, я завжди правий (права)»? А може, чоловік уражений тим, що його близькі влаштували «бунт на кораблі», і його статус капітана поставлено під сумнів? Та найголовніше — потрібно пригадати, ЯК відбувалися ваші політичні дискусії, чи не виходили ви за рамки пристойностей у своїй полеміці.

Напевно, одним із найчастіше згадуваних останнім часом було слово «демократія». Проте дуже наївно думати, що хороший президент подарує нам її на подяку за те, що ми його вибрали. Демократія починається в душі кожного окремого громадянина країни. А чи готові ми до демократії легко перевірити на стосунках у наших сім’ях. Чи готові ми не лише слухати, а й чути докази опонента? Чи шануємо ми думку близької нам людини, навіть якщо вона здається нам цілком позбавленою сенсу? Чи намагаємося ми зрозуміти мотиви вчинків того, хто поруч із нами? Чи приймаємо ми наших близьких такими, як вони є? Чи володіємо ми культурою полеміки? Чи спроможні йти на компроміс? Чи терпимі ми або вважаємо, що «висота» ідеї виправдує негідну поведінку, образу та приниження того, хто думає інакше?

Якщо за святковим столом будуть «ті, хто програв», ставтеся до них із великодушністю. У цій ситуації небезпечно перейнятися «духом більшовизму» і почати «тиснути» на тих, хто програв. Переможець має бути благородним. Проте й переможений не має впадати в «режим зловтішного чекання», щоб при першій же можливості сказати: «Ну, що? Настав рай земний? Бачиш, до чого призвело обрання такого-то. А от якби обрали,..» і т.ін. і т.п. Думаю, усякому розсудливому громадянину нашої країни зрозуміло: хоч хто переміг би, нас у найближчому майбутньому очікує досить складний період, пережити який допоможуть добрі стабільні стосунки в сім’ї. Отже, покваптеся залагодити свої конфлікти, щоб усі труднощі зустріти разом.

Психологи оптимістично дивляться на можливість примирення сімей, хоч які, на перший погляд, нерозв’язні протиріччя розділяли б їх. Звичайно, для цього потрібна готовність йти одне одному назустріч. І тут гасло має бути таким: «Нерозв’язних проблем немає. Є проблеми, що не вирішуються». Тож давайте вирішувати наші спільні проблеми наполегливо й терпляче, і все буде гаразд. Щасливих вам свят!

Любов до свят — це з дитинства. Ялинка, чари, романтика, подарунки, але найголовніше — момент єднання родини, солідарності, взаємної любові, відчуття «МИ — РАЗОМ»… Наш час пропонує багато нових способів святкування Нового року, особливо для людей забезпечених. Що ж, доки немає дітей, можна дозволити собі будь-які оригінальні варіанти. Але з появою малюків час «повертатися в сім’ю» і напрацьовувати досвід і традиції сімейних свят. І якщо не Новий рік, то вже Різдво точно варто провести у колі найближчих людей. Але чи завжди свято виправдовує наші очікування? Адже саме в ці січневі дні ми схильні впадати в дитинство і чекати подарунка — від Діда Мороза, рідних, держави, долі… Але практика показує, що у виграші завжди залишається той, для кого свято — це не зовнішні обставини, а стан душі.
Організувати все так, щоб сімейне свято всім принесло радість, — зовсім не просто. Добре, якщо є людина, котра вміє створити святковий настрій. Дуже часто всю сім’ю об’єднує дитина — своєю безпосередністю, вмінням радіти з дрібниць і всіх любити. Але центром тяжіння може бути і представник старшого покоління, котрий, як умілий режисер чи менеджер, здатен розумно розподілити обов’язки, простежити, щоб у передсвятковій метушні ніхто не відчув себе покинутим, забутим чи експлуатованим.

У будь-якій, навіть найрадіснішій метушні особливо вразливими (а тому й примхливими) є діти і старі. Тому варто постаратися, щоб і ті, й інші відчували свою затребуваність та корисність, але водночас не перевтомлювалися і не перезбуджувалися. Добре, якщо вдасться одночасно «нейтралізувати» і тих, і інших: «Мамо, ти так мене виручиш, якщо чимось займеш Артемка, я боюся, що коли він зараз не заспокоїться, то потім не дасть нам святкувати». «Тім, рятуй свято, бабуся зовсім утомилася, попроси її почитати тобі книжку, щоб вона могла відпочити». Буває й так, що не менше уваги потребують чоловіки. Багато хто з них почувається трохи некомфортно на етапі підготовки до свята: їм здається, що не вони контролюють ситуацію, про них забули або ж намагаються використати лише як підсобну робочу силу. На жаль, до таких хлопчиків-чоловіків доведеться застосовувати ту ж саму тактику, що й до дітей: приділити увагу, знайти посильне навантаження, вчасно похвалити. Але буває й навпаки — саме батько є головним «диригентом» сімейного оркестру: вчасно остудить мамин продуктово-кулінарний запал, приструнить дітей, що занадто розпустувалися, зустріне гостей і подбає, щоб вони не нудьгували.

Будь-яке свято — це свого роду випробування для родини, що нерідко межує з екстремом. Саме у святковій обстановці, коли всі чомусь вирішують, що можна розслабитися, спливають на поверхню всі дрібні й великі проблеми у стосунках. І тоді обов’язково прозвучить гірке: «Ну хоча б на свято ти не… нила (сварилася, скаржилася, критикувала); не ухилявся від роботи (напивався, був занудою, сварився зі швагром); не балувався (ліз під ноги, заважав гостям, хапав без дозволу зі столу); не лементувала, що ти нікому не потрібна (лягала вмирати, нікому не давала слова сказати, весь час розповідала про святкування 19… року). І попри те, що роками на кожному святі всі члени родини поводяться, у кращому разі, так само, як і завжди, ми щороку вводимо себе в наївну оману, що ось цього вже разу всі чарівним чином зміняться на краще. І тоді на сцену виходить найголовніший ворог будь-якого свята — синдром обманутих сподівань.

Тоді як навіть не всі очікування сформульовані, не всі достойні бути озвученими, а деяких людина взагалі може не усвідомлювати. Дружина може бути стурбована, щоб було «не гірше, ніж у людей»; «так, як у мами»; «краще, ніж у свекрухи»; «щоб ніхто голодним не залишився», «щоб оцінили, яка я хороша господиня»; «щоб усі залишилися задоволені». Чоловік цілком може розраховувати, що «розслабиться»; «гульне на повну»; всім покаже, що дім — повна чаша. Діти мріють одержати «класні подарунки», досхочу набіситися і під шумок наїстися солодощів. Але чи завжди ми прогнозуємо, як реалізація наших очікувань позначиться на найближчих людях?..

Розчарування найбільш можливе у тому разі, якщо наші мрії занадто конкретні. Новорічне свято може перетворитися на «ніч розчарувань», якщо чоловік чекає пирогів, як у мами, а дружина — величезну сосну, як у тата; син розраховує на найкрутішу мобілку, а дочка — на те, що у Барбі неодмінно буде довге волосся; бабуся впевнена, що побачить радянський «Блакитний вогник», а дідусь — що всю ніч усі слухатимуть його розповіді.

Завищені очікування найбільшою мірою властиві людям інфантильним і егоцентричним — приміром, дівчаткам-підліткам та молодим жінкам, які ще не стали дорослими. Ці «принцеси балу» чекають чогось особливого, неповторного й чарівного саме для них: розкішного подарунка, освідчення в коханні, загальних уваги та визнання. Вони не цінують святкового дня як можливості зібратися разом із близькими людьми і як приводу висловити їм свою ніжність та вдячність. Такі дівчатка-жінки люблять не свято як таке, а СЕБЕ у святі — і тоді на перше місце виступає «що я одягну», «яке враження справлю», «що мені скажуть», «що мені подарують». Що ж, це цілком природно і навіть зворушливо як етап дорослішання, доки «життя не обламало». Але якщо такий егоцентризм закріпиться як постійна риса характеру, важко буде і самій жінці, і людям, які її оточують. Хлопчики й чоловіки, до певної міри балувані й незрілі, теж можуть у стилі «принца» сприймати свято з відтінком примітивного споживання: мені готують; мені догоджають; зі мною панькаються, щоб я не вередував; усі мої бажання виконують, щоб я не надувся й не зіпсував усім настрій. А вже якщо доля жартуючи з’єднає таких «принца» і «принцесу» узами шлюбу, вийде весела ігриста суміш типу шампанського. І тоді буде все — і «бабах», і шипіння, і піна через край…

Але синдром обманутих очікувань небезпечний і тим, хто з усією відповідальністю ставиться до свята. Це стосується тих, хто звик «усе брати на себе». Такі самовіддані трудяги просто не можуть допустити, аби щось робилося без їхньої особистої участі. І близькі відразу потрапляють під вогонь критики — і ялинку не таку виберуть, і прикрасити «правильно» не зуміють, і прибрати доручити їм не можна, і салат поріжуть занадто великими кусками, і майонез не той куплять, і пиріг у духовці недотримають, і стіл як слід не накриють. Тому, навіть при готовності допомагати, після третього окрику в усіх пропадає «трудовий запал», вони намагаються забитися в тихий кут, а то й узагалі накивати п’ятами. І тоді лунає страдницький крик:

«Чому все мушу робити Я САМА?»

Люди, схильні до хворобливої жертовності, можуть зіпсувати будь-яке свято — вони гаруватимуть до одуріння, але все це в такій «позі жертви», що кусень у горло точно не полізе. Найсумніше, що такі «подвиги» ніколи не будуть оцінені за заслугами: у «жертви» завжди залишиться відчуття «чорної невдячності» з боку найближчих людей. Проте в такій ситуації важко розраховувати на адекватну оцінку вкладеної праці: неможливо оцінити трудоємність роботи, доки сам її не спробуєш зробити. З іншого боку, оточуючі підсвідомо відчувають, що прихованою метою і було відчути себе нещасним та неоціненим «навіть під час свята».

На початку подружнього життя можуть виникнути непорозуміння через нестиковки моделі батьківських сімей молодят. Щоб цього не сталося, варто заздалегідь поговорити про те, як у кого було заведено відзначати сімейні свята. І тоді може з’ясуватися, що в родині чоловіка все робила мама, а батько, «щоб не заважати», йшов із друзями в лазню і підтягувався ближче до опівночі, а в родині дружини батько й мати готувалися до свята разом. І якщо заздалегідь не визначитися, то дружина очікуватиме від чоловіка участі в передсвяткових клопотах, а чоловік щиро не розумітиме, чого від нього хочуть.

Не підуть на користь святу й екзальтація, збудженість, веселощі, що межують із істерією, а як результат — сварки, сльози, репетування дітей, ковтання валідолу старими. Значно краще, якщо стрілка сімейного барометра опуститься з позначки «бурхливі веселощі» на позначку «хороший настрій і душевність».

Таким чином, щоб свято вдалося, дуже корисно вияснити очікування всіх членів родини. А потім спільно продумати меню, список гостей та різного роду розваги. У приготуваннях варто йти шляхом «якомога простішим» із погляду економії не лише фінансів, а й сил, які так знадобляться одне для одного. Запорука успішного свята — це якщо процес підготовки до нього буде так само приємний, як і результат. І постарайтеся, щоб усі були задіяні. Адже саме витрачені зусилля й дозволяють відчути свято своїм. Необов’язково підходити до цього механістично: дочка допомагає мамі на кухні, син із татом прикрашає ялинку. Можна й інакше — спочатку разом прибираємо, потім готуємо, а потім і прикрашаємо. Оптимальний варіант — якщо роль дітей і дорослих однакова. Не варто впадати у крайнощі: або «все для дітей», або «діти, не заважайте святкувати». Добре, якщо малюки знають своє місце, але при цьому залишаються повноправними суб’єктами свята…

У ці передсвяткові дні ми від щирого серця бажаємо нашим читачам неодмінно бути РАЗОМ, щоб вироблялися славні сімейні традиції, які зроблять новорічно-різдвяні свята не такими, як у всіх, особливими й неповторними.

Останнім часом багато видань впроваджують рубрику з популярної психології, під якою друкують статті на психологічні теми, ведуть діалог із читачами, відповідають на листи. Все це сприяє популяризації психології, привертає увагу читачів до важливих, хоч інколи й не усвідомлених до кінця душевних проблем. При загальній психологічній безграмотності такий своєрідний лікнеп украй необхідний у нашій країні в час, коли практична психологія тільки-но починає завойовувати симпатії громадян України. Та популярні публікації для кваліфікованого психолога — це невдячна праця (уявіть собі для порівняння кандидата філологічних наук, якого попросили б навчати кого-небудь абетки). Однак попит із боку читачів є, тому нерідко за написання статей на психологічні теми беруться люди не досить кваліфіковані. До таких публікацій слід ставитися обережно.

Усі статті на психологічні теми можна поділити на дві групи. Перша — це психологічні поради, які можна порівняти з рекомендаціями на кшталт «мийте руки перед вживанням їжі» або «побільше бувайте на свіжому повітрі», тобто загальні рекомендації, котрі нашкодити не можуть. А друга група — поради, як саме діяти за тієї чи іншої ситуації. І ось ця група порад досить небезпечна — це рекомендації психологів і нібито психологів у конкретних і нібито конкретних випадках із життя.

Уявіть собі хірурга, який на сторінках преси дає поради, як видалити апендикс. Ба більше, уявіть собі хворого, котрий цих порад дотримується. Адже в психологічних публікаціях ідеться про таку тонку й уразливу сферу, як людська душа. Звичайно, все не так уже й страшно. Адже людей, які читають, приміром, гороскопи, набагато більше, ніж тих, хто будує по них своє життя. Сподіватимемося, що таке саме здорове співвідношення зберігається і серед тих, хто читає психологічні поради. До того ж поради між собою різняться.

Поради нефахівців можуть бути дуже небезпечними. Це найчастіше типова профанація, причому нерідко з елементами епатажу. Такі статті вам можуть трапитися на сторінках жовтої, жовтуватої і навіть бежевої преси. Заочні поради з конкретних питань можуть тільки завдати шкоди. Особливо якщо вам радять покинути чи повернути вашого чоловіка, завести коханця або коханку, спробувати поставити на місце вашого начальника. Завжди є велика небезпека, що людина (особливо молода й недосвідчена) зіставить описану ситуацію зі своєю власною й виконуватиме ці рекомендації. Уявіть собі: у вашого сусіда болів живіт, і йому допомогло проносне. Вас теж непокоїть живіт, і за порадою сусіда ви починаєте лікуватися аналогічним способом, а потім з’ясовується, що у вас непрохідність кишок, і допомогти може лише операція. Так і в психології.

Поради психолога навіть під час індивідуальної консультації по можливості не повинні лежати в практичній сфері. Тим паче неприпустимо рекомендувати людині діяти накресленим способом. Психолог може лише порадити щось обміркувати, щось змінити у поведінці, переглянути стосунки зі своїм оточенням. Але ці поради не універсальні й можуть стосуватися тільки конкретної людини.

Щодо самого бажання звернутися до психолога по життєву пораду, то воно найчастіше властиве людям, які прагнуть перекласти відповідальність на іншу людину, щоб потім сказати: «Психолог порадив, але нічого не допомогло». Багато хто йде до психолога із запитанням: «Кого вибрати — чоловіка чи коханця?»; «Яке чарівне слово сказати, щоб свекруха нарешті від мене відчепилася?»; «Як змусити сина-підлітка слухатися?». Природно, що вони розчаровуються.

Завдання психолога не в тому, щоб вирішувати за клієнта його проблеми. Але він може допомогти розібратися у собі, створити умови, за яких людина сама зможе зробити вибір. Причому йдеться не про «правильний» вибір, а про єдино прийнятний для кожної конкретної людини в конкретних обставинах. Адже те, що може допомогти одному, іншого може штовхнути до катастрофи. Саме тому будь-які конкретні поради без урахування рис особистості, її спроможності до аналізу ситуації, готовності працювати над собою, наявності життєвого досвіду найчастіше бувають марними, якщо не шкідливими.

Допомога психолога буває потрібна кожній людині, хоча не кожен спроможний це усвідомити. Непогано, якщо у вас є сімейний психолог (за аналогією із сімейним лікарем). Адже часто самій людині буває так непросто розібратися у собі, в життєвих обставинах і стосунках з іншими людьми. Не кажучи вже про такі речі, як правильне виховання дітей, подружні стосунки, відносини зі старенькими батьками, конфлікти на роботі — у всьому цьому потрібні спеціальні знання. Бо не існує навчального закладу, в якому людину готували б до ролі чоловіка, батька, члена робочого колективу. Це дуже непрості ролі, які потребують серйозної підготовки. І багато хто змушений учитися методом спроб і помилок, що коштує інколи дуже дорого. Тому так важливо звернутися до професіонала, якщо ви відчуваєте, що самі не можете впоратися з ситуацією.

Усім відомо, в якому жалюгідному стані перебуває в нашій країні психологічна служба. Але багато хто може обійтися і без психолога. Когось підтримають родичі та друзі й допоможуть розібратися у собі; в іншого — високий рівень самовідновлення психіки, потужні внутрішні резерви; комусь допоможе віра в Бога і сповідь священику. Багато хто схильний до самоаналізу, що теж допомагає розібратися в собі. Та тут слід бути дуже обережним, оскільки все добре в міру. Надмірна схильність до самоаналізу може призвести до самокопання і навіть до самозакопування. І психологу все це розгрібати буде дуже складно. Крім того, до серйозної стресової ситуації ліпше підготуватися заздалегідь. Це не забере у вас багато часу й праці, але може підтримати і навіть врятувати у скрутну хвилину.

Отже.

Хоч би що сталося у вашому житті, не переходьте відразу до дій, візьміть собі тайм-аут для осмислення ситуації.

Не поспішайте приймати доленосні рішення: обставини незабаром можуть змінитися, а ви за інерцією будете націлені на дії, потреба в яких уже відпала.

Тоді, коли у вас усе гаразд, продумайте, до кого передусім ви звернетеся, якщо опинитеся у серйозній стресовій ситуації: до матері, кращої подруги чи друга, улюбленої вчительки, сусідки, психолога.

Якщо ви почуєте, що комусь зі знайомих допоміг психолог, розпитайте про нього; довідайтеся, де він приймає, чи платні його послуги; запишіть телефон.

Поцікавтеся, чи приймає психолог у вашій поліклініці, чи є в місцевості, де ви мешкаєте, служби, у яких працюють психологи.

Якщо ви не дуже вірите в Бога і не звикли молитися, навчіться цього — завчіть кілька молитов, які вам найбільше до душі, або придумайте свою молитву і повторюйте її щодня чи хоча б тоді, коли вам важко.

Читайте книжки з популярної психології. Щодо вибору — порадьтеся з кимось, хто на цьому знається. Якщо у вас є діти, обов’язково поцікавтеся книжками з вікової психології. Не розчаровуйтеся, якщо вам нудно читати. Або ви ще не зіштовхнулися з описаними проблемами, або вибрали не ту книжку (приміром, розраховану на фахівців).

Читайте статті на психологічні теми у пресі. Але вибирайте серйозні видання.

Більшості з нас доводиться працювати. Якою мірою робота впливає на наше особисте життя? Як позначається на сімейних стосунках? Звісно, ми не маємо на увазі вплив на життя матеріальних проблем. Це предмет для іншої розмови. Сьогодні ми хочемо поміркувати над тим, наскільки робота може впливати на психологічний клімат у сім’ї.

Розглянемо кілька варіантів співвідношення дім — робота. Оптимальний варіант — людина у змозі переключатися з робочого режиму на домашній і навпаки. Тобто, приходячи на роботу, забувати про сімейні негаразди, а повернувшись додому — залишати за порогом робочі проблеми. Це цілком можливо, якщо сімейне життя досить благополучне і не дуже напружена робота. Та набагато частіше все буває не так гладко. Водночас багато хто схильний глобалізувати або домашні, або робочі проблеми, і тоді може виникнути варіант: дім — продовження роботи або робота — продовження дому.
Для жінок більш типово й на роботі жити сімейними проблемами. Іноді цьому сприяє мікроклімат переважно жіночого колективу, в якому заведено ділитися своїми радощами та прикрощами. Це може бути не так і зле: кожна з жінок отримує своєрідну групу підтримки. Щире співчуття колег по роботі й найпростіші слова можуть подати відмінну психологічну допомогу: «Не переживай, у мене діти теж хворіли, коли були маленькими, а нині все гаразд»; «Мій син у підлітковому віці ще не таке виробляв, а тепер зразковий сім’янин»; «Ми з чоловіком набагато більше сварилися, коли одружилися, а тепер живемо душа в душу». А порівняння своїх дрібних негараздів із серйозними життєвими драмами оточуючих може дати корисне відчуття масштабу власних проблем і вчинити своєрідний психотерапевтичний ефект.

Проте докладне колективне обговорення складних моментів сімейного життя кожної з жінок може перетворитися на справжню гру, в якій виграє та, в якої на цей момент серйозніші прикрощі. Понад те, може відбуватися «взаємне накручування», після якого жінка приходитиме додому напружена й готова «поставити на місце» чоловіка, дітей або свекруху. Знову-таки, якщо постійно варитися в сімейних проблемах, витримувати й вирішувати їх не стане легше. Навпаки — набагато корисніше психологічно відпочити від сімейних неприємностей і подивитися на них, повернувшись додому, «свіжим поглядом» — може, все не так страшно?

Чоловіки більше схильні до того, щоб і вдома продовжувати жити роботою. Чоловіча психіка взагалі менш пластична й лабільна, тому їм не так легко переключатися на домашнє життя. Багато залежить від жінки: якщо не встигне чоловік переступити поріг домівки, як вона навалює на нього домашні неприємності, — то він може взагалі «піти з сім’ї» у телевізор, комп’ютер або тривале мовчання. Може почати, свідомо чи підсвідомо, провокувати «виробничу необхідність» затриматись на роботі або постійно брати роботу додому. Не кажучи вже про те, що в нього може з’явитися звичка розслаблятися з друзями, випиваючи чарку-другу. Тому жінці непогано було б перетворити повернення чоловіка з роботи на своєрідний ритуал: спочатку нагодувати й розпитати про проблеми на роботі, а лише потім розповідати новини про себе та домашні справи. А вирішення багатьох серйозних питань іноді взагалі краще залишати до вихідних.

Нерідко на сім’ю переносяться темп і стиль роботи. Ті, хто звик на роботі жити в шаленому ритмі, повернувшись додому, замість «знизити обороти» можуть у тому ж самому темпі включатися в домашню роботу. Жінка в такому разі мчить відразу на кухню чи до пральної машини, забуваючи, що на першому місці має бути спокійне спілкування з чоловіком і дітьми, а не їх обслуговування. Крім того, їх же також можна залучити до домашньої роботи. А ось чоловік, який звик на своєму робочому місці в основному оперативно «вирішувати проблеми», може й по поверненні додому продовжувати в тому самому дусі: покарати дітей, які посварилися; зателефонувати вчительці, яка, за словами дитини, була несправедливою; нагримати на матір за те, що вона «не так» розмовляла з його дружиною. Хоча конструктивніше було б обговорити з дітьми предмет сварки; розібратися, чи не перекладає дитина на вчительку відповідальність за невивчений урок; приділити однаковою мірою увагу дружині та матері, вислухавши образи кожної. І в результаті з’ясується, що нікуди не потрібно дзвонити, бігти і щось терміново робити: увага до домашніх буває набагато важливішою, ніж дії. Звичайно, така поведінка потребує певної витрати душевних сил. Але сім’я — це не те місце, де їх слід економити.

Буває й навпаки — ті, хто звик «горіти на роботі», домівку сприймають як місце розслаблення та відпочинку. Найчастіше це властиво чоловікам — удома вони можуть поринати у справжню нірвану розслаблення і взагалі не реагувати на домашніх. Можуть проспати всі вихідні. Певною мірою це захисна реакція на перенапругу робочого тижня, але водночас і небажання вникати в домашні проблеми.

Негативно впливати на сімейне життя може й стиль поведінки людини на роботі. Основну групу ризику становлять ті, хто працює з людьми. Цей вид діяльності завжди пов’язаний із великими психологічними перевантаженнями, і в багатьох виробляється своєрідна захисна реакція — людина ніби вдягає броню, яка захищає її від оточення. Чиновник, учитель, лікар, продавець, керівний працівник можуть почати внутрішньо відгороджуватися від людей, їхніх проблем, страждань, емоцій. Це виявляється у «совковому» стилі поведінки, який повністю підпадає під класичне «вас багато, а я одна». Та страждати від цього будуть не лише оточуючі, а й самі «броненосці». Адже як фізично важко постійно носити бронежилет, так само нелегко жити у броні байдужості та зневаги до оточуючих. Це виснажує психічні резерви людини, впливає на її стосунки з колегами, друзями, членами сім’ї. Ще гірше, якщо згодом така броня стає другою шкірою людини. У такому разі можна говорити про деформацію особистості.

Навіть вираз свого обличчя — незадоволено-зарозумілий, холодний, неприступний — такі працівники приносять додому. Як і командні, істерично-роздратовані інтонації та манери, що межують із хамством. Зрозуміло, від цього страждають батьки, чоловіки чи дружини, діти. Не дивно, що це породжує складнощі в сімейних стосунках. А напруга, яка панує в сім’ї, робить людину ще більш дратівливою, що неминуче позначається на тих, із ким вона має справу як із клієнтами. Коло замкнулося.

Однак часи змінюються, і багато хто змушений працювати в європейському стилі: постійна усмішка на обличчі, люб’язність, ввічливість і девіз: «Клієнт завжди має рацію». Якщо це вимушена маска, а не щира любов і повага до людей, — це теж величезне навантаження. Роздратування, що приховується впродовж дня, дасть про себе знати, коли людина прийде додому. І тоді її домашнім не позаздриш.

Отже, ми бачимо, що не можна провести чітку межу між поняттями «дім» і «робота». Якщо є проблема у взаєминах із оточуючими (не важливо — на місці служби чи вдома), потрібно включати самоаналіз і самоконтроль, радитися з психологом. Ми ж можемо дати лише кілька загальних порад.

Подумайте, як впливає ваша робота на психологічний клімат у сім’ї. Проаналізуйте, чи продовжуєте ви на роботі жити сімейними проблемами і навпаки. Спробуйте провести чіткішу межу між цими двома важливими складовими вашого життя. Щоб успішніше переключати свою свідомість, придумайте собі прості й доступні ритуали. Використовуйте час, який витрачаєте на дорогу, для психологічного розвантаження: у машині слухайте радіо, у транспорті читайте (сподіваємося, що окулісти не звернуть увагу на цю пораду). Якщо це неможливо, приблизно напівдорозі починайте думати про домівку чи роботу, залежно від того, куди прямуєте. Якщо у вас напружена робота, повільно пройдіться, перш ніж повернутися додому. При цьому глибоко подихайте, роззирніться навколо, постарайтеся помітити, що відбувається в природі. Десять хвилин такої маленької розрядки можуть зробити сімейний вечір спокійним і приємним.

Якщо ж ви працюєте з людьми, то усвідомте просту істину: якщо ви добре ставитиметеся до них, то принесете користь собі та своїй сім’ї не менше, ніж навколишнім. Адже ті, кого ви скривдили своєю поведінкою на роботі, якось це переживуть. А ось, неминуче переносячи негативний стиль спілкування з оточуючими на власну сім’ю, ви будете несправедливі й жорстокі до найближчих вам людей. І якщо ваша поведінка зруйнує сім’ю, ви постраждаєте найбільше. Тому намагайтеся бути людяними — і це благотворно позначиться на ваших сімейних стосунках.

Побудова щасливої гармонійної сім’ї неможлива без здорових стосунків між поколіннями. На жаль, саме проблеми з людьми похилого віку нерідко призводять до нестабільності, конфліктів і навіть розпаду сім’ї. Це можуть бути бабусі/прабабусі, дідусі/прадідусі, теща/свекруха, тесті/свекри, інші родичі, які живуть у сім’ї, і навіть один із подружжя, який або старший за віком, або такий, що раніше постарішав. Та, звичайно, насамперед йдеться про наших мам і тат, які постаріли. У деяких сім’ях можна спостерігати нехорошу «наступність», коли проблеми у стосунках між поколіннями «передаються в спадщину».

«Молоді» старі

Вік — поняття відносне. Нерідко доводиться спостерігати людей, які відразу постарішали, стали «погаслими» та апатичними, а поруч — тих, хто набагато старший за календарем, але залишився бадьорим, не втратив інтересу до життя, оптимістично налаштований. У чому тут секрет?

Напевно, на багато запитань могли б дати відповідь наші геронтологи, ми ж розглянемо суто психологічний аспект проблеми. Адже, щоб якомога довше почуватися молодим, важливий не тільки спосіб життя, а й образ мислення. З розповідей про довгожителів ми часто дізнаємося, як людина харчується, чи багато буває на свіжому повітрі, чи має шкідливі звички. І набагато рідше — чим сповнена її душа, в чому шукає розраду, з чого радіє та чим засмучується; як ставиться до життя, людей, природи, Бога…

Є серед нас люди, які непідвладні часу! І найменше це пов’язане з кількістю зморщок на обличчі та загальному фізичному стані. Їхня «вічна молодість» виявляється у невгасаючому інтересі до життя, у відсутності егоїзму, в умінні нести світло в душі та дарувати радість оточуючим. У спілкуванні з такими людьми є тільки одна «складність» — це бути гідними їх і постійно, щодня, кожної години навчатися тієї вищої мудрості та духовності, що скоряє час. Адже якщо нам удасться зрозуміти секрет цих «молодих» старих, на нас теж може очікувати ясний вечір життя, світ у душі та подяка близьких…

Ніде правди діти, існує й інший «мотор довголіття» — негативна енергія, яка підживлює людину, сповнену нетерпимості, злоби, почуття помсти (саме про таких можуть сказати «стара відьма» або «старий чорт»). Одержимість ідеєю (не завжди благородною), наявність мети (не завжди гідної) додає сил. І в цьому разі в оточуючих інша турбота: не резонувати, не відгукуватися і не втягуватися — у скандали, з’ясовування стосунків, виправдування. Навчитися вибудовувати захист проти дріб’язковості, склочництва, войовничої обивательщини, істеричної соціальної активності… Та і перший, і другий випадок — це все-таки крайнощі. Набагато частіше нам доводиться мати справу зі «звичайними» старими — у чомусь гарними, у чомусь поганими, з їх неміччю, хворобами, незворотними віковими змінами. Це дуже непросто. Як, утім, і все, що стосується сімейного життя.

Що приховується за нашим роздратуванням?

Головний ворог спілкування з людьми набагато старшими від нас за віком — роздратування. Це почуття неоднозначне й викликається різними, іноді взаємовиключними, причинами. Провокувати роздратування може, приміром, життя в різних темпах. У старих плин життя сповільнюється відповідно до їхнього стану та можливостей — вони повільніше ходять, осмислюють, приймають рішення… Все це може виводити із себе молоду людину, яка і любить, і співчуває, і спілкується на бігу. Роздратовувати можуть «старомодні» звички, мислення, властиве іншій епосі, світоглядні розбіжності й просто різні погляди на життя.

Проте роздратування — це ще й пригнічений страх втратити найдорожчих людей, острах усвідомлення невблаганності часу, неминучості розставання. Нам страшно думати про їхню смерть ще й тому, що тоді доведеться думати про свою. А ще ми просто не хочемо розставатися з ними — такими, якими вони були раніше, не хочемо прийняти їх нову, не завжди приємну, якість. Не будучи в силах змиритися з суворими законами буття, ми сердимося на наших старих, щоб не потонути в почутті страху та занепокоєння за них. Адже доведеться зізнатися собі, що річ зовсім не в них, а в нас, у нашій неготовності прийняти нову реальність, у нашому небажанні перебудовувати свою свідомість, а іноді й спосіб життя відповідно до нових обставин.

Зі старими не воюють…

Дуже важко тим, у кого й у молоді роки стосунки з батьками (або кимось із них) були далекі від ідеальних. Із часом накопичені за життя образи не відпускають, примножуються, загострюються. Слід усвідомити, що з’ясовування стосунків зі старою людиною не тільки марне й безглузде, а і грішне: лежачого не б’ють. Вибачити, забути, зосередитися на почутті обов’язку — єдиний шлях порядної людини, незалежно від того, у чому були винні тато чи мама. Зі старими не воюють. Зі старими батьками тим паче. Бажання в чомусь переконати батька чи мати, щось їм довести, домогтися слів поваги та визнання іноді переслідує людину все життя. Це типові психологічні проблеми, витоки яких таяться в дитинстві чи отроцтві. Проте слід зупинитися. Іноді це майже за межею людських можливостей, та іншого виходу немає.

Зі старими набагато легше ладнати тим, у кого є свої діти, хто зумів їх добре виховати й вибудувати з ними добрі стосунки. Стиль спілкування з дітьми та старими багато в чому схожий. Узявши за основу цю тезу і трохи поміркувавши, практично кожний спроможний виробити правильну тактику поведінки стосовно близького, який перебуває на порозі старості. І все-таки зупинімося на деяких ключових моментах.

Любов

Вік невблаганно змінює людину. Необоротні процеси нерідко позбавляють її рухливості, світлого розуму, гумору; призводять до старечого егоїзму та егоцентризму, скнарості, душевної черствості… При цьому достоїнства стають майже непомітними, а недоліки виявляються і згодом лише збільшуються. Незграбні рухи, незрозумілі вчинки та судження — невже це може не дратувати? Може. Понад те, це може здаватися зворушливим і навіть милим — усе залежить від того, які почуття ми актуалізуємо у собі стосовно близької нам людини. Цілком реально навчитися відчувати до старих людей почуття, подібні до тих, які ми відчуваємо до маленьких дітей. Ми ж не ображаємося на дитину, яка вдарила нас, і не віримо, коли вона каже: «Я тебе ненавиджу».

Усім нам потрібно почуватися любимими. Та дві особливо уразливі категорії — діти і старі — потребують цього в сто разів більше. Підвищена доза любові живить їх, лікує, надає сил радіти життю… Звичайно, дітей любити простіше. Як мінімум ми відчуваємо любов-інстинкт — найпримітивніше почуття, що вимагає найменшої роботи душі. А от стосовно старих це почуття може бути лише зрілим і одухотвореним: любов-подяка, любов-повага, любов-прощення, любов-обов’язок. Та у жодному разі не сам тільки обов’язок без домішки любові. Адже тоді стара людина протестуватиме доступними їй способами точно так само, як бунтують підлітки тих батьків, які добре їх забезпечують, але обділяють увагою і теплом. Багато хто ремствує щодо старих батьків: «Продуктами забезпечую, гроші даю, по лікарях воджу — чого їй (йому) не вистачає?» Відповідь проста до болю — виявів вашої любові.

Багато років ми звикли особливо не напружуватися у вираженні теплих почуттів до наших мам і тат, які старіють. Навпаки — ми чекали й жадали уваги від них. Проте настає час, і слід усвідомити: час більше віддавати, ніж брати. У міру старіння наших близьких від нас вимагатиметься дедалі більше терпіння, толерантності, поблажливості, великодушності та, звичайно, любові.

Проте любов нематеріальна, як будь-яке почуття. Її слід матеріалізувати в дотиках, поцілунках, погладжуванні. А ще — у знаках уваги, невеличких, але цінних для конкретної людини подарунках. Неважко простежити, що саме піднімає старим настрій: свіжі газети та обговорення політичних подій; книжки певної тематики; улюблене печиво до чаю; кімнатні рослини; щось із посуду; садовий інвентар; рибальська снасть… Та, звичайно, все це не замінить щирих теплих слів, які бувають дійовішими за найсильніші ліки та ціннішими за найдорожчі подарунки.

Повага

Безумовно, ми маємо шанобливо ставитися абсолютно до всіх, із ким нам доводиться спілкуватися. І зрозуміло, що цей універсальний принцип рівною мірою справедливий і стосовно старих. Та, на жаль, не всі його дотримуються. Хто знає, може, тому, що хтось із нас, будучи дитиною, повсякчас чув: «Помовч… Не заважай… Ти однаково не зрозумієш… Не крутися під ногами… Ступай спати… Не вередуй… Не вигадуй… Скільки можна скиглити… Ну то й що, що я обіцяв(ла)… Якби не ти, я б міг (могла)…» Та ось минули роки, і тепер уже черга старих батьків чути практично те саме, хіба що іншими словами. Ми не даремно говоримо про стосунки між поколіннями. Якщо людина часто бувала принижена в дитинстві та юності, цілком ймовірно, що так само вона згодом ставитиметься до своїх літніх батьків. І, найшвидше, це буде не свідома «помста», а просто засвоєний у дитинстві стереотип. А якщо дитині доводилося спостерігати, як тато чи мама без поваги поводилися з бабусею чи дідусем, то можна з упевненістю прогнозувати такі самі нездорові стосунки між поколіннями й надалі. Тому ставтеся до своїх дітей так, як вам хотілося б, щоб вони ставилися до вас, коли ви зостаритеся.

Нерідко черстве ставлення до старих — це наслідок егоїстичності та розпещеності дітей. Тому навчайте своїх дітей піклуватися про вас уже тоді, коли вони ще малі, а ви молоді та сповнені енергії. Нехай дитина вчиться доглядати за вами і втішати вас, коли ви хворі, втомилися або в пригніченому настрої. Всі ці звички дуже знадобляться, коли ви будете в солідному віці. Дітей також слід прилучати до догляду й турботи про бабусю чи дідуся. При цьому варто виробляти в них розуміння, що старі люди мають деякі особливості, з якими слід рахуватися.

Повагу, як і любов, треба вміти виявляти. Постарайтеся, щоб ваша поведінка була ввічливою, не припускайте зневажливих висловлень. Для людей похилого віку особливо важливо, щоб із ними рахувалися. Тому слід якнайчастіше запитувати їхню думку і просити в них поради. Цим ми даємо зрозуміти, що покладаємося на їхні знання та життєвий досвід. Та не перетворюйте це в гру чи формальність. Просто визначте сферу, в якій стара людина найбільш компетентна, щоб із чистою душею дотримуватися її рекомендацій.

Турбота

За законами моралі діти мають доглядати стареньких батьків. Адже ті дали їм життя, виходжували, годували та вдягали, витрачали здоров’я, душевні сили, йшли на певні жертви. І хоч би скільки діти з часом віддавали своїм батькам турботи, уваги та коштів, однаково вони залишаться в неоплатному боргу.

Проте й у турботі слід знати міру. І для дітей, і для старих дуже небезпечна гіперопіка. І якщо дитину вона стримує в розвитку та дозріванні, то людину похилого віку може призвести до штучної інвалідизації. Дуже важливо підтримувати розумну ініціативу, схвалювати активність літньої людини, заохочувати її зусилля з самообслуговування. Проте навантаження мають бути адекватними віку та стану, а ставлення до старих (як і до дітей) має вибудовуватися з урахуванням їх інтелектуального, емоційного та фізіологічного стану в конкретний період їхнього життя. Якщо у стосунках із дітьми важливо постійно відстежувати готовність дитини до освоєння дедалі нових умінь і навичок, то стосовно старих слід контролювати ситуацію з погляду можливостей, які звужуються.

Якщо сил у старого вже небагато, допоможіть йому організувати своє життя і встановити раціональний і зручний розпорядок дня, бажано з певними годинами денного відпочинку, прогулянкою на свіжому повітрі, улюбленими телепрограмами. Продумайте раціон з урахуванням вікових потреб і хронічних захворювань. Уся сім’я має зважати на особливі потреби літньої людини. Заохочуйте старих до прийому «своїх» гостей, допомагайте їм у цьому. Добре, якщо це припускатиме візити у відповідь.

Чимало людей звикли все життя багато й важко працювати. Їм особливо складно адаптуватися до змін у своєму організмі та прийняти той факт, що сил і здоров’я поменшало, що вони вже не в змозі активно допомагати сім’ї. Тому слід ретельно продумати прості сімейні обов’язки і посильні навантаження для них. Це створить відчуття затребуваності. Найкраще акцентувати увагу всього сімейства на тому, що саме бабуся чи дідусь зроблять цю роботу краще за всіх, а не на тому, що на інше вони вже просто неспроможні.

Подбайте про доброзичливу атмосферу і загальний оптимістичний стиль спілкування в сім’ї. Складне життя та купа проблем? І однаково не можна, щоб боротьба за існування била по дітях і старих. Не вивалюйте на людей похилого віку свої проблеми, роздратування, поганий настрій. Діліться радісними звістками! У розмовах намагайтеся уникати зайвої драматизації подій, спрощуйте ситуацію, викладайте її в доступній для старих формі. Напруга провокує непевність і чекання. Тому про деякі проблеми краще розповісти, коли вони будуть уже розв’язані. Водночас не створюйте навколо старих штучну атмосферу ідилії. Дотримуйтеся золотої середини: найкраще, якщо вони продовжують жити в реальному світі, проте не акцентують увагу на негативних сторонах буття.

І діти, і старі дуже зворушливо люблять свята. Нехай вони будуть повноцінними та повноправними суб’єктами готування і проведення сімейних торжеств. Якщо ж вам хочеться, щоб діти не плуталися під ногами, а літній член сім’ї не заглушав усіх своїми улюбленими розповідями, зберіться зі своїми друзями на нейтральній території, підіть у гості, влаштуйте пікнік. Та коли в домі свято, то обов’язково для всіх.

Категорично неприйнятний у спілкуванні зі старими прихований мотив: «І скільки йому (їй) залишилося, що там їй (йому) треба…» На жаль, такі настрої можна спостерігати навіть у дітей дуже бадьорих і моложавих батьків. І йдеться не про те, щоб не казати про це. Важливо цього не відчувати.

З дітьми та старими потрібно постійно возитися. Ідеально, звичайно, коли є можливість, щоб вони возились одне з одним. Проте не слід впадати в ілюзію, що їм, мовляв, разом добре, і особливо напружуватися не потрібно. І тим і другим може не вистачати вашого тепла й уваги. Тому існує велика небезпека, що, відчувши себе «братами по нещастю», вони об’єднаються проти вас у своїх образах і почнуть взаємно накручувати одне одного. Тому ніколи не шкодуйте часу на спілкування з дітьми та старими.

Увага

І дітям і старим потрібна увага — не на бігу і бажано наодинці. У людей похилого віку часто виникає відчуття, ніби вони виключені із сімейного життя. Їм навіть може почати здаватися, що від них щось приховують, перемовляються за їхньою спиною. Найболючішими можуть бути такі відчуття та підозри в тих, хто погано чує. Не слід їх переконувати, мовляв, це не так, — навряд чи вони повірять. Крім того, не виключено, що якоюсь мірою вони праві. Тому дуже важливо, щоб старі не почувалися в інформаційному вакуумі. Для цього слід якомога частіше розмовляти з ними, розповідати про свої навіть дрібні справи та незначні події. Велика кількість «маленьких новин» створює в старих відчуття активного життя, наповненого великою кількістю подій. І точно так само, як ви намагаєтеся не забути розповісти дитині якийсь цікавий епізод, так само й для старих потрібно повсякчас накопичувати «його» новини.

З другого боку, слід зважати на бажання літньої людини бути вислуханою: поскаржитися, обговорити якусь проблему, позгадувати. Нерідко вони розповідають ті самі історії. Це може згодом набриднути. Проте слід пам’ятати, що для людини, яка прожила життя, це можуть бути значимі (іноді найдорожчі в житті) спогади. Спробуйте почути кожну історію немов уперше, уточніть якісь деталі. «Оновлена» розповідь може стати набагато цікавішою. А ще краще самому розпитувати про колишні часи — є шанс почути багато такого, чого не вичитаєш у жодних книжках.

Якщо літня людина живе не з вами, телефонуйте їй якнайчастіше. Дуже важливо, щоб це робили саме ви, тоді в неї виникне відчуття своєї значущості. Добре, коли це відбуватиметься з певною періодичністю й у певні години — це створює відчуття стабільності та прогнозованості. Це саме стосується візитів.Чудово, якщо існують традиції: якими днями ви приходите чи приїжджаєте в гості, які свята відзначаєте спільно, а коли літня людина відвідує вас.

Спокій, лишень спокій

Деякі люди похилого віку нагадують дітей у перехідному віці своєю упертістю, відсутністю логіки, небажанням визнавати очевидне, відмовою змиритися з тим, що їм щось непосильно. Постарайтеся усвідомити, що це не примхи, а вікові особливості. Ставлення при цьому має бути точно таке саме, як до дитини: безмежний спокій, терпіння та любов. Будьте також готові до того, що багато з чим вам доведеться змиритися. Прийміть людину в її новій якості — це допоможе в спілкуванні з нею.

Особлива витримка знадобиться, якщо літня людина звикла командувати. Не слід витрачати час і нерви на суперечки. Набагато краще виробити гнучку тактику: із частиною «розпоряджень» активно погоджуватися і довго дякувати за розумну пораду; від частини проблем постаратися просто відвернути увагу; а решту робити так, як ви вважаєте за потрібне, — без коментарів, тривалих обговорень чи виправдань.

Турбота про старих батьків жодним чином не припускає, що ви прийматимете важливі рішення за них. Нехай навіть їхній вибір здається вам нерозумним, нелогічним, таким, що несе певну загрозу їхньому життю. Не беріть на себе надто багато. Зробіть усе від вас залежне, м’яко і наполегливо переконуйте, але не вдавайтесь до скандалів, морального тиску, психологічного насильства. Підкреслюйте, що вони мають право самі вирішувати, як учинити. Старі так само, як і діти, сповнені суперечливих почуттів: вони прагнуть до того, щоб відчувати турботу, захист і водночас — свободу! Тому вони нерідко бунтують і чинять усупереч лише для того, щоб довести свою незалежність. Як і стосовно підлітків, доведеться просто перекласти на них відповідальність за їхнє життя, але завжди бути поруч, щоб допомогти та підстрахувати.

Розваги, виховання, розвиток

Дітей дуже важливо чимось зацікавити. Інакше вони робляться причепливими, примхливими, капосними. Так само і старі. Недарма кажуть: бездіяльний розум — майстерня диявола. Дуже важливо, щоб у житті літньої людини були захоплення, здорові розваги, улюблена справа, нові враження, хоча б невеличкі подорожі. І обов’язок дітей старих батьків щось організувати, до чогось підштовхнути, забезпечити матеріальну сторону якогось хобі. Якщо в цьому плані не скупитися, — є реальний шанс згодом заощадити на ліках.

Здавалося б, недоречно стосовно старих казати про виховання. Проте впливати на їхню поведінку можна й потрібно. Зрозуміло, що карати старого безглуздо і неприпустимо, картати — жорстоко та марно, а от регулярна похвала й доречна, і корисна. Так само, як і вмовляння, тверде слово, пояснення, чому так не слід чинити. Не можна потурати людям похилого віку в некрасивих учинках, згубних звичках, негарних почуттях, розбещеності, примхливості, істеричності. Спокійно та твердо потрібно називати речі своїми іменами і за можливості припиняти недостойну поведінку. І в жодному разі не підігрувати, якщо йдеться, приміром, про параноїдальну підозрілість, патологічну скнарість, скандальність, істеричну соціальну активність. Не факт, що ваша послідовна поведінка приведе до дуже помітних результатів, але все-таки стимулюватиме старих до самоконтролю та стриманості, що допоможе трохи уповільнити процес деградації, якщо виявляються такі тенденції.

Займаючись із дітьми, ми сприяємо їхньому розвитку. Старим також важливо давати поживу для розуму, але вже для того, щоб пригальмувати процеси старіння. Помічено, що люди, які активно займаються інтелектуальною працею (приміром учені), нерідко демонструють чудеса довголіття й ясність розуму до останніх днів. Понад те, за деякими спостереженнями, регулярне розв’язування звичайних кросвордів і головоломок істотно поліпшує мозкову діяльність старих і навіть деякою мірою сприяє тривалості життя. Тому важливо продумати, якого роду пожива для розуму підійде конкретному старику.

Проте не менш важлива пожива для душі. Жінки похилого віку нерідко захоплені серіалами. Це не найгірший варіант, бо підживлює емоційну сферу, розважає. Хоча дуже сумно часом спостерігати, скільки емоцій і переживань викликає екранна пристрасть, а не діти та онуки. Та не нам судити. Настає час, коли так потрібен хоч невеличкий відпочинок від реальних проблем… Похилий вік — це, звичайно, час подумати про душу, прийняти неминучість смерті, вирішити для себе якісь світоглядні питання, знайти душевний спокій. У кожного свій шлях: один починає робити добрі справи, інший — читати філософську літературу, хтось частіше відвідує церкву. Наша справа — усіляко їм у цьому сприяти, ставитися до цих потреб із повагою і розумінням.

Разом чи окремо?

Турботу про батьків можна організувати різними способами — узяти батьків до себе або ж забігати до них, обслуговувати та постачати продуктами. А можна найняти людину, яка б за ними доглядала, або ж оселити їх із близькими за духом і приємними родичами і допомагати матеріально. І навіть (хоча в нашому суспільстві це не вітається) помістити батьків у спеціальну установу для старих, якщо вони самі того бажають (по-справжньому, а не у хвилини роздратування) і якщо це справді надійний заклад із гуманним ставленням до стареньких.

Приймаючи рішення, слід зважити, наскільки старим людям буде забезпечений душевний комфорт, наскільки вони приймають такий спосіб життя, чи не будуть обділені душевним теплом і турботою. Одні старі до останніх днів не можуть розстатися з незалежним існуванням і хочуть почуватися хазяями у своєму домі, другі буквально марніють удалині від рідних, третім найголовніше — бути в колі однолітків.

Звичайно, можливі ситуації, коли старі батьки (або хтось із них) через вікові зміни неспроможні адекватно оцінювати свої можливості. Тоді дітям доводиться наполегливо спонукати своїх тата чи маму до певних дій: лягти в лікарню, відмовитися від якихось навантажень, можливо, навіть переїхати жити до дітей. Та в цьому разі слід бути дуже обережним — іноді те, що на перший погляд здається безумовним благом, може прискорити смерть стареньких.

Приймаючи кожне рішення, слід керуватися не тим, як «правильно» взагалі, а тим, як буде найкраще для конкретних батьків і їхніх конкретних дітей за конкретних обставин. Тобто діяти з позицій любові та подяки за подароване життя.

Незчулися — аж ваша «дитина» вже одружується або виходить заміж. Для батьків це серйозний стрес, випробування на витримку, толерантність і мудрість. Їм тяжко ще й тому, що в центрі уваги — нова сім’я, а переживання батьків, які «втрачають» свого сина або доньку, залишаються «за дужками». Опинившись у такій ситуації, однаково небезпечно як удатися в егоїзм, так і перейнятися нездоровою жертовністю. А головне завдання — зуміти так відпустити свою дитину, щоб вона залишилася з вами.

Хто болісніше сприймає одруження сина або заміжжя доньки — чоловіки чи жінки? Перше, що спадає на думку, — звісно, жінки! Нехай про тещ розповідають анекдоти, а про свекрух «страшилки», але факт залишається фактом — жінки переносять свій новий статус набагато драматичніше. Для цього є низка причин.
Загострене почуття власниці — МОЯ дитина! — притаманне більшості жінок. У них говорить здоровий інстинкт, він спонукує захищати й оберігати маля від будь-яких небезпек, зокрема й від того, щоб його не відняли. Все це абсолютно нормально, поки дитина мала. Але якщо жінку «заклинює» на первісних материнських інстинктах, це може стати причиною труднощів у відносинах спочатку з дітьми, котрі подорослішали, а згодом і з їхніми «половинами».

Дитина росте, і поступово слабшає зв’язок між нею і матір’ю: ось її відрізали від пуповини; настав час відлучати від грудей; ось вона вже вириває свою ручку з маминої руки: «я сама!»; згодом доведеться почути: «я не піду з тобою, інші вже самі ходять до школи». А попереду перехідний вік — переломний не лише для підлітка, а й для його матері: настає час відпустити свою дитину в невідомий загадковий підлітковий світ, сповнений спокус і небезпек. І, нарешті, матері потрібно буде виконати останнє завдання — прийняти свою дитину як дорослу людину, котра сама відповідає за свої вчинки, свій вибір, своє майбутнє.

І те, як складуться відносини з невісткою або зятем, багато в чому залежить від того, чи зуміли ви подолати всі ці етапи, чи не намагаєтеся «загальмувати» час, чи не ставитеся до вашого вже дорослого нащадка як до нетями, котрий без мами й тата не розв’яже свої проблеми.

Жінки, як правило, більш відкрито й набагато експресивніше реагують на свій новий статус, саме тому на них зосереджується увага оточуючих. Але це зовсім не означає, що чоловіки спокійно й безболісно сприймають свою роль тестя або свекра. Для них це теж непросто.

Особливо тяжко доводиться тим, хто довго був у сім’ї незаперечним лідером. Такі чоловіки дуже болісно для себе й оточуючих переживають заміжжя доньок. Поява в сім’ї суперника, який позбавляє недавнього повновладного главу сім’ї ролі «ватажка», може створити неабияку напругу в сім’ї. Такий тесть може стати справжнім тираном або (що нітрохи не краще) стороною, яка «нагнітає обстановку». При цьому активна роль може бути відведена тещі, але витоки невдоволення будуть походити саме від тестя. Що ж до одруження сина, то чоловіків, схильних до авторитарного стилю «правління», дратуватиме будь-яка інша модель відносин у молодій сім’ї. На сина в такому разі чекають нескінченні повчання, як потрібно «виховувати» дружину. Не уникнути йому і звинувачень у тому, що він «слабак», «підкаблучник» тощо.

Зрозуміло, ми пишемо насамперед про ті випадки, коли молоді змушені жити з батьками. Саме в такій ситуації протиріччя між усіма, хто живе під одним дахом, можуть набути форми нерозв’язних, а часом і патологічних.

Власне кажучи, у батьків молодих фактично є лише дві моделі поведінки: прийняти нового члена сім’ї таким, який він є, або ж стати на шлях критиканства, постійних повчань, вишукування вад і нескінченного доведення синові або доньці, що їхній вибір є невдалим. Другий варіант, на жаль, трапляється частіше, хоча далеко не всі йдуть цим шляхом усвідомлено. Багато хто діє інстинктивно, не замислюючись над тим, чого ж вони зрештою домагаються. У цьому разі сторона-«розлучниця» неминуче виявляється у програші: якщо донька/син стають на сторону чоловіка/дружини, то неминуче віддаляються від батьківської сім’ї (іноді аж до повного розриву); якщо намагаються зберегти свій шлюб, то життя всіх сторін, утягнутих у конфлікт, безнадійно зіпсоване; якщо йдуть на розлучення, то на батьків нерідко чекають докори, ущент зіпсовані стосунки, комплекс вини за невлаштовану долю своєї дитини.

Тому єдиний можливий варіант — це прийняти вибір доньки або сина як даність, як факт, на який ви не тільки не можете, а й не повинні впливати. Навіть коли шлюб явно невдалий, дайте можливість молодим самим переконатися в цьому. Цілком можливо, що все закінчиться банальним розлученням. Але це буде їхнє життя, їхнє рішення, наслідки їхніх помилок.

Якщо ви вчасно навчилися сприймати свою дитину як дорослу людину; якщо ваші стосунки з нею перестали нагадувати «війну світів» — дорослого і молодіжного; якщо ви сприймаєте її як особистість, котра має право діяти на власний розсуд, ви поважатимете і її вибір. І якщо ви вчасно перестали виховувати і повчати вашу дорослу дитину й навчилися спілкуватися з нею як із цікавою для вас особистістю, вам буде неважко налагодити стосунки і з її законною половиною. Головне, що варто зрозуміти, — ви не маєте права вирішувати, наскільки підходить їй супутник життя, і тим більше не маєте права судити, наскільки він гарний. Потрібно постійно тамувати в собі бажання впливати на долю вашої вже не дитини.

Від самого початку є сенс налаштуватися на толерантність і терпіння. Не змальовуйте собі майбутнє ні в чорних, ні в рожевих тонах: на вас чекають звичайні будні, робота над собою, притирання, пошук поступок. Спробуйте знайти в душі два основних почуття: доброзичливість і великодушність. Прийняти людину такою, якою вона є, — дуже непросто. Для цього потрібно багато душевних сил і бажання зрозуміти мотиви вчинків іншої людини. Спробуйте відчути себе мудрішими й досвідченішими. Але не в готуванні їжі, веденні господарства або зароблянні грошей, а в умінні вибудовувати свої стосунки з людьми.

Але що робити, коли стосунки, незважаючи на всі ваші зусилля, не складаються? Життя є життя, і ви можете зіткнутися з відвертим хамством, загарбницькими настроями і повним небажанням йти на найменші поступки. В цьому разі будьте тверді у відстоюванні своїх інтересів. Не впадайте в жертовність, не давайте сісти собі на голову. Докладіть усіх зусиль, аби молоді жили окремо. Щоб допомогти їм із власним житлом, ідіть на будь-які матеріальні жертви, сідайте на хліб і воду, але не доводьте стосунки до фази бурхливих конфліктів. Головне завдання — розійтися так, щоб зберегти нормальні стосунки не лише з сім’єю сина або доньки, а й із вашими майбутніми онуками.

Але навіть проживаючи окремо, багато батьків примудряються постійно втручатися у життя молодої сім’ї. Не варто цього робити. Відразу потрібно проаналізувати, наскільки вас дратує стиль стосунків між молодим подружжям, їхній стиль життя, спосіб ведення господарства. Від цього залежить та дистанція, яку варто встановити між двома сім’ями: батьківською і молодою. І чим менше вам подобається, як складається сімейне життя сина або доньки, тим більшою має бути дистанція. Не несіть у сім’ю своєї дитини негативний заряд, більше зустрічайтеся у вас удома, менше вникайте в нюанси її сімейного життя, не беріть на себе роль судді у разі конфліктів. Не обурюйтеся бурхливо, якщо ваші син або донька скаржитимуться на свого супутника життя. Не забувайте, що ваша роль — вислуховувати скарги, співчувати та заспокоювати, а не підкидати дрова в багаттячко незначного конфлікту. Втім, про функції кожного з членів сім’ї ми поговоримо докладніше в нашій наступній статті.

Навряд чи хтось не погодиться з тим, що дітям потрібно приділяти увагу. Але так рідко вдається побути наодинці зі своєю дитиною, поспілкуватися з нею, вислухати новини, принесені зі школи або дитячого садка. І досить часто трапляється так, що лише коли малюк заснув, ми згадуємо, що був він якийсь млявий, сумний, не заважав дивитися улюблений телесеріал. «Нічого, розпитаю завтра», — втішаємо ми себе. А завтрашній день приносить нові клопоти й турботи… Але ж саме так і можна проґавити дитячий стрес.

Стрес — це не завжди погано

Стрес — це потрясіння, реакція на подразник або стресогенний чинник (у перекладі з англійського stress — це тиск, натиск, напруга). Стресів боятися не слід, адже людині потрібні регулярні потрясіння для відчуття всієї повноти життя й для того, щоб її організм нормально функціонував. І просто чудово, якщо стресова ситуація спонукає зосередитися, мобілізувати всі сили на іспиті, під час візиту до лікаря, на публічних виступах або спортивних змаганнях. Але можлива й деструктивна реакція на аналогічні ситуації, під час яких виникають розгубленість, тривога, апатія. Тобто небезпечним є не сам стрес, а патологічна реакція на нього.

Не всім відомо, що стресом можна назвати не тільки якусь серйозну, драматичну чи навіть трагічну подію. Стрес можуть викликати і життєва скрута, і безвихідні ситуації: складні побутові умови, матеріальні труднощі, перевантаженість і хронічна зайнятість, постійне недосипання, низка дрібних травматичних для психіки подій (так звана чорна смуга). Тому навіть доросла людина не завжди усвідомлює, що перебуває в стані хронічного стресу. А що вже казати, коли щось схоже переживає дитина.

Причини стресу в дітей

Наскільки вживаним щодо малюка є таке поняття, як «стрес»? На жаль, такою ж мірою, як і до дорослого. З тією лише відмінністю, що незріла дитяча психіка часом просто не в змозі впоратися з неприємностями без сторонньої допомоги. І багато що залежить від ставлення батьків до дитячих прикрощів і радощів, від того, наскільки шанують вони в малюкові особистість і чи зуміли навчити давати раду проблемам.

Стресогенні ситуації в дітей можуть бути такі ж, як і в дорослих: втрата близької людини, розлучення батьків, зміна колективу, переїзд на нове місце проживання… Водночас є і суто дитячі проблеми, пов’язані з віковими змінами, навчанням, стосунками з батьками, однолітками, вчителями.

Схильність до стресу мають навіть немовлята. У них він виявляється в підвищеній дратівливості, небажанні їсти, різкому порушенні загальної картини сну. Серед причин можуть бути хвороба, госпіталізація, розлука з близькими людьми, порушення режиму годування, емоційний стан батьків.

У дітей дошкільного віку психологічні збої можуть статися через зміни в режимі дня після виходу матері на роботу; необхідність ходити до дитячого садка й дотримуватися дисципліни; через появу нової дитини в сім’ї; загибель домашнього улюбленця…

Діти від 6 до 12 років переживають стреси, пов’язані з вимогами до них і вдома, і в школі. Типові стресогенні ситуації в цьому віці: тиск із приводу успішності, заздрощі, почуття суперництва зі старшими братами й сестрами, сварки з батьками та друзями, вікові зміни в будові тіла.

Особливо уразливий до юнацьких потрясінь підлітковий вік. Тінейджери драматично переживають складності у стосунках із протилежною статтю, страждають від різноманітних комплексів і заниженої самооцінки, переживають через неприйняття їх певною групою однолітків.

Як розпізнати стрес у дитини?

На жаль, незалежно від віку визначити наявність у дітей стресу досить складно. Адже доки дитина мала, вона ще не в змозі сформулювати свої проблеми, а коли дорослішає, то вже не вважає за можливе ділитися ними зі своїми близькими. Тому батькам слід навчитися розпізнавати непрямі ознаки того, що дитина перебуває в стані хронічного стресу.

Отже, є всі підстави запідозрити, що ваша дитина має серйозні проблеми, якщо вона стала дражливою, неспокійною, перебуває здебільшого в поганому настрої. Вона може стати напруженою, тривожною, незадоволеною собою, схильною до необдуманих імпульсивних учинків. Іноді впадають в око проблеми у спілкуванні, непродуктивний розподіл часу, агресивна поведінка, схильність до брехні, прояви відчуженості («нікому я не потрібен, ніхто мене не любить»). Водночас можуть виникнути труднощі в навчанні внаслідок ослаблення пам’яті, плутаного мислення, погіршення здатності концентруватися. Буває, що дитина погано спить через кошмари або, навпаки, страждає на підвищену сонливість. Досить часті й такі ознаки стресу, як втрата апетиту або, навпаки, схильність до переїдання, мовні порушення, головні болі, розлад травлення (запори або проноси), серцебиття, нудота, підвищена стомлюваність, пітливість, незрозумілі болі, що не піддаються лікарській діагностиці, схильність до алергічних реакцій, часті простудні захворювання та інфекції.

Як допомогти дитині в стресовій ситуації?

Запідозривши, що ваша дитина перебуває в стресовій ситуації, найкраще, звичайно, звернутися до психолога. При цьому потрібно бути готовим до низки індивідуальних консультацій, залучення дитини до групової роботи з однолітками. Але не виключено, що ви й самі зможете впоратися з ситуацією. Для цього поспілкуйтеся з дитиною, розпитайте її про те, що відбувається в школі, про стосунки з друзями. Якщо вам удалося з’ясувати, в чому полягає проблема, постарайтеся разом із малюком конструктивно її розв’язати: поговоріть із класним керівником, шкільним психологом, найміть репетитора. Підтримайте дитину морально — нехай вона відчує себе любимою, захищеною. Проаналізуйте, чи не висуваєте ви до неї завищених вимог, чи не перевантажена вона додатковими заняттями, секціями та гуртками. Не забувайте, що хороші оцінки не варті втраченого здоров’я.

Дошкільника дуже важливо навчити й привчити розповідати вам про свої страхи (наприклад, «я боюся залишатися сам» або «я боюся заходити в темну кімнату»). При цьому слід спокійно й уважливо ставитися до цих розповідей, не кепкувати, разом шукати шляхів подолання.

Якщо ваша дитина в підлітковому віці й не схильна ділитися своїми проблемами, порадьте їй завести щоденник. Нехай записує все, що її турбує, ображає або дратує; те, чого вона соромиться. Тим самим буде зроблено перший крок до самоаналізу, що допоможе підліткові навчитися формулювати свої проблеми, аналізувати їх причини, а згодом і розв’язувати самостійно. Водночас не залишайте спроб викликати підлітка на розмову, знаходьте теми, на які ви з ним можете поговорити «просто так». У цьому разі різко зростають шанси, що ваш син чи донька, «розговорившись», поділяться з вами своїми переживаннями.

Оскільки стрес негативно впливає на фізичний стан дитини, то вкрай потрібними й дуже ефективними в боротьбі з ним будуть заходи, спрямовані на зміцнення нервової та імунної систем. Подбайте, щоб ваша дитина бувала на свіжому повітрі, регулярно повноцінно харчувалася. Допоможіть їй встановити здоровий режим дня, звернувши особливу увагу на достатню кількість годин, відведених на сон. Запишіть дитину на її вибір у спортивну секцію, басейн чи гурток малювання. Або, навпаки, відмовтеся від додаткових навантажень, якщо дитина їм опирається. Обмежте кількість часу, проведеного дитиною перед екраном телевізора або комп’ютера. Потурбуйтеся, щоб дитина щодня отримувала свою «порцію тиші». Вона повинна щонайменше дві години на день проводити в спокійній обстановці без зайвих звуків. Навчіться самі й навчіть дитину простеньких вправ для релаксації. Спокійно й упевнено реагуйте на всі неприємності, «заразіть» свою дитину оптимізмом і вмінням радіти життю.

«Моя дитина не така, як усі», — саме з такою проблемою найчастіше звертаються до психолога стурбовані батьки. Та коли узагальнити всі їхні скарги, стає зрозуміло, що межі норми розмиті й багато в чому суб’єктивні. За спостереженнями психологів, до розряду «особливої» може потрапити практично будь-яка дитина: гіперактивна й повільна; надто емоційна і замкнута; надмірно товариська і сором’язлива, вперта й надто поступлива; імпульсивна і загальмована; вразлива і «байдужа»; вундеркінд і малюк, якому наука ніяк не дається.

У пошуках норми батьки нерідко звертаються до власного дитинства: «А от коли я був маленьким…». А либонь дитина не може бути своєрідним клоном, копією, зліпком, у буквальному розумінні слова продовженням своїх батьків. Окрім того, не можна забувати, що розрив між поколіннями нині набагато глибший і фатальніший, аніж раніше, і, відповідно, набагато гостріше стоїть проблема «батьків і дітей». Зміна суспільного ладу, ламання стереотипів, пошук нових ідеалів і цінностей, соціальне розшарування і водночас — стрімкий розвиток новітніх технологій. Покоління екранів, моніторів, мобілок живе в іншому світі і в іншому ритмі. Спілкування завдяки новим засобам комунікації (Інтернет і мобільні телефони) посідає дедалі більше місця в житті підлітків. Батьки не завжди замислюються над тим, що власну дитину потрібно розглядати як представника іншої генерації…
Найчастіше питання про те, що дитина «не така», загострюється, коли малюк потрапляє в дитячий колектив і починає вчитися вибудовувати рівноправні стосунки з однолітками і дотримуватися правил субординації з дорослими. Для малюка — це справжнє випробування, адже досі він був усім хороший і любимий мамою, татом, бабусею. І раптом усе пішло навскоси: мама сумує, тато сердиться, бабуся бурчить, що неправильно виховують. Перші кроки соціалізації можуть бути дуже болючими — і для маляти, і для його батьків. Головне завдання — не впасти в жодну з крайнощів: або «всі неправі, тільки моя «особлива» дитина права», або зовсім протилежне «в усіх діти як діти, а у мене…».

Батькам узагалі важко бути об’єктивними стосовно власного чада. Дуже часто ми лукавимо самі із собою. І, міркуючи про те, що дитина росте «не така», не доводимо думку до кінця: може, не така, як зручно вчителеві, або не така, як нам хочеться? Практично немає тат і мам, яких бодай трохи не зачепило б батьківське марнославство, — адже немає солодшого почуття, що моя дитина «краща за всіх». Дуже непросто відмовитися від виплеканого в мріях образу «гідного» спадкоємця. Комусь із батьків хочеться бачити свого сина енергійним, який все встигає й обожнює спорт. Мама мріє швидше переконатися, що їхній малюк має неабиякі здібності, а на того нападає судомне позіхання щоразу, коли він бачить книжку…

Дитина — це не лише плід сімейного виховання. Народження нової істоти — це велике таїнство. У кожного з дітей — свій темперамент і інтелект; свій унікальний набір генів; коктейль із різноманітних здібностей і схильностей, не завжди, до речі, приємних. Найкраще ставитися до своєї дитини як до істоти, із якою ще потрібно буде познайомитися і постаратися зрозуміти і прийняти саме такою, якою її створила Бог чи природа. І повірте: немає заняття цікавішого, аніж дізнаватися про власне чадо — вам належить зробити багато відкриттів, приємних і не дуже. Ви будете дивуватися й впадати у відчай, радіти і гніватися. Шукати у своєму родоводі предків із такими ж рисами, «вираховувати» згубні впливи поза родиною. Та все ж починати треба з прийняття дитини такою, якою вона є. А потім у вас попереду буде довгий шлях м’якого коригування, яке, однак, має здійснюватися твердою батьківською рукою: позитивні риси слід заохочувати і розвивати, негативні — згладжувати і навіть (якщо поталанить) перетворювати на гідності.

Манія «відмінності»

Але буває й інша крайність: дитина реально має проблеми, але батьки і не збираються вводити в прийнятні для суспільства рамки своє ненаглядне чадо. Їм подобається, що їхня дитина не така, як усі.

Психологи та невропатологи визнають, що сучасні діти гіперчутливі і збудливі, нерідко вони дуже обдаровані. Кількість нестандартних, особливих, важких дітей настільки велика, що з’явився окремий термін — «діти індиго», яким позначають «дітей майбутнього», котрі нібито мають нові незвичні психологічні характеристики і моделі поведінки. Термін виник унаслідок спостережень Ненсі Енн Тепп, котра стверджувала, що у нестандартних дітей особливий колір аури — темно-синій, або індиго. Теорія про існування якихось особливих дітей стала досить популярною серед батьків, чиє самолюбство тішить думка про незвичайність їхніх дітей.

Найчастіше це мами, котрі, прийшовши на консультацію до психолога, захлинаючись, розповідають про те, який унікальний їхній малюк, — особливо обдарований, ніжний, чутливий і ранимий. А от грубе оточення нездатне зрозуміти й оцінити її «маленького принца» або «ніжну принцесу». Або, навпаки, дитина дуже активна, схоплює все на льоту, робить значно швидше за інших, але вчителі й однокласники «чомусь» несправедливі до нього. І в першому, і в другому разі працювати потрібно не стільки з дитиною, скільки з мамою. Досить часто батьки самі культивують у своїх дітях «манію відмінності», формують із своїх не таких вже особливих нащадків незручних, важких, не любимих ні однолітками, ні вчителями ізгоїв.

Звідки беруться «білі ворони»?

На жаль, дуже часто батьки ризикують самі зробити зі своєї дитини «білу ворону». Дитина, безсумнівно, перебуває у своєрідній групі ризику:

· Якщо в родині заведено постійно протиставляти себе іншим людям: ми кращі, гірші, вірніші, бідніші, багатші, розумніші; ми — старожили чи, навпаки, люди приїжджі тощо.

· Якщо сім’я живе замкнуто, і в ній до стороннього ставляться завжди з підозрою як до джерела можливих неприємностей і навіть небезпек.

· Якщо критикувати оточуючих — це звичний спосіб спілкування між дорослими.

· Якщо дитину постійно порівнювати з однолітками і повторювати, що вона не така, як усі: дужча, слабша, хворобливіша, розумніша, дурніша.

· Якщо дитина звикне, що вона завжди права, а в усіх конфліктах і негараздах винні оточуючі.

· Якщо її виховують у неповній сім’ї, і батько свідомо чи підсвідомо прагне «замкнути» сина або доньку на себе.

· Якщо дитина стає для батьків (чи одного з них) засобом самоутвердження.

· Якщо малюка виховує мама (бабуся), яка зробила з цього сенс свого життя.

· Якщо літні батьки роблять із дитини «маленького старичка».

· Якщо в сім’ї переважають крайності в методах виховання. Рівною мірою небезпечні як вседозволеність і потурання, так і жорсткий авторитарний стиль, постійна критика дитини.

· Якщо малюк обмежений у спілкуванні з однолітками і переважно задовольняється компанією дорослих.

· Якщо в родині існують серйозні психологічні проблеми між дорослими.

· Якщо батьки в грубій формі намагаються «переломити» деякі уроджені риси дитини замість того, щоб м’яко їх коригувати і створювати умови для розвитку альтернативних якостей.
Коли починати непокоїтися?

У батьків немає приводу для серйозного занепокоєння, коли дитина задоволена життям і не стурбована тим, що вона «не така»; не пригноблена й неагресивна; у неї нормальні стосунки з однолітками, а її особливості не відштовхують від неї інших дітей; вона вміє спілкуватися з дорослими, підпорядковуватися і слухатися; не протиставляє себе оточуючим, не бачить навколо ворогів, доброзичлива і поважлива до людей; коли ідеї, що вона в чомусь не така, з’явилися у неї в перехідному віці, що цілком нормально.

У батьків є серйозний привід запідозрити, що їхня дитина — «біла ворона», якщо вона відчуває відчуженість і відкинутість, стала ізгоєм у дитячому колективі; є підозра, що у неї розвинувся синдром жертви, яким вона провокує однолітків на те, щоб її кривдили; вона звикла привертати до себе увагу у нездоровий спосіб (гримасує, дражниться, зачіпає тих, хто сильніший за неї); вона не має друзів серед однолітків; завжди про всіх відгукується погано.

Що робити, коли вас мучать сумніви, що ваша дитина не така, як усі:

· Постарайтеся якомога чіткіше сформулювати, у чому саме ви бачите відхилення від норми в поведінці і розвитку вашого маляти.

· Поцікавтеся у психолога чи в будь-якому посібнику з вікової психології, чи не підпадає «особлива» поведінка вашої дитини під норму для її віку.

· Задумайтеся про те, що саме є для вас приводом для занепокоєння: те, що вашого малюка критикують оточуючі; у нього погані оцінки; складні стосунки з однолітками чи ж він просто створює певні незручності дорослим; не виправдовує ваших надій і не тішить ваше самолюбство.

· Проаналізуйте, чи не культивує хтось у родині ідеї «особливості» дитини.

· Постарайтеся помістити дитину в адекватне її запитам середовище: «занадто розумну» — у спецшколу для обдарованих дітей; дитину, котра «не тягне» точні науки — у гуманітарний клас; непосидючу — у спортивну секцію; тихоню — у гурток малювання. Важливо, щоб дитина обов’язково мала можливість спілкуватися з дітьми, у яких схожі інтереси, і звикла відчувати себе на висоті.

· Але водночас потрібно піклуватися про те, щоб дитина розвивала і ті риси, яких їй бракує (усидливість, уміння грати з іншими дітьми, готовність ділитися, здатність рахуватися з інтересами інших тощо);

· Якщо у вашої дитини складності у спілкуванні виникають лише вдома, то шукайте витоків проблеми у внутрішньосімейних стосунках, а не в дитині.

· Якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся із ситуацією, обов’язково проконсультуйтеся з невропатологом і психологом стосовно вашого сина чи дочки.