Надворі зараз віє весною, наближається 8 березня, всі знаходяться в очікуванні першого весняного свята. Хочеться романтики і подарунків. Але хіба не буває так, що свято приносить жінці не радість, а розчарування? А дарунок, який чоловік приносить своїй коханій, залишається без відповідної, як на його погляд, вдячності? І хіба часом  чоловік не задає собі питання: “А що взагалі їй треба? Я ж для неї …(стільки грошей заробляю; допомагаю; кажу, що люблю; кожну ніч кохаюсь із нею; проводжу стільки часу з нею тощо)” А жінка іноді сама не знає, що не по ній: ніби і кохає чоловік, ніби все гаразд, а відчуття невдоволення залишається. Виникають сварки, і двоє ще зовсім  недавно щиро закоханих одне в одного людей питають себе: “Що стало з нашим коханням?” Цікаву відповідь на ці питання дає Гері Чепмен, чиєю книгою “П’ять мов кохання” зачитуються зараз у всьому світі. Цей американський психолог стверджує, що мало кохати, щоб отримати відповідь на своє почуття. Треба розмовляти з об’єктом своєї любові тією мовою  кохання, яку той розуміє. Марна справа переказувати книгу. Але, керуючись теорією Г.Чепмена, ми вирішили у переддень першого весняного свята дати поради чоловікам, як ощасливити у цей святковий день жінок, а жінкам – як не розчарувати чоловіків. Закоханість –  скороминуще почуття. Треба зуміти пройти шлях від закоханості до кохання.  Для цього треба бути готовим працювати над собою, вивчати себе і партнера, вчитися висловлювати свою любов так, щоб тебе зрозуміли. Але для початку треба вивчити мову кохання,  яку розуміє ваш партнер. Лише тоді він відчує вашу любов, повірить у неї і матиме бажання відповісти на ваше почуття.

Як на свято ощасливити жінку, залежно від того, яку мову кохання вона розуміє.
(Поради чоловікам)
1. Слова заохочення: Та жінка, що розмовляє цією мовою кохання, прагне весь час чути від партнера слова заохочення. Вона щаслива, коли її  хвалять, підбадьорюють, розказують, яка вона прекрасна і надзвичайна. Такі жінки занадто чутливі до будь-яких критичних висловлювань на їх адресу. Тому кожного разу  зважте, чи не краще промовчати. Висловлюючи зауваження, обирайте дуже м’яку форму висловлювання. Будь-яке прохання обов’язково підкріплюйте підбадьорливим словом. Хваліть свою жінку  у її відсутність. Їй напевне передадуть ваші схвальні слова, але ціна їм буде набагато вища. На свято жінка, яка розуміє саме цю мову кохання, прагне почути від чоловіка якомога більше приємних слів. У цьому випадку, крім подарунка та квітів,  особливо доречна буде листівка, але не з готовими побажаннями, а з вашими власними словами подяки і захоплення. Повірте, цю листівку вона читатиме,  перечитуватиме і збереже її, як найдорожчий дарунок.
2. Якісний час. Що б ви не робили для жінки, яка розуміє цю мову кохання, вона ніколи не буде задоволена, якщо ви присвячуєте їй мало часу. Ніщо не буде їй в радість – ні матеріальні блага, ні ваша допомога, ні відданість сім’ї, якщо вона не відчуває вашої уваги. Для цього мало просто бути вдома. Якщо ви  дивитесь телевізор, читаєте, граєте з дітьми, допомагаєте – це все не рахується. Жінка цінує лише той час, який ви приділяєте особисто їй. З нею треба часто говорити, вислуховувати її, бувати десь лише з нею. Найбільшим розчаруванням на свято для такої жінки буде, якщо вся ваша увага буде присвячена, наприклад, гостям, а не їй. А найбільшим подарунком – якщо ви присвятите цілий день лише їй, сходите кудись погуляєте лише вдвох або посидите разом десь у кафе.
3. Подарунки. Перше, що спадає на думку – а чи не йде мова про тих, жінок, для яких головне – матеріальні блага. Але не забувайте – мова йде про кохання. Для таких жінок важлива не ціна подарунка, а сам факт, що ви про неї пам’ятали, вибирали подарунок, намагалися догодити. Вона сприймає подарунок як символ любові. Таким жінкам весь час треба щось дарувати, щоб вони вірили, що ви її кохаєте. Тому на свято до подарунка треба віднестися особливо серйозно. Найкраще подарувати багато дрібничок: “багато дарунків – багато любові”.
4. Допомога. Такі жінки повірять у вашу любов лише тоді, коли ви їй допомагаєте. Ви можете знесилюватися на роботі, заробляючи на сім’ю гроші, але все одно чути докори: “Ти мене не любиш”. Треба з’ясувати, у чому саме їй хочеться, щоб ви допомагали. Можливо, декілька годин у суботу, коли ви допомагатимете їй прибрати у хаті, стануть магічним поворотом у ваших відносинах. А може їй хочеться, щоб ви іноді пішли погуляли з дітьми? Тобто важлива не допомога як така, а саме та, про яку жінка просить. На свято для такої жінки найбільшим дарунком буде, якщо ви їй допоможете: зробите щось, про що вона вас довго просила, а у вас все руки не доходили. Цього року для такого виду дарунку найсприятливіші умови: за два вихідних напередодні свята можна багато що встигнути. І на свято така жінка  буде відчувати себе на сьомому небі від щастя!
5. Дотики. Для жінок, що розуміють цю мову кохання, особливо важлива ваша ніжність. Їх треба часто цілувати, обнімати. Для них важливі ритуали поцілунку при розставанні чи зустрічі. Чоловікам часто здається, що кохаючись у ліжку, вони висловлюють жінці свою любов. Але, якщо ви в людному місці просто потай потиснете жінці  руку, це іноді означає для неї набагато більше, ніж “якісний секс” уночі. Якщо жінка впродовж дня відчувала вашу ніжність, якщо ви торкалися неї, цілували, вона і вночі вас не розчарує. Отже, на свято ви маєте бути особливо уважним до жінки: поцілунків має бути вдесятеро більше, ніж у будній день. Не пийте багато. Слідкуйте, щоб надвечір ви були “у формі”. Без останнього “нічного акорду” свято не вдасться. Можна підстрахуватися, присвятивши такому вияву любові ранок. Це може створити жінці святковий настрій на цілий день.

Для того, щоб вивчити мову кохання, на якій розмовляє ваша жінка, потрібен час. А до свята вже зовсім близько. Тому основна порада чоловікам: святкового дня розмовляйте з жінкою зразу на п’яти мовах кохання – і вона напевне буде щаслива!

Мабуть, кожна жінка, прочитавши цю частину статті, замріялася – от якби кохання до мене завжди виявляли таким чином і не однією мовою, а зразу п’ятьма. Але марно чекати проявів любові, якщо ти сам не вмієш любити. Отже, і жінкам треба замислитись, а яку мову кохання розуміє ваш чоловік? Адже сімейна злагода залежить від того, чи щасливі всі члени сім’ї. Мови кохання – універсальні. Навчившись визначати, якою мовою кохання розмовляють ваші близькі, ви можете зробити щасливими своїх дітей, батьків; зумієте порозумітися із свекрухою.

Як у святковий день не розчарувати чоловіка.
(Поради жінкам)

Не капризуйте. Що б не подарував вам чоловік на свято, сприймайте це як вияв любові. Дайте зрозуміти чоловікові, що ви його любите і цінуєте. Забудьте минулі образи і з терпимістю сприйміть, якщо святкового дня щось буде не так. Бо сварка: “От, ти навіть на свято не міг…” не добавить злагоди у сім’ї і не поверне справи на краще. Навіть якщо чоловік не готовий сприймати поради, як найліпше виявити свою любов до вас, робіть це самі. Тоді прийде час, і чоловікові захочеться теж якось проявити свою любов до вас.
Отже, у святковий день, якщо ваш чоловік розмовляє на мові, де найважливіші слова заохочення, сприйміть будь-який дарунок з особливим захватом, похваліть чоловіка, скажіть, що він вгадав із подарунком, розкажіть, як ви його кохаєте і цінуєте. У разі, якщо для вашого партнера найважливіший час, який ви йому приділяєте, згодьтесь, якщо він замість відвідин гостей, запропонує вам просто побути вдома, чи сходити кудись лише вдвох. Якщо його мова кохання – допомога, з радістю виконайте якісь його прохання. Якщо ж ви знаєте, що він особливо цінує подарунки, не дивлячись на те, що свято жіноче, приготуйте йому теж маленький даруночок, який ви можете йому презентувати із словами: “Хоч це і моє свято, але мені все одно захотілося теж тобі щось подарувати”. Якщо ж мова чоловіка – дотики, то за будь-який дарунок, чоловіка треба безліч разів на день поцілувати, притиснутися до нього і, боронь Боже, відмовити йому вночі! І така ж сама порада, як і для чоловіків – святкового дня краще розмовляти всіма мовами кохання!

Читаючи цю статтю, може скластися враження, що вашими є всі п’ять мов кохання. Як правило, це не так. Хоча дуже часто для людини в рівній мірі найбільш важливі, наприклад, дві.

Як визначити, яка ваша мова кохання?

• Щоб визначити, яка мова кохання ваша, згадайте, що найбільш ранить або дратує вас у поведінці ваших близьких. Може так статися, що протилежне – це і є ваша основна мова кохання. Вас найбільше ранять різкі слова – отже, ваша мова це слова заохочення. Ви сумуєте, що рідко буваєте разом із партнером – ваша мова час.

• Іноді може здатися, що основна ваша мова – це дотики. Але подумайте, чи не порушується ваше інтимне життя, якщо ваш партнер образить вас, якщо рідко буває вдома, якщо не відгукується на ваше прохання допомогти? Найчастіше мова дотиків іде на другому місці, або поділяє почесне перше з іншою мовою.

• Замисліться, як саме ви виявляєте любов до своїх близьких. Можливо, це і є ваша мова: ви робите іншим те, чого чекаєте від них.

• Визначити свою мову кохання можна, пригадавши часи, коли ви були закохані. Які прояви кохання вам подобалися тоді? Скоріш за все, те  ж саме є важливим для вас і зараз.

• А можете помріяти – яким ви бачите ідеальне сімейне життя. Це теж може вам допомогти розібратися у собі.

Але більш важливо визначити мову кохання, яка важлива для людей, що вас оточують.

Як визначити мову кохання близької вам людини?

• Особливу увагу зерніть на прохання, з якими найчастіше звертається до вас ваш партнер. Найчастіше, саме в проханнях закладено приховане бажання бачити прояви вашої любові в конкретній формі.

• Згадайте, що саме у вашій поведінці викликає найбільшу радість у близької вам людини, а що викликає невдоволення.

• Можна піти шляхом спроб. Ви виявляєте любов до свого партнера різними методами і спостерігаєте, що для нього найважливіше.

І ось вам здається, що ви вже все зрозуміли і знаєте, чого від вас хоче близька вам людина. Ви визначили, яку мову кохання вона розуміє. Але ця мова може бути для вас чужа. Ви розумієте зовсім іншу. І не звикли виявляти своє кохання на зрозумілій партнеру мові. Тут порада одна – вчіться, примушуйте себе, перебудовуйте своє життя, йдіть на маленькі жертви. Можливо, вам спочатку доведеться довго думати, за що б ви могли похвалити свого партнера, а тоді трохи потренуватися це робити;  можливо, доведеться жертвувати зустрічами з друзями чи подругами, щоб приділити увагу близькій людині; можливо, ви будете займатися не зовсім жіночою, або зовсім не чоловічою справою; можливо доведеться довго вчитися робити подарунки; можливо, вам буде непросто привчити себе до виявів любові поза ліжком. Але якщо вірити, що в нагороду ви отримаєте злагоду у сім’ї, ніщо не може виявитися занадто важким. Отже, вдалих вам свят і щасливого сімейного життя!

Марія КИРИЛЕНКО

Ми зараз дедалі частіше замислюємося про сьогодення й майбуття нашої школи. І це зрозуміло: адже від того, як ми вчимо дітей сьогодні, залежить доля прийдешніх поколінь і нашої країни. Є багато підстав для занепокоєння: і падіння престижу вчительської професії, і факти корупції в учительському середовищі, і те, що попри дедалі складніші програми діти закінчують школу куди безграмотнішими, ніж буквально кілька десятиліть тому. Мені здається, потрібно зупинитися в написанні дедалі об’ємніших підручників та в гонитві за нескінченними нововведеннями в системі народної освіти й замислитися: куди ми йдемо? Без осмислення того найкращого, що було в шкільній освіті раніше, неможливо рухатися вперед.

Але головна наша проблема — це особистість учителя, його моральні якості, його готовність до важкої й жертовної праці. Майже безкорисливої, як у наш час. Відповіді на запитання про майбутнє потрібно шукати в минулому… І мені здається, розповідь про подружжя вчителів Івана Юхимовича й Ірину Павлівну Коваленків з міста Боярки, що під Києвом, якщо й не відповість на багато запитань, то бодай поставить їх, що, на мою думку, також важливо.Спочатку я хотів розповісти про один дуже дружний клас, який ось уже півстоліття збирається щороку, а вийшла розповідь про вчителів, які так навчали й виховували, що для кожного з випускників 1953-го шкільні роки залишилися найсвітлішим спогадом у їхньому житті. На жаль, моя розповідь ще і про гірку долю видатних педагогів в умовах тоталітарної системи. Але чи народжуватиме такі яскраві особистості наш, значно вільніший час? Чи захочуть найталановитіші та найздібніші представники нашого суспільства ставати вчителями? Але це вже теми для інших статей…
Цього року мені пощастило бути присутнім на зустрічі випускників 1953-го Боярської середньої школи №1. Колишні однокласники збираються протягом 50 років щорічно! Я набагато молодший, а на зустріч прийшов, сподіваючись зібрати відомості про Івана Юхимовича Коваленка, дивовижного поета, чию творчість і життєвий шлях я нині досліджую.

Приємно спостерігати за людьми, які не відчувають свого віку. Часто трапляється, що колишні однокласники не відразу впізнають одне одного. Але не в нашому випадку. Адже всі вони намагаються підтримувати зв’язок одне з одним, а більшість — близькі друзі.

Не йняв віри: присутнім на цій зустрічі людям нині під 70. А їхній улюбленій учительці — Ірині Павлівні Коваленко — 84. Івана Юхимовича, на жаль, уже третій рік поспіль немає на цих зустрічах — він пішов із життя 2001 року. Завжди любив повторювати: «Я — простий учитель», але був при цьому неординарною людиною, поетом, дисидентом і політв’язнем радянських часів, увійшов у історію України як борець за її незалежність. Ірина Павлівна, його дружина, — також яскрава, сильна особистість, самобутня, оригінальна, унікальний, талановитий педагог.

Невблаганний час і життєві обставини звузили коло учасників щорічних зустрічей випускників 1953 року: когось уже немає на світі, комусь завадила приїхати хвороба, деякі тепер живуть за межами країни, але всі, хто мав можливість, прийшли, решта зателефонували, причому двоє — з-за кордону.

Із перших хвилин присутності на зібранні мені було цікаво дізнатися: у чому ж причина такої вірної дружби й любові одне до одного не окремих шкільних товаришів, а практично цілого класу та яка роль у цьому їхніх педагогів? Але невдовзі виникли й інші запитання, відповіді на які я боюся почути: чи багато з випускників 2003-го так само дружитимуть усе життя й так само збиратимуться щороку протягом півстоліття, а головне — чи є серед сьогоднішніх випускників педагогічних вузів неординарні талановиті особистості, готові бодай у чомусь повторити подвижницький шлях учителів Коваленків?

Найцікавіше, що ці проблеми турбували й присутніх. Випускник цього класу, інженер із багаторічним стажем Володимир Мельник запитав: «У чому був ваш, Ірино Павлівно, з Іваном Юхимовичем секрет? Як ви зуміли дати нам той заряд енергії, завдяки якому ми продовжуємо дружити все життя, стали достойними, порядними людьми? Адже про кожного з нас можна сказати: життя склалося».

«Кожному справжньому вчителеві, — відповіла Ірина Павлівна, — притаманний певний фактор ікс. Такою самою мірою, як він притаманний кожній творчій особистості. Можна бути чудовим знавцем свого предмета, але не відбутися як педагог. Ця здатність — бути вчителем і вихователем — щось на зразок небесного дару, тому її складно проаналізувати й дати визначення».

Якими ж вони були, вчителі, що залишили такий глибокий слід у душах своїх вихованців, у чому полягав їхній фактор ікс?

Згадує Лариса Іванівна Пацановська, старший викладач кафедри історії й теорії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету, випускниця 1951 року: «Ірину Павлівну й Івана Юхимовича ми з найперших днів їхньої появи в школі пам’ятаємо завжди лише разом. Ми немов магнітом притягувалися до наших учителів, вони нас за собою вели. Відчувалося, їм самим робота з дітьми була необхідною. Це було щось із минулих століть. Вони володіли рідкісним даром служіння, були схожі на народників, які йшли межи простих людей, аби просвіщати їх і робити людство кращим…» А ось слова випускниці 1953 року, кандидата біологічних наук Ольги Рожманової: «Як я нині розумію, головною виховною доктриною Ірини Павлівни й Івана Юхимовича було прищепити дітям любов до прекрасного навколишнього світу, любов до знань, і, найголовніше, — одне до одного. І це справді їм вдалося. Відтоді світ для нас ставав дедалі ширшим, але й нині найближчі та найвірніші наші друзі — шкільні».

Як згадували їхні учні, Ірина Павлівна й Іван Юхимович, у всьому дуже різні, дивовижно доповнювали одне одного. Розповімо про них детальніше.

Іван Юхимович був дуже вимогливим і суворим. Але при цьому уроки проходили енергійно й весело, бо він умів складати цікаві вправи, нестандартні завдання.

Був різносторонньо обдарованим: чудово малював, грав на різних струнних інструментах, писав вірші. І всі свої таланти реалізовував у шкільному житті. Скільки було намальовано сатиричних газет «Колючка», скільки написано віршів про шкільні справи, скільки сценаріїв у віршованій формі для учнівських свят! Для літературних вечорів він малював величезні портрети письменників. Був гримером у шкільному театрі. Усього й не перелічити. Але найголовніше — був генератором всіх ідей, які потім реалізовувалися разом з Іриною Павлівною.

Боярська школа №1 була на той час єдиною десятиліткою в районі. У восьмий клас приходили учні, які вивчали різні іноземні мови, тому Іван Юхимович одночасно викладав три мови і блискуче справлявся зі своїм завданням. Згадує Ольга Рожманова: «Іван Юхимович був нашим класним керівником до 10 класу. Сам дуже організований та енергійний, він намагався й нам прищепити такі якості. Дзвінок. Різко відчиняються двері — Іван Юхимович стрімко входить до класу. Енергійне вітання — і ось уже хтось на дошці пише слова, хтось розповідає текст, а хтось виправляє помилки, що їх припустилися ці двоє. Перехресні запитання-відповіді — і весь клас працює. «Десять іноземних слів на день!» — від цієї вимоги Іван Юхимович не відступав ніколи, хоч дощ, хоч сніг, хоч каміння падає з неба.

Головною рисою нашого вчителя була справедливість. Він ніколи не мав улюбленців або «останніх». Це вельми цінна риса вихователя. Ми всі були одним колективом і всі любили одне одного».

Іван Юхимович також намагався виховати в своїх учнів стійкість та мужність. Сам перемігши в юності туберкульоз легень важкою роботою на будівництві, холодними обливаннями й фізичними вправами, він прищеплював своїм учням зневагу до нездужань, навчав перемагати себе й боротися з хворобою. Володимир Мельник згадує його «рецепти»: «Голова болить — 20 іноземних слів напам’ять, живіт болить — 50!»

Особливу увагу приділяв тому, аби зробити з хлопчиків справжніх чоловіків. Жодної тобі розхристаності, підтягнутість, рівна постава, наполегливість у подоланні труднощів, особливе шанобливе ставлення до дівчаток. Чимало колишніх випускників Івана Юхимовича дякували йому потім за те, що після його виховання армійська служба давалася їм набагато легше, ніж решті.

Згадує кандидат біологічних наук Лариса Пекарська: «Іван Юхимович був дуже суворим, але ми його не боялися. Набагато більше ми боялися Ірину Павлівну, яка ніколи не лаяла й не карала нас. Ми просто переживали, що вона буде нами незадоволена…»

Згадує педагог Ніна Клименко: «За що я вдячна Ірині Павлівні — так це за те, що вона прищепила нам усім любов до літератури, і не лише до російської. Почавши читати, ми відразу звернулися й до української, і до зарубіжної літератури. Вона відкрила нам чудовий світ. Ми й понині дуже багато читаємо».

Мене вразило, що й досі, коли вікові грані вже стерлися, ці літні люди ставляться до своєї вчительки, як і раніше: із повагою, що тісно переплелася із захопленням і глибокою симпатією.

Намагаючись розгадати таємничий фактор Х і феномен дивовижного педагогічного успіху подружжя Коваленків, я звернувся до спогадів кандидата біологічних наук Ольги Рожманової, писаних нею про вчителів Боярської школи №1:

«Особливе місце в нашій душі посідають спогади про походи на острів Козачий. Це нині звучить буденно: пішли в похід на уїкенд або купили путівку в турагентстві. Тоді про таке ніхто й не знав. І лише нині я розумію, яку сміливість і рішучість потрібно було мати, аби зібрати нас — 20—30 хлопців і дівчат, і від Києва пішки, а де й плавом добиратися до чудового ненаселеного острівця, який ми назвали Козачим.

Іван Юхимович умів немов мимохідь звернути нашу увагу на білі лілії на озерній гладіні, на тремтіння листя перед грозою, мереживо гілок на тлі блакитного неба… Тоді ми не знали, що наш учитель — тонкий лірик, чудовий поет, і лише через багато років ми знайдемо в збірках його віршів ті високі слова й образи, що тіснилися в ньому все життя. Таким він бачив навколишній світ і таким він намагався показати його нам.

Але найбільш чарівним і таємничим часом для нас був вечір: сутінки огортали наше вогнище, зірки опускалися нижче, ми присувалися ближче до вогню й одне до одного й поринали в прекрасний світ поезії. Поезією було не лише те, що читали нам напам’ять Ірина Павлівна й Іван Юхимович (а це були вірші Шевченка, Пушкіна, Фета, забороненого тоді Єсеніна…), а саме відчуття присутності в цьому романтичному й божественному світі. Я абсолютно переконана в тому, що всі ми мали схоже відчуття, і в багатьох із нас залишилася на все життя потреба в усьому цьому…»

Таким самим яскравим спогадом для випускників 1953 року залишився шкільний театр, організований Іриною Павлівною й Іваном Юхимовичем. Відчувалося, що й нині колишні випускники пишаються тим, наскільки це були професійні постановки. Переважно ставили класику: «Ліс» Островського, «Ревізор» Гоголя, сцени з «Циган» Пушкіна, «Ювілей» Чехова, інші його водевілі…. Ольга Рожманова згадує: «Наші спектаклі збирали всю школу, батьків, учителів і взагалі пів-Боярки. Ставили ми переважно п’єси Островського. А яким чудовим Несчастлівцевим був Ю.Гуменюк, а Счастлівцевим — Ю.Вахмянін у «Лісі»! Усі ці п’єси ми знали напам’ять. Самі робили декорації, шили костюми… А щасливі хвилини репетицій залишилися в пам’яті назавжди».

Захоплення театром не було випадковим. Ще навчаючись у Переяславській школі №1, Іван Юхимович організував шкільний театр, де ставилися п’єси українських авторів. Він був і «директором» цього самодіяльного театру, і одним із акторів, і гримером. Усі ці навички стали в нагоді, коли почав учителювати. І якщо в Івана Юхимовича був досвід аматорського театру, то Ірина Павлівна узялася до справи як справжній фахівець: ще в дитинстві вона брала уроки театрального мистецтва й художнього читання в сліпого актора.

Дуже швидко театральне захоплення охопило всі старші класи тих років. Це була збірна команда старшокласників, але до вирішення організаційних питань залучалися майже всі. А потім разом їхали дивитися спектакль у виконанні професійних акторів, після чого довго обговорювали його, визначаючи, чия постановка вдаліша.

Згадує Лариса Пацановська: «Найбільшим нашим успіхом був «Ліс» Островського. Ми й досі переконані, що це була найкраща постановка в Радянському Союзі, куди тому МХАТу!»

Мені чомусь віриться, що справді їхні аматорські спектаклі були неперевершені, адже велику роль відігравав і ентузіазм юних акторів, і глибоке розуміння Іриною Павлівною класичного матеріалу, і наявність у педагогів театрального досвіду.

Згадує донька подружжя Коваленків Марія Кириленко: «З дитинства я пам’ятаю випускників тих років як найближчих нашій родині людей. І все своє життя я була свідком того, як колишні учні моїх батьків (і, звісно, не лише цих років) приходили в наш дім поділитися своїми проблемами, радостями й печалями.

Ми говоримо нині про моїх батьків як про вчителів, але мені не хотілося б, щоб звання це обмежувалося тільки поняттям «шкільний учитель». Їх завжди оточували люди, і навіть ті, хто не був їхніми учнями, ставилися до них надзвичайно шанобливо і дуже цінували їхню думку. Іван Юхимович та Ірина Павлівна так багато значили в житті кожного, хто їх знав, що можуть бути названі Вчителями в найвищому розумінні цього слова. Завжди був Учителем із великої букви мій батько й у своїй творчості. Чимало дослідників намагаються виявити причину настільки сильного впливу його віршів на читача, але мені здається, що розгадка проста і складна водночас: він не був звичайним поетом, він був — Учителем».

Над магією віршів Івана Юхимовича Коваленка я б’юся вже не перший рік. І знаю беззаперечно лише одне — розгадати, пояснити природу його творчості так само важко, як виявити той фактор Х, про який згадувала Ірина Павлівна, адже справжніх митців відрізняє від посередніх саме те, що у кожного з них — власний поетичний фактор Х. Найбільш влучно визначив особливість віршів Івана Коваленка Іван Світличний, який казав йому в далекому уральському таборі: «Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але я ще ніколи не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таємницю, у них є щось нове. Вони подобаються, хвилюють і запам’ятовуються. Із усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до народу…»

Коли говорять про джерело вражаючої сили поетичного слова Івана Юхимовича та надзвичайного впливу подружжя Коваленків на своїх учнів, завжди звучать слова «таємниця», «загадка». Ірина Павлівна, проте, пояснює все просто: «Кожне моє слово було адресоване до свідомості й до душ моїх учнів». Те саме можна сказати і про Івана Юхимовича: його поетичне слово знаходить дорогу до свідомості й до душі кожного читача. Але як цим дивовижним людям вдається проникнути в найпотаємніші куточки людського єства — залишається лише здогадуватися.

Напевно, поясненням могла б служити й чітка громадянська позиція подружжя Коваленків: вони були борцями, непримиренними до кривди й несправедливості. Передусім — під час уроків, прищеплюючи учням якості, несумісні з тоталітарним режимом: чесність, порядність, огиду до зрадництва, брехні, лицемірства й фальші, а головне — вміння розвинути свою особистість та зберегти індивідуальність в умовах загальної зрівнялівки та виховання колективу як сірої маси безвольних людців. Обоє боролися також проти зловживань шкільної адміністрації, а Іван Юхимович — своїми гнівними віршами — і за незалежність батьківщини, за що й поплатився свободою.

Слово Ніні Олександрівні Семеновій, кандидату біологічних наук, голові дитячого громадського об’єднання «Юнісфера»:

«Ви навіть уявити собі не можете, як уплинули вчителі Коваленки на наші долі та й досі продовжують впливати. Я все життя веду наукову діяльність, але довгий час не могла позбутися почуття нереалізованості. Тому почала працювати з дітьми. Дитяче громадське об’єднання, яке я очолюю, бореться за чистоту наших річок і озер, за те, аби Боярка знов зажила слави цілющого курортного міста, яким була до революції.

Ще в ті часи, коли саме слово «екологія» вважалося крамольним, Іван Юхимович виступав із листами й викривальними віршами проти чиновників, що нищать і плюндрують рідну землю. Я почуваюся ланкою, що забезпечує наступність поколінь. І коли наше об’єднання проводило екологічний концерт-плакат «Від чистої душі — до чистої води», розпочиналася ця акція віршами Івана Коваленка, нашого улюбленого вчителя й поета…»

Важко не піддатися спокусі розповісти про долі кожного з учнів цього класу. Долі, що тісно переплелися, і в кожній вчителі та давні шкільні друзі відіграли не останню роль. Але в рамках газетної статті зробити це просто неможливо. Скажемо лише, що майже всі випускники здобули вищу освіту і були серед них й науковці, й учителі, і військові… А ось без чого, на мою думку, наша оповідь була б неповною, так це без бодай короткої розповіді про подальшу долю Івана Юхимовича й Ірини Павлівни Коваленків. Тоталітарна система не терпіла таких яскравих неординарних особистостей.

Ірина Павлівна згадує: «Наша спільна робота в Боярській першій школі — це найщасливіший, але водночас і дуже важкий час. Ми зазнавали постійного цькування». Молодим талановитим педагогам не могли пробачити ні популярності серед учнів, ані цілковитого ігнорування ними настанов партійної організації. Не останню роль відіграв і незалежний характер Івана Юхимовича, який постійно виступав проти зловживань шкільної адміністрації. А коли чергові партзбори він назвав «порожньою говорильнею», розпочалося відкрите жорстоке переслідування. Пригадали, що подружжя Коваленків перебувало під час війни в окупованому фашистами Чернігові, тож інакше як «окупантами» партпрацівники їх не називали. 1955 року Івана Юхимовича усунули з посади, і ніколи більше цим талановитим педагогам не довелося працювати разом. Ірина Павлівна гірко зазначає на це: «Лише удвох ми могли так плідно працювати». Протягом п’яти років Івана Юхимовича не допускали до педагогічної роботи в жодній зі шкіл району. Лише 1960-го, у зв’язку з хрущовською відлигою, йому дозволили викладати у вечірній школі робітничої молоді.

І там він користувався незмінною шаною, змінив на краще багато доль своїх, іноді вельми непростих учнів, допомігши їм вступити до вузів. І у вечірній школі Іван Юхимович улаштовував вечори, але особливу увагу тепер приділяв змістовній частині, адже у вечірній школі навчалося багато відносно дорослих людей. Він організовував зустрічі з Євгеном Сверстюком, Надією Світличною й Василем Стусом. А на вечорі, присвяченому 100-літтю від дня смерті Т.Шевченка, прочитав свого вірша «У поета лише слово» — спрямованого проти режиму і настільки відвертого, що за ним після того почало стежити КДБ.

У 60-ті роки українські патріотичні вірші Івана Коваленка потрапили до «самвидаву», друкувалися у Пряшеві (Словаччина) в газеті «Нове життя» — у той час дуже популярній у дисидентських колах. 1968-го, коли радянські танки увійшли в Прагу, Іван Юхимович відкрито, просто в учительській, засудив цю акцію, назвавши її фашистською. Не забарився донос, і через чотири роки цей його вчинок фігуруватиме у обвинуваченні поряд з антирежимними віршами. Іван Коваленко відбував покарання разом із такими видатними діячами, як Іван Світличний, Валерій Марченко, Семен Глузман, Ігор Калинець, Володимир Буковський…

Ірина Павлівна після арешту Івана Юхимовича ще рік працювала. І не могла зрозуміти, чому в кожному листі чоловік просить її піти з роботи. Вона тягла час, адже не могла просто так покинути свій черговий 10 клас. Як з’ясувалося під час її першого побачення з чоловіком, табірна адміністрація весь час погрожувала в’язню звільнити дружину з роботи, якщо його поведінка не буде «зразковою». Механізм шантажу не спрацював, і 1973 року представник органів КДБ організував загальні збори працівників школи, на яких колеги повинні були затаврувати дружину дисидента, а вона мала публічно покаятися в тому, що поділяла погляди чоловіка, й засудити його діяльність.

Але в перші ж хвилини сценарій було зірвано. Колеги один за одним піднімалися й виступали на захист Ірини Коваленко. Представник КДБ у розпачі вигукнув: «Ми не до ордена її представляємо, а знімаємо з роботи!» Не каялася й Ірина Павлівна, хоча перед зборами їй дали зрозуміти, що тільки так вона заслужить право продовжувати педагогічну діяльність. Проте ціна була занадто висока, і у своєму заключному слові ця мужня жінка твердо сказала: «Я прожила зі своїм чоловіком 33 роки та знаю його як чесну порядну людину. Я чоловіка не зречуся. Знімайте мене з роботи». Звісно, відповідне рішення негайно ж і було прийняте, але все-таки їй дозволили допрацювати кілька місяців і випустити ще один, останній у її житті, 10-й клас…

Після цього випадку чимало людей приходили до Ірини Павлівни додому, чи навіть зупиняли її на вулиці, просто щоб подякувати й запевнити, що її стійкість і мужність під час публічної розправи — найголовніший урок, що вона дала їм у житті. А на випускному вечорі учні й батьки трьох випускних класів буквально засипали улюблену вчительку квітами, і весь зал, підвівшись, влаштував їй овацію. Ця акція була не лише даниною поваги й любові до видатного педагога, а й своєрідним протестом проти переслідування радянським режимом найкращих учителів. Система придушення давала дедалі відчутніші збої…

Хотілося б набагато більше написати про зворушливу історію кохання та вірності цієї подружньої пари. Про те, як Ірина Павлівна щодня протягом усього терміну ув’язнення чоловіка писала йому листи; про те, які чудові вірші Іван Юхимович присвячував дружині… Але це вже інша розповідь, а зацікавлені можуть прочитати мою статтю на цю тему в «Літературній Україні» від 10 квітня цього року.

Поки Іван Юхимович перебував під арештом, Ірину Павлівну не полишали учні, і її, й Івана Юхимовича, але головне — їхні спільні: учні саме тих років, про які ми пишемо.

Багато на цьому вечорі було спогадів про те, як жорстоко ламала радянська епоха долі й учнів, і вчителів. І кандидат технічних наук Володимир Войтенко, чийого батька також репресували, запитав: «Скажіть нам, Ірино Павлівно, як ви зуміли виховати з нас людей у той нелюдський час? А ми ж іще й діти війни»…

Згадували учасники зустрічі й поезію, яка так часто звучала в їхні шкільні роки. Кожен із присутніх є шанувальником і популяризатором творчості свого улюбленого вчителя. Але особливу подяку слід скласти Ользі Рожмановій, яка разом з родиною не шкодувала сил для збереження й поширення творчого набутку Івана Юхимовича та якій поет присвятив багато зворушливих віршів. Власним коштом вона видала першу його збірку «Недокошений луг», та й видання другої, що має назву «Джерело», стало можливим великою мірою завдяки її енергії й вірі, а ще — завдяки підтримці іншого учня Ірини Павлівни, уже значно пізніших років — Михайла Згуровського, що був тоді міністром освіти України.

Учні Івана Юхимовича Коваленка стежать за долею його творчої спадщини, читають усе, що з’являється про нього в пресі, відвідують вечори його поезії. Сильне враження справив на присутніх недавній вечір, присвячений творчості Івана Коваленка. Він проводився в Києво-Святошинській районній класичній гімназії, що у Боярці. Це була визначна культурна подія, в якій узяли участь такі відомі діячі української сучасності, як Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Євген Пронюк.

Але повернімося до нашого фактора ікс. Мені здається, його можна розцінювати як сукупність складових, рівноцінних за своєю значимістю: неординарність особистості самого вчителя, його громадянська позиція, повага до особистості свого учня, знання предмета й любов до нього, любов до дітей і вміння жити з ними одним життям, довіра до учня й глибока порядність.

Розмірковуючи, чи зустрічатимуться так само випускники нинішнього часу через півстоліття, я пригадав, як часто мої колеги-вчителі скаржаться, що з сьогоднішнім поколінням неможливо працювати: прагматизм, відсутність ідеалів, неповага до професії вчителя… Я вирішив звернутися з цим запитанням до Ірини Павлівні. І ось що вона відповіла: «Не буває хороших або поганих поколінь. З ким би ти не працював, однаково можна мати успіх або неуспіх. Просто кожне нове покоління вимагає нових підходів. І завжди визначальною залишається любов до вчительської професії, яка стає покликанням. Праця вчителя — це великою мірою творчість, і до неї треба мати талант. Учитель має бути трохи артистом, трохи художником. Різнобічні здібності допоможуть виховати всесторонньо розвинені особистості. Усе, про що я кажу, не нове й давно відоме педагогічній науці, як і той фактор ікс, який я згадувала на зустрічі».

А закінчити свою статтю мені хочеться такими словами Ірини Павлівни: «Випускники не лише цього класу, а й усього того щасливого періоду, коли ми з чоловіком працювали разом, однаково мені дорогі, і багато з них і досі мої найвірніші друзі. Рідко з ким у мене така душевна близькість. Але не менш дорогий мені й мій останній клас, який я випускала через 20 років, у 1973-му. Його учні показали щонайвищі моральні якості й дуже підтримали мене після арешту чоловіка тоді, коли КДБ і партійна організація намагалися організувати моє цькування. Та й кожен мій випускник і просто учень за всі 30 років моєї педагогічної роботи дорогий мені, у кожного було вкладено багато сил і душі.

Адже в 50-ті роки наша з чоловіком педагогічна діяльність не закінчилася. Ми успішно працювали протягом усього свого життя. Дуже боляче думати про те, що радянська система відняла в нас можливість працювати разом, а потім і зовсім відлучила від школи: арешт чоловіка й моє звільнення з ініціативи КДБ позбавили нас того, що багато в чому становило сенс нашого життя, — роботи з дітьми. Ми не змогли себе реалізувати повною мірою. Досі мені часто сниться, що я заходжу в клас…»

В історії практично кожної сім’ї можна знайти епізоди, коли важливі, часом доленосні рішення приймалися не з розуму, а під «настрій», за натхненням, «просто так», а потім виявлялися єдино правильними, розумними й такими, що на користь усім членам родини. І навпаки — ретельно продумані та зважені кроки призводили до певних майже невловимих змін в загальносімейній атмосфері, сварок із приводу та без, виникненню напруги, і в результаті серйозно дестабілізували сімейне життя.

У здоровому міцному шлюбі формується почуття самозбереження родини — все, що загрожує її цілісності, відторгається ніби саме по собі. І тоді «раптом» і «чомусь» ми відмовляємося від цікавої пропозиції, вигідної роботи, приємного знайомства, давньої дружби; ідемо з комфортабельної батьківської квартири в центрі міста, аби винаймати куток на висілках і навіть зриваємося з місця, щоб поїхати в «нікуди» — інший район, місто, країну… Здорову родину можна порівняти з цілісним організмом, у котрому кожен орган виконує свою функцію. У хвилини життєвих випробувань сім’я консолідується й активізує всі свої внутрішні захисні ресурси для подолання труднощів. Але позаяк вона складається з окремих членів, то почуття збереження родини може виявлятися не одночасно й навіть не в кожного. А тому варто з увагою ставитися до настроїв, симпатій і антипатій і своєї половини, і навіть дітей.

Для малюків сім’я — головне
Найбільшою мірою інстинкт збереження сім’ї притаманний малюкам, у котрих він напряму пов’язаний із виживанням. Адже для того, аби вижити, потрібні і мама, що пожаліє й обігріє, і тато, що розжене ворогів і принесе «здобич». Пригадайте, як діти люблять, щоб обов’язково «всі разом»; щоб «із татком і матусею»; як часто вони просять (поки ще не зіпсовані егоїзмом), щоб у них були братики й сестрички. Діти часом служать своєрідним індикатором того, хто з найближчого оточення може бути шкідливий родині. Якщо дружелюбний малюк, котрий спокійно переносить інших людей, які бувають у домі, відчуває ворожість до однієї з маминих подруг (дуже милої, люб’язної, носить йому подарунки), то, про всяк випадок, варто замислитися. Це ж може стосуватися і татових друзів, і друзів сім’ї, сусідів, родичів. Стороння людина, котра займає занадто «багато місця» в житті родини, — це завжди випробування внутрішньосімейних стосунків на міцність, а нерідко навіть потенційна загроза цілісності сім’ї. Діти чудово це відчувають на інтуїтивному рівні.

Малюки взагалі зі зворушливою чуйністю ставляться до всіх процесів, які відбуваються у сім’ї. Приміром, звичайна сварка між батьками може спричинити в малюка справжню паніку. На перший погляд, дитяча тривога буває цілком неадекватна. Здавалося б, чи так уже страшно, що батько з матусею не розмовляють уже другий день поспіль? У домі тихо, спокійно, тато приніс іграшки й солодощі, а мама, як ніколи довго, читала казки. Але дитина в розпачі: вона пригнічена чи, навпаки, вередлива й некерована — вона відчуває небезпеку, що загрожує родині. Якщо ж доходить до розлучення батьків, то для дитини — це катастрофа цілого світу й водночас удар по почуттю безпеки й захищеності. Ясна річ, із дітьми потрібно й важливо багато говорити про те, що вже сталося або тільки має статися, але при цьому не варто мати ілюзії, що все підвладне розумним словам — там, де задіяно глибинні інстинкти, розум дуже часто безсилий, особливо коли дитина зовсім мала.

Якщо сім’я неповна, то прагнення малюка зберегти свою, часто зовсім маленьку родину може бути болісно гіпертрофоване. І знов-таки це пов’язано з інстинктом виживання: якщо життя й добробут дитини залежать лише від одного з батьків, вона подвійно боїться його втратити. Вона підозріло, а часом і агресивно настроєна проти кожного, хто тільки теоретично може «відібрати» в неї тата чи (що буває набагато частіше) маму. У такому випадку можуть виникати болісно симбіотичні сім’ї (мати-син, батько-донька; мати-донька, батько-син), які досить часто перешкоджають нормальному особистому життю вирослої дитини.

Важливо вчасно випурхнути з батьківського гнізда

У підлітковому віці інстинкт збереження сім’ї в дитини слабшає, з тим аби через певний час відродитися й оформитися у вигляді усвідомленого, зрілого почуття вже в застосуванні до своєї власної родини.

Дуже важливо, щоб у цей час батьки взяли під контроль своє бажання зберегти сім’ю шляхом утримання підрослих дітей під своїм крильцем. Життєво необхідно зуміти вчасно звільнити підлітка від батьківської опіки, не гальмувати штучним чином його дозрівання. Більше того, важливо відслідковувати всі етапи дорослішання дитини, аби в разі потреби стимулювати її психологічний відхід від батьківської сім’ї. Це як із пташенятами: одне давно вже бадьористо перелітає з гілочки на гілочку, а інше все ще лякливо тиснеться до мами й зовсім не прагне покинути затишне безпечне гніздечко. Що ж, вихід один: виштовхувати з гнізда, що й роблять турботливі батьки з числа птахів. Закони природи найвищою мірою розумні: основна функція батьків у тваринному світі — це підготовка нащадків до життя, турбота про те, аби малюки зуміли самостійно вижити в жорстокому навколишньому світі.

Якщо молоді люди не пройшли всі етапи дозрівання й не зуміли психологічно відірватися від своїх батьків, вони можуть, як і раніше, прагнути до збереження батьківської (а не своєї нової) родини. У цьому випадку (особливо при спільному проживанні) їхній супутник життя може підсвідомо сприйматися як небажана перешкода, а в разі серйозних конфліктів — як загроза цілісності саме батьківської родини. Це нерідко трапляється з молодими людьми, вихованими в патріархальних сім’ях: на все життя вищою цінністю для них залишається тільки батьківська сім’я.

Після одруження чи заміжжя почуття збереження родини може сформуватися в молодят зовсім не відразу і часом досить непростим шляхом — через сварки та суперечки, методом проб і помилок, із допомогою зріліших наставників, психологів, розумних книжок, хороших фільмів. Усе це відбувається цілком природним чином, якщо сім’я для подружжя — це та цінність, без якої вони не уявляють свого існування; якщо готові докладати зусиль до її побудови та збереження; якщо дозріли для того, аби дарувати близьким свою турботу, ніжність і любов.

Відхилення від норми

На жаль, бувають випадки, коли почуття сімейного самозбереження межує з патологією, проявляючись у підвищеній тривожності, підозрілості стосовно оточуючих, у прагненні не просто захистити свою родину від зовнішніх впливів, а й відгородитися від усього світу. І якщо дорослі можуть почувати при цьому певний (нехай і не зовсім здоровий) психологічний комфорт, то для дітей така обстановка просто згубна. Вони можуть вирости з низьким рівнем соціальної адаптації, відчувати труднощі в стосунках із протилежною статтю, у побудові власної сім’ї або ж рано залишити дім, піти на цілковитий розрив із родиною.

Буває і так, що почуття особистого самозбереження входить у конфлікт із завданням зберегти сім’ю. Цілком можливі ситуації, коли доводиться рятуватися (а часом і дітей рятувати) шляхом руйнації родини. Але це трапляється не так уже часто, як може видатися на перший погляд. Нерідко люди руйнують сім’ю не заради порятунку свого життя й навіть не заради збереження себе як особистості, а на догоду своїм амбіціям, егоїзму, прагненню до комфорту, помилковому почуттю особистої незалежності.

Кожна стаття на психологічну тему повинна мати конструктивну складову. Але все, що стосується психології, — це завжди непросто й дуже рідко передбачає прості й універсальні рецепти. Непогано було б мати можливість замовити в архітектора проект побудови сім’ї, з яким ми звірялися б в процесі життя, перевіряючи за кошторисом, чи немає перевитрати душевних сил і чи досить в цементуючому розчині любові, терпіння й великодушності. Та оскільки це не більш як мрія, то доведеться самим, помиляючись, визнаючи свої помилки й намагаючись їх виправити, по цеглинці будувати свою родину. І якщо саме сім’я для нас однозначно найголовніше в житті, то багато чого докладеться саме по собі.

В попередній статті ми дійшли висновку, що родина — це головне, проте без друзів та подруг нам також не обійтися. Та чи не приховують вони в собі загрозу добробуту й навіть існуванню нашої сім’ї? Адже саме друзі часто провокують скандали та сварки між членами подружжя. А практично кожен або чув, або був свідком і навіть учасником банально-драматичної історії, коли найкраща подруга вкрала чоловіка чи найкращий друг відбив дружину. Так невже ж друзі можуть стати ворогами нашої родини? На жаль, можуть, але тільки в тому разі, якщо ми самі їх до цього підштовхнемо.

«Він чомусь терпіти не може мою найкращу подругу…»

Саме так нерідко кажуть на психологічних консультаціях жінки, розповідаючи про причини непорозумінь зі своїм чоловіком. І при цьому практично ніколи не йдеться про чоловіка-тирана, котрий ставиться до дружини як до своєї власності та примудряється ревнувати її до батьків, подруг, дітей, роботи, сонечка на небі та пташок на гілці. У цьому випадку ставлення до подруг дружини не більше, ніж епізод у загальній непривабливій картині. А от коли дуже позитивний чоловік починає відчувати, здавалося б, незрозумілу ворожість до подруги дружини, то з’являється причина серйозно осмислити ситуацію. І відразу можемо сказати: дуже часто в чоловіка є всі підстави для невдоволення.
Будь-який чоловік буде незадоволений, коли дружина витрачає на подругу занадто багато часу: то вони на телефоні висять, то за кавою забалакалися, то по магазинах на півдня втекли. І річ не лише в тому, що цей час втрачено для сім’ї, що чоловік і діти недоотримали уваги. Найбільше чоловіка непокоять «жіночі секрети»: про що можна так довго перешіптуватися, як не про інших чоловіків… А раптом об’єктом обговорення є він сам? Нескінченні розмови про ганчірки, зачіски й косметику можуть наштовхнути чоловіка на неприємні роздуми: а для кого дружині потрібно вдягатися, фарбуватися та чепуритися, якщо ось він тут і чхати хотів на те, якого кольору в неї волосся — з ним би краще поговорили, вислухали, поспівчували. Навіть посперечатися і то веселіше, ніж пробиватися до власної дружини через кордон її подружок.

Але страшні, звісно, не подруги дружини самі по собі, а зовсім інше: «про що» й навіщо жінки дружать. Що для них дружба — плітки та балаканина чи духовне та душевне взаємозбагачення, психологічна реабілітація чи взаємонакручування; відпочинок від проблем чи копирсання в них… Ми, до речі, не схильні поділяти дружбу на «чоловічу» й «жіночу», а про жінок пишемо з дуже простої причини — про них ми знаємо більше, бо вони частіше приходять на консультацію до психолога.

Друзі чи вороги?

Спробуємо дещо докладніше проаналізувати можливий негативний вплив на родину наших симпатичних подруг. Загальновідомо, що «в кожній жінці живе сваха», але в багатьох, на жаль, ще й звідниця, а дуже часто й «розвідниця». Припустімо, ваша подруга регулярно видає текст: «Та кинь ти свого недоумка, ти заслуговуєш ліпшого, я ось тільки й почала жити нормально, коли свого вигнала». Здавалася б, чітко руйнівна спрямованість. Але, з іншого боку, це відкрита й чесна позиція. У цьому разі ви осмислюєте пораду, знаходите аргументи «за» та «проти» і за будь-яких розкладів контролюєте ситуацію.

Досить нескладно визначити, чи на благо сім’ї ваше спілкування з подругою. Досить відслідкувати, в якому настрої ви перебуваєте після ваших посиденьок: спокійно-умиротвореному чи напруженому, збираючись втілити в життя купу «добрих» порад: «Та я на твоєму місці ніколи цього не потерпіла б; та я йому все виказала б, показала, довела, наказала; та я йому очі видряпала б; та я йому дала б, та я не дала б…» Звичайно, поради можуть бути й «вишуканішими», але результат приблизно однаковий: подруга відіграє роль каталізатора сімейних сварок та непорозумінь.

Адже життя не безкінечне і варто замислитися, чи не йде на подругу той час, що вам украй необхідний для щирого спілкування з власним чоловіком і на те, аби на самоті обміркувати та осмислити своє життя…

Але ще складніше та небезпечніше, коли у вашому спілкуванні з подругою задіяна підсвідомість, яка приховує в собі багато темного й неконтрольованого і над якою часом не владна навіть найпорядніша людина. Якщо поруч із вами хтось, хто підсвідомо бажає, м’яко кажучи, не зовсім те, чого ви бажаєте собі самі, то це приховує реальну загрозу вашій родині. У цьому випадку у вас з’являється небезпека стати заручницею чужої гри.

У чому ж виявляється цей негативний вплив? Та в тисячах дрібниць і нюансів, які потрібно навчитися відстежувати. «Безневинні» запитання, поставлені «між іншим»: «Твій чоловік на роботі? Так пізно? А…». «Мудрі» узагальнення, вимовлені з тяжким зітханням: «Така наша жіноча доля — терпіти й мучитися все життя», «Усі чоловіки однакові…». «Щире» співчуття: «Якби ти знала, як я тебе розумію», «Бідна ти, бідна, з твоєю ж вродою (розумом, душею та ін.)…»

Буває гра ще тонкіша та досконаліша — там провідними можуть бути тон голосу, інтонація, погляд, вираз обличчя, вміння красномовно мовчати. То іронічно посміхнеться, то мугикне, то губи підіжме, то ствердно хитне головою, то покачає, а то скептично поведе бровою — і ось чоловік із дружиною вже зчепилися в гамірній сварці. «Ой, я, здається, невчасно», — подружки й слід запав, а в квартирі ще довго тремтітиме скло від бурхливого з’ясування…

Такі негативні «випромінювання» можуть струменіти і від свекрух і тещ, братів та сестер, бабусь і дідусів. Проте це не означає, що потрібно тікати від родичів чи виганяти подруг з дому — від людей не сховаєшся. Просто дуже важливо навчитися помічати такі сторонні впливи, аби зуміти вчасно вибудовувати проти них захист. Але річ не лише в цьому: цілком можливо, ваше найближче оточення намагається розлучити вас з коханою людиною, щиро бажаючи вам… добра.

Образ ворога

Так приємно поскаржитися на свого супутника життя. Адже ми, жінки, здебільшого дуже полюбляємо, аби вірні подруги розділили з нами наше обурення, роздратування чи бодай печаль. А ще пожаліли, утішили та порадили що-небудь дуже конструктивне на кшталт: «Та плюнь ти на нього, він не вартий твоїх сліз». Наведена психологічна реабілітація може допомогти звільнитися від зайвої напруги, додати душевних сил, допомогти подивитися на свого чоловіка «свіжим поглядом» і подумати з ніяковістю: «Ой, і наговорила я зайвого про нього, а, мабуть, він не такий вже й поганий, і я його всеодно люблю». А ось тут варто замислитися: чи не забуваєте ви казати своїй подрузі не лише про те, який поганий ваш обранець, а й про те, за що ви його любите і чому не уявляєте без нього своє життя? Адже інформація про вашого супутника життя виходить в основному від вас. І якщо у вас є звичка постійно на нього скаржитися, то чим краще подруга до вас ставиться, тим більше вона всією душею бажатиме врятувати вас від «цього чудовиська».

А якщо подруга не одна? А якщо точнісінько так само ви скаржитеся на чоловіка своїм батькам, колегам і сусідам? У цьому разі ви, того не бажаючи, вирощуєте та плекаєте вороже середовище, котре неминуче працюватиме на руйнування сім’ї. Ваш чоловік дуже швидко може відчути дискомфорт серед людей, які його не шанують і вважають вашим мучителем. В результаті у нього може з’явитися цілком виправдане бажання не тільки залишити свою дружину, а й вирватися з кола осіб, котрі відчувають до нього ворожість.

Підступна розлучниця

Часом близькі подруги являють собою і більш безпосередню загрозу існуванню родини. Проте, коли між чоловіком та дружиною немає порозуміння, якщо їхній шлюб не зцементований взаємною відповідальністю і спільністю інтересів, то роль подруги вельми другорядна і є лише зовнішнім чинником, а не глибинною причиною розпаду сім’ї. І в цьому разі питання «Як вона могла?» однаково зависне в повітрі — не вона, то інша. Тут залишається тільки радіти, що ваш чоловік (а можливо, й батько ваших дітей) потрапив не в найгірші руки.

І все ж таки іноді саме подруги виявляються центральними постатями у загибелі сім’ї. І глибинна причина такої ситуації може приховуватись у стилі та змісті дружби. Що відвертіші між собою жінки, що більшою кількістю пікантних подробиць вони готові ділитися, то небезпечніша для родини така дружба. Потрібно бути дуже обережними у винесенні на обговорення нехай навіть із найближчою подругою найбільших сімейних таємниць чи інтимних подробиць. Це своєрідна зрада найближчих людей, і вона практично ніколи не залишається безкарною. Сімейне вогнище потрібно оберігати від холодів, вітрів і хуртовин, що здатні накликати сторонні.

Досить часто говорять про те, що, ділячись із подругою подробицями свого сімейного життя, жінка дає їй потужну зброю у вигляді інформації про кулінарні та сексуальні пристрасті свого чоловіка, його смаки, звички і милі забаганки; про те, що йому подобається в цьому житті, а що ні. І все це, мовляв, допомагає подружці-зрадниці спокусити, розбестити, заманити, украсти чужого чоловіка. Подруга виступає як підла лиходійка, розважлива стерво й підступна розлучниця. Наведена схема дещо механістична та примітивна. Адже, з одного боку, люди не такі вже й погані, а з іншого — не такі вже й прості.

Язик мій — ворог мій

У масі своїй не такі вже ми сексуально заклопотані, якими б нас хотіли бачити окремі дорогі за ціною, та дешеві за змістом глянцеві журнали. І не надто вже часто ми сприймаємо представників протилежної статі як сексуальний об’єкт. Дружина друга або чоловік подруги в нормі вже невдовзі починають сприйматися майже як родичі. Такі «стосунки» нерідко оформляються як кумівські і не передбачають проявів хтивості. Але в тому випадку, коли дружина звикла бути відвертою та обговорювати інтимні подробиці свого сімейного життя з подругою, вона неминуче формує у неї ставлення до власного чоловіка як сексуальної одиниці. Точно так само і чоловік може пробудити у своєї дружини підвищений інтерес до свого найкращого друга нескінченними розповідями про нього, про його успіх у жінок, силу, спритність та ін. Найкумедніше, коли чоловік цінує свого друга більше від родини, він і дружину свою може мимоволі «заразити» таким ставленням, і вона підсвідомо сприйме друга чоловіка як суперцінність, гідну захоплення, поваги, а там, дивись, і палкого бажання…

Але не обов’язково вдаватися в інтимні подробиці, аби викликати у своєї подруги підсвідоме бажання мати вашого чоловіка. Це може статися і в тому разі, коли ви сумніваєтеся в коханні свого супутника життя, увесь час обговорюєте з подругою, чи досить він вас любить, чи не зраджує, чи не збирається залишити. Постійним скигленням на цю тему ви ризикуєте сформувати у своєї подруги сприйняття вашого чоловіка як вартого того, аби через нього так страждали, переживали і убивалися. В результаті їй може видатись: це — взагалі приз усього її життя, за який не гріх і поборотися. А своїми нескінченними сумнівами в коханні та відданості вашого партнера ви заздалегідь обдаровуєте свою подругу можливістю самовиправдання: «Він її однаково залишив би».

Але було б занадто просто, якби подруги-розлучниці лише зазіхали на вашого безцінного чоловіка — полігон підсвідомості значно розмаїтіший і барвистіший. Небезпеку можуть являти подруги з особистим життям, яке у них не склалося, розлучені, ті, котрі перебувають в нестабільному та невдалому шлюбі, котрі все життя намагаються довести, що вони вродливіші, розумніші, щасливіші за вас. І, звичайно, ті, для яких ви просто багато значите в житті — ревнощі в дружбі не рідкісніше явище, ніж у коханні. Але якщо ви дружитиме «з відкритими очима», то неминуче нейтралізуєте будь-який негатив, що може йти від ваших подруг.

Звісно, було б приємніше писати про справжню безкорисливу дружбу на все життя. Із відданістю та самопожертвою, з готовністю допомогти та вмінням вислухати і зрозуміти. Та що поробиш — у житті буває по-різному. І так, як ми розповіли, — також.

«Він так мене кохав»… Саме такими словами часто починають свою сповідь жінки 30—40 років, які зазнали краху у своєму сімейному житті. На прийом до психолога їх приводить глибоке розчарування у своєму супутнику життя, формальний або фактичний розпад шлюбу. У чому ж річ? Невже, що сильніше кохання, то тяжче його зберегти? Відразу можемо заспокоїти читачів — такої сумної закономірності немає. Але типові помилки, які призводять до схожих результатів, на жаль, існують.

Почнемо з того, що «кохав» у вустах жінки — дуже умовне й суб’єктивне визначення тих почуттів, які партнер свого часу до неї відчував. Адже можна сказати й інакше — «хотів», «прагнув завоювати», «мріяв підпорядкувати собі». Чоловік і сам іноді не здатен проаналізувати всі складові свого потягу, що вже казати про дівчину, якій так солодко обманюватися. І по спливанні навіть кількох десятиріч жінка пафосно вигукує: «Він був готовий для мене на все!» І звучить це так само туманно й невизначено, як і багато років тому. А за роки спільного життя цілком могло з’ясуватися, що стрибнути з моста її обранець, мабуть, зміг би, а от класти у певне місце брудні шкарпетки йому виявилося не під силу.
Іноді жіночі спогади звучать інакше: «Він так красиво до мене залицявся»; «У мене було стільки залицяльників, але він був найбільш терплячим і наполегливим»; «Я була такою гарненькою, а він так собі, нічого особливого»; «Я з інтелігентної (забезпеченої, високопоставленої й ін.) сім’ї, а він із простої (бідної)». У кожній із цих фраз звучить підтекст: «Я його ощасливила, а він…». І жодного слова про себе — а що відчувала вона, чи любила його, що робила, аби не втратити. В усьому винен тільки він — не оцінив, розлюбив, залишив…

Такі жінки (дуже часто «розумниці» й «красуні») виходять заміж із почуттям, що приносять себе в дар, а іноді і в жертву, партнеру: «Ну, гаразд, бери мене в дружини, а тепер захоплюйся, кохай, плекай, догоджай, вдягай, розважай і пам’ятай до скону, як тобі пощастило». І хоч як би з ними носилися, їм все буде мало. І буде невдоволення на пустому місці, і образи, і закиди, і сльози, і втечі до мами, і скарги подругам. Але головне — геть необгрунтована наївна впевненість, що кохання чоловіка настільки велике, що він стерпить усе і вважатиме за щастя мучитися з такою примхливою й непередбачуваною дружиною.

Дівчата дуже часто виходять заміж, розраховуючи на те, що неземні почуття партнера заповнять її невміння любити й неготовність будувати сім’ю. Це небезпечна помилка. Сімейне життя від обох членів подружжя вимагає виконання своїх функцій, які без любові — за гранню героїзму. І якщо у жінки немає розуміння, що шлюб — це безкінечна праця в одній упряжці (і передусім душевна, а тільки потім фізична!), то сім’я не відбудеться. І якщо немає готовності прожити життя разом (а не просто поруч), то дуже скоро прозвучить: «Задля чого я мордуюся?»; «Чому я мушу прощати, піклуватися, поступатися, першою йти на примирення, народжувати йому дітей…»; «Я з ним так намучилася»… А він із тобою?!

Жінка, яку потрібно постійно завойовувати, не може бути повноцінною дружиною. Над сім’єю постійно висітиме дамоклів меч — іншого, «гарнішого» кохання, «кращого» партнера, «вигіднішої» партії. Йде постійне порівняння — і подумки, й озвучене — а от у подруги чоловік (турботливий, працелюбний, розумний, вродливий, багатий), а от у сусіда дружина (у хутрах, у шовках, удома сидить, кар’єру робить, по клубах гуляє)…

Однак до категорії примхливих дружин можна віднести й тих жінок, які становлять пряму протилежність самовпевненим і самозакоханим дамам. Це закомплексовані, невпевнені в собі, тривожні, недовірливі, ревниві, нещасні «вічні дівчатка», які недоотримали в дитинстві та юності уваги, любові й пестощів, зізнання та освідчення з боку протилежної статі. Вони болісно сумніваються й у собі, і в своєму партнері, їм потрібні постійні підтвердження його кохання, і ніколи їх не буде досить. А чоловіку відведена роль бездушної колоди, адже кожен його вчинок, усяка дія сприймається лише крізь призму його ставлення до неї. Затримався на роботі — не подумав, як їй буде самотньо одній. Поїхав на вихідні до хворої мами — не звертає на неї уваги. Засидівся ввечері перед телевізором — заважає їй спати. Курить — не рахується з тим, що її нудить від запаху тютюну. Пішов на зустріч із друзями — залишив її одну. І скиглення, і скорботний вигляд жертви, і закиди, і неможливість угадати, на якому рівному місці виникне «смертельна» образа…

Такі жінки перебувають у постійній емоційній залежності від свого партнера, кохають його болісним невротичним коханням, псують життя і йому, і дітям, і самій собі. Вони прилипливі, «зависають» на партнері, не дають йому вільно дихати, не вміють кохати подружньою любов’ю, що передбачає турботу, увагу, довіру, повагу до особистої свободи, пріоритет спільних інтересів над власними, віру в його кохання та доброту.

Обидві категорії жінок подібні в одному — і ті, й інші залишаються тільки об’єктом, але аж ніяк не суб’єктом внутрішньосімейних стосунків. Вони не є активними учасниками сімейної п’єси, очікуючи, як королеви, щоб їх постійно «грав почет». Примхливі, зосереджені на собі жінки не готові взяти на себе відповідальність за стосунки з чоловіком. І в цьому разі сім’я не може стати стабільною, повноцінною і благополучною — це як птах із підбитим крилом, як візок без колеса, як перекошений будинок, вразливий перед будь-якими бурями.

Дамо кілька порад. Дівчатам, які вдають із себе принцес, а у своєму обранці готові бачити радше пажа, ніж принца, необхідно пам’ятати, що те кохання, яке лягає в основу шлюбу, — це тільки стартовий капітал, який легко пустити за вітром, але так важко зберегти й примножити. І для цього потрібно не вередувати, а вчитися любити чоловіка, піклуватися про нього й усіма силами постаратися дійти розуміння, що сімейне щастя можна побудувати тільки разом.

А от жінкам, які вже не перший рік живуть у шлюбі і при цьому вдають із себе примхливу королеву у власній сім’ї, хочеться не сказати, а крикнути: «Обережно! Ви на краю прірви, в якій таяться самота, невеселе життя та страждання… Зупиніться й гляньте тверезим поглядом на свою поведінку, придивіться до свого супутника життя. Чи надовго вистачить його терпіння і чи є шанс знайти іншого такого героя, котрий зможе витерпіти ваші примхи? Покваптеся проявити почуття подяки та любові до свого чоловіка. І будемо сподіватися, що ще не пізно».

«Нещасним» страждальницям теж варто задуматися. Адже коли щодня торочити чоловіку «ти мене не кохаєш», то є ризик його в цьому переконати. Може, час просто почати жити й трудитися замість того, щоб із ранку до вечора з’ясовувати стосунки? Або звернутися до психолога і спробувати докопатися, звідки це у вас — зневіра в собі, у чоловікові, у простій, спокійній подружній любові, без надриву та вічних драм?

І, звісно, потрібно сказати кілька слів тим чоловікам, яких доля звела з примхливими жінками. Перш ніж узяти таку дружину, придивіться уважніше! Адже так легко вже на етапі першого знайомства побачити в них підвищену зарозумілість, манірність, образливість, зверхність, звичку обдаровувати знаками уваги тільки за якісь особливі заслуги чи, навпаки, тривожність, помисливість, сумніви у вашому коханні. А якщо кохання? Ну, тоді постарайтеся усвідомити, на що ви йдете. І запасіться терпінням: років у п’ятдесят ваша обраниця, може, заспокоїться і подорослішає.

Все у ваших руках, а багато можна зробити ще до шлюбу. Головне у стосунках із примхливою жінкою — не грати в її гру. Не прикидатися романтичним героєм, бути ведучим, а не веденим. Задавати тон у ваших стосунках, запропонувавши свій стиль спілкування. Спокійно реагувати на її образи, бути нескінченно терплячим і витриманим. Намагатися спрощувати стосунки, які вона постійно прагнутиме ускладнювати. Бути уважним, але не догоджати. Не почуватися винним там, де впевнені у власній правоті. Задіяти почуття гумору і спробувати його не втратити. І пам’ятати — здорового глузду, мудрості та зрілості має вистачити на двох. І будемо сподіватися, що тільки на перший час.

Задля справедливості слід сказати, що досить часто зустрічаються і примхливі чоловіка, які одружуються з почуттям (анітрохи не приховуваним), що вони «зглянулися» над скромною партнеркою: «У мене такі дівки були, куди тобі до них». Серед таких чоловіків можуть бути і «красені», і плейбої, і багаті женихи, і закомплексовані невдахи, і «невизнані генії». Вони майже свідомо добирають собі партнерку, за рахунок якої легко самоствердитися і підняти свою самооцінку. Такі чоловіки розраховують на вічне обожнювання, поклоніння та замилування з боку своєї половини. І тоді обслуговуй, захоплюйся, заглядай у рот, лови погляд, підлизуйся? Це вже вибір жінки. Але в подібних представниках «сильної» статі так мало чоловічого, що ця наша стаття і про них також.

Діти виросли і або пропадають у своїх компаніях, або зовсім залишили дім… Позаду непростий період нескінченного клопоту і хвилювань за своїх підростаючих нащадків. Чоловік та дружина ще порівняно молоді, здавалося б, попереду чудовий період спокійних зрілих стосунків, можливість нарешті приділити один одному увагу і наговоритися всмак. Проте нерідко дружина раптом розуміє, що говорить переважно вона одна. І не згадає достоту — коли ж це почалося? Жіночі скарги психологу на своїх чоловіків-мовчунів настільки часті, що ми вважаємо за важливе поговорити на цю тему. Цілком можливо, що чоловіків трохи зачепить те, що в нашій статті ми всю ініціативу віддаємо в руки жінкам. Проте так уже склалося, що саме жінки здебільшого відповідальні за формування сімейних стосунків.

Картинки з сімейної виставки

Дуже типова картина: дружина щось жваво розповідає, вируючи емоціями і переживаннями. Чоловік, не відриваючись від газети (телевізора, монітора), «активно» підтримує розмову: «Угу…». А часом іще гірше — скупа «розмова» про хліб насущний: «Зарплату приніс? Їжа на столі. Синові потрібні нові черевики. У суботу їдемо до мами в гості. Винеси сміття, вкрути лампочку…». І все це без запиту на діалог.

Однак не будь-яке спілкування краще за мовчання: безглуздий і безперспективний діалог двох «магнітофонів» — кожний говорить багато, але про своє, не чуючи іншого, не беручи до уваги його аргументів, не намагаючись зрозуміти його позицію… А ще буває — приємна балаканина про все і ні про що, і раптом — бурхлива сварка з розбіганням по різних кімнатах щойно мова повертає на життєво важливу тему. І не рятують часом ні спільність поглядів та інтересів, ні подібність духовних запитів. І тоді недосказаність, недомовленість, «недовідвертість», невирішені психологічні проблеми поступово висушують криницю взаємного інтересу і подружнього кохання.

Але як саме визначити, що ви вмієте говорити зі своєю половиною? Згадаймо деякі ознаки здорового спілкування. Насамперед це, звичайно, уміння подружжя виробити спільну позицію. І не так уже й важливо, яким шляхом удасться цього досягти — з допомогою поступки, консенсусу чи просто прийняття позиції іншого. Але водночас важливе й уміння визнавати існування питань, щодо яких навряд чи вдасться дійти спільної думки. У здоровій сім’ї в усіх є право мати свою думку і право її висловлювати; свято дотримується право голосу і право мовчання. Не менш важливим є уміння подружжя говорити на відсторонені теми; обговорювати неприємні питання; визнавати свою неправоту; формулювати свої потреби; просити про увагу. Всі ці вміння не даються згори, а виробляються у процесі спілкування. Якщо судити за зверненнями до психологів, то жінок, котрі мовчать, не так уже й багато. З іншого боку, складно уявити собі чоловіка, котрий прийшов би до фахівця зі скаргою на те, що його дружина дедалі більше мовчить. А ось для багатьох жінок чоловік, котрий мовчить, — це настільки серйозна проблема, що вирішити її можна лише з допомогою психолога.

Про що він мовчить?

Так буває, що жінці просто «дістався» в чоловіки парубок-мовчун. Для юнацьких романтичних стосунків це просто знахідка. Є можливість щебетати про все на світі, а найбільше про себе, чарівну й неповторну. А він уважно слухає і «так» дивиться, а коли щось скаже, то це захоплено зацитовується всім подругам і запам’ятовується на все життя: «А пам’ятаєш, коли ми тоді сиділи на березі озера, ти сказав…». Мовчання додає ціни словам. Але не завжди знаєш, що ж за ним приховується.

Багато жінок проектують свої почуття та емоції на чоловіка, якого вони кохають. Через призму своєї свідомості вони «наповнюють» мовчання чоловіка нафантазованим змістом. Це є джерелом інколи фатального взаємонерозуміння. «Цього не може бути. Ми завжди так любили один одного і були щасливі. Чоловік так дорожив сім’єю. Він мене обожнював, цінував мої зусилля з підтримання чистоти і створення домашнього затишку. Ніколи навіть тіні невдоволення з його боку. І раптом — на тлі цілковитого й абсолютного добробуту — він повідомляє, що йде до іншої». Шок, нервовий зрив, крах сімейного світу, який здавався непорушною фортецею, а виявився замком на піску. А бувають скарги й іншого роду: «Я не можу жити з чоловіком, він мене не любить, лише й думає, як мене позбутися, і напевно мене зраджує». І в першому, і в другому випадку намальована жінкою картина може або зовсім не відображати реальності, або значною мірою її спотворювати.

Під час сімейних консультацій доводиться спостерігати просто комічні ситуації. На адресоване чоловікові запитання відразу кидається відповідати дружина, чоловік навіть не намагається розтулити рота. На зауваження психолога жінка обурено реагує: «Але я ж знаю…». І поки жінка не засумнівається у своєму всезнанні, робота із сімейною парою безперспективна.

Чому він мовчить?

Мовчання чоловіка може бути пов’язане з невмінням усвідомлювати, формулювати й озвучувати свої емоційні потреби. Традиційно наших хлопчиків виховують таким чином, щоб вони не надавали значення почуттям та емоціям, були стримані й небагатослівні. Це склалося історично: чоловік — воїн, захисник, мисливець, який полює на дичину. І тут уже не до переживань, самокопань і розмірковувань — вирішувати треба миттєво, без сентиментів і зайвого жалю. У давні часи це диктувалося суворими реаліями буття. Проте потреба в цих рисах характеру зберігається й у наші дні, хоча закони виживання в соціумі збагатилися умінням знаходити спільну мову з оточенням і насамперед — з найближчими людьми.

А оскільки чоловіки і так схильні до досить високого ступеня закритості, їх дуже просто змусити замовчати. Для цього треба не слухати чоловіка; не відповідати; переривати; продовжувати говорити про своє; ставити недоречні запитання; завершувати розпочате ним речення; критикувати; обмежуватися реакцією «а…ну… і що він? а ти? ага… зрозуміло… коротше — сходи по картоплю»; знецінювати ним сказане пирханням, мугиканням, пусканням очей під лоба, фразами-паразитами штибу «Ні на що інше ти й не спроможний…»; «Вічно ти влипнеш у якусь історію…»; «Та гнати треба було цього Васька в шию…»; применшувати роль чоловіка як добувача; привселюдно заперечувати його досягнення як рибалки, у сфері комп’ютерних технологій, дресирування хом’яків або колекціонування фантиків; зловживати отриманою від чоловіка інформацією, роками використовуючи її проти нього самого, а також як доказової бази перед мамою і подругами з приводу «який же він усе-таки козел».

Що зробити, щоб він заговорив?

Молодій дружині перших днів заміжжя слід потурбуватися про створення психологічної атмосфери, за якої чоловікові-мовчуну кортітиме висловлювати свої емоції, озвучувати свої потреби і, що особливо важливо, своє невдоволення. Це досить просто, поки немає дітей, не так відчутний хронічний цейтнот, а з цеглинок невисловлених образ ще не збудувалася непробивна стіна.

Усе набагато складніше, якщо час згаяно, минули роки, накопичений вантаж мовчання і замовчування не дає пробитися простим людським словам про себе, свій настрій, свої потреби… Якщо звучить здебільшого голос дружини, для котрої словесний потік — це захисна реакція на страх відвертої розмови… Якщо вдома переважно чути телевізор і за звичним екранним різноголоссям уже неможливо почути мовчання один одного…

Дуже часто саме жінка топить стосунки в нескінченній метушні щоденних проблем. Заїдає не побут (він переважно однаковий), заїдає метушня, яку досить часто провокують саме жінки: робиться багато зайвих рухів, говориться багато зайвих слів, затишок зводиться до чистоти й порядку і забувається про те, що набагато важливіший комфорт душевний — недомовлене в багато разів страшніше, ніж недороблене. Адже для чоловіка так важливе відчуття своєї сім’ї як безпечного простору, де не треба грати роль «вічного героя» і де відвертість, відкритість і навіть слабкість не караються.

З психологом або без нього, але на подружжя чекає непростий шлях до порозуміння. Усіма силами слід заохочувати відкритість чоловіка. Не розраховуйте на те, що «він і так усе розуміє». Кажіть своєму чоловікові прості людські слова: «Мені треба з тобою порадитися… Спасибі, я так ціную твою підтримку. Мені важливо було почути твою думку. Я так хвилююся… давай поговоримо… Ми тільки обговорили цю проблему, а мені вже полегшало». Немає нічого неможливого, якщо для вас це справді має значення.

Проте нерідко трапляється так, що в жіночій душі накопичилося стільки образ на адресу чоловіка, що їй наче вже й самій не хочеться з ним говорити, і що тоді? Адже якщо людина не відчуває потреби в розмові, то хто ж із нею заговорить? Але навіть у цьому разі нічого неможливого немає. Просто жінці спочатку доведеться змінити саму себе, шукати у своїй душі те приязне ставлення до чоловіка, у відповідь на яке він захоче відгукнутися. І хай це буде слабкий паросток ніжності і подяки, але його треба зуміти розкопати під шарами образ, звільнити від неприємних душевних осадів, почати доглядати й плекати заради відродження кохання і збереження сім’ї.

Трохи озирнувшись назад, нагадуємо читачам, що, порушуючи тему про підготовку до сімейного життя, ми вже приділили увагу свекрусі, невістці, батькам молодих (об’єднавши тещ і свекрух, тестів і свекрів). Потім трохи відволіклися на політику (але хто останнім часом на неї не відволікався?) і ось, нарешті, дісталися незримо присутньої в наших останніх статтях «постаті умовчання» — чоловіка, центру сімейного всесвіту, навколо якого обертаються всі інші члени сім’ї. За нього воюють невістка і свекруха, проти нього інтригує теща, із ним дружина хоче налагодити стосунки, його уваги домагаються діти. Та чи всі чоловіки виступають у ролі глави сім’ї? Які якості потрібно мати, щоб стати господарем у власному домі?

У момент створення сім’ї чоловік має серйозно замислитися, ким би йому хотілося бути в сімейній «п’єсі» — простим глядачем, актором-маріонеткою, статистом, робочим сцени «куди пошлють», касиром, рівноправним партнером чи мудрим режисером-постановником, який визначає кожному члену сім’ї його роль і ступінь впливу на хід п’єси. Останній варіант, зазвичай, дуже привабливий. Та призначити самого себе главою сім’ї неможливо, роль «ватажка» потрібно завоювати, як завойовують кохання своєї обраниці та повагу оточуючих.

Які ж якості потрібні чоловіку, щоб він міг стати главою сім’ї? Передусім йому необхідно перейнятися ідеєю, що саме сім’я є найголовнішою в його житті, а лише потім кар’єра, бізнес, улюблена справа, друзі й захоплення. Адже якщо сім’я для тебе не головне, то як ти можеш бути головним у сім’ї?
А всі інші якості охоплює поняття «готовність узяти на себе відповідальність за сім’ю». Чоловік, який взяв на себе відповідальність, не скаже дружині: «сама розбирайся з моєю мамою, я в бабські справи не втручаюся»; не розпочне просторікувати про «плоди жіночого виховання», якщо виникнуть проблеми з сином; пожертвує, не задумуючись, риболовлею, футболом і т.п. задля сімейних потреб; не приведе друзів у дім, якщо холодильник порожній; не викине непомірно велику для сімейного бюджету суму на свою примху; не побоїться визнати свою помилку; не буде самоутверджуватися за рахунок дружини; не скривдить її ревнощами; не поставить в умови, за яких вона звертатиметься до нього за кожною копійкою; не ущемлятиме її в правах, зокрема, й у найголовнішому жіночому праві — бути слабкою.

Чоловік, який взяв на себе відповідальність, матеріально забезпечує сім’ю й намагається допомогти дружині по дому; бере участь у вихованні дітей; уперто навчається спокійному подружньому коханню, а не шукає на стороні гострих відчуттів; тримає в полі зору всіх членів сім’ї і кожному намагається приділити увагу. Він працездатний та працьовитий, оскільки йому є задля кого жити й працювати; відповідає за свої слова, дотримується домовленості та виконує обіцянку. Він переконаний у собі та своїх силах, спокійно слідує порадам дружини, якщо вважає їх розумними. Такий чоловік порядний, оскільки для нього важливо, щоб діти пишалися своїм батьком. Він виробляє стратегію збереження і розвитку сім’ї. Глава сім’ї — мудрий правитель маленької сімейної держави, який не боїться брати на себе тягар найвідповідальніших рішень і одночасно не цурається «чорної роботи» у вирішенні дрібних побутових проблем…

Ідеальний варіант? Звісно. І цілком нормально, якщо ідеал недосяжний для більшості. Не слід мучитися від того, що ми їм не відповідаємо. Ідеали потрібні для того, щоб знати, до чого прагнути, з чим звіряти курс свого розвитку і як виховувати наших дітей — і вдома, і в школі. Ідеал — це орієнтир, дороговказна зірка на шляху самовдосконалення.

Щоб бути справжньою главою сім’ї, потрібно бути справжнім чоловіком. Та далеко не всі вкладають у це поняття однаковий зміст. Неодноразово доводилося спостерігати, як почесним званням «справжній мужчина» жінки нагороджували непоказних (на перший погляд!) і навіть хирлявих чоловіків. Це відбувалося, коли ті здійснювали мужній учинок, демонстрували рішучість і витримку в критичних ситуаціях, дива професіоналізму.

Багато хто вважає, що поняття «справжній мужчина» означає накачані м’язи; вміння «дати в морду»; грубуваті манери; схильність до ненормативної лексики; недбалу, злегка зарозумілу поведінку з жінками; пріоритет чоловічої дружби; акцент на своїх чоловічих здібностях; неодмінна наявність «чоловічих пороків» у вигляді куріння, випивки, нічних гулянок тощо. Це система цінностей із перехідного віку, коли зовнішня чоловіча атрибутика важлива юнакам для статевої самоідентифікації. У цей період основні зусилля підлітків спрямовані на те, щоб здаватися чоловіками. Сміливість у них інколи підміняється бравадою, впевненість у собі — хвастощами, а невміння організувати себе й домогтися мети прикривається «філософією пофігізму».

Та все це надто дрібно для зрілої особистості, основними критеріями якої є розвиток вольової та емоційної сфер. Чоловіком потрібно бути, а не здаватися ним. Воля до самоорганізації й самодисципліни, воля до щоденних маленьких перемог над собою, вміння приборкувати свої інстинкти й погані схильності, брати відповідальність на себе — от істинно чоловічі якості. Розвивають їх у собі далеко не всі юнаки. Саме тому зустрічаються чоловіки-хлопчики із сивиною на скронях. Сила духу важливіше для справжнього чоловіка, ніж сила м’язів. Мужність виявляється в тому, щоб не боятися відповідальності та не йти від неї.

Справжній чоловік ніколи не буде тираном у сім’ї. Принижують і пригнічують жінок закомплексовані, слабкі духом чоловіки з тих, хто не зміг самоутвердитися ні у професіональній, ні в соціальній сфері. Як і ті, хто не може вибачити жінці, якщо вона хоч у чомусь перевершує його — більш освічена, розумна, більше заробляє. Найпростіше та примітивне — це самоствердження за статевою ознакою. Негідно й соромно корчити із себе сильного, принижуючи того, хто слабкіший за тебе. Чи ще гірше — того, хто залежить від тебе. Чи зовсім огидно — того, хто тебе любить. Справжній чоловік упевнений у собі, благородний, великодушний і не дріб’язковий, він не переймається сумнівами щодо своєї цінності, зокрема, й для сім’ї. Йому немає сенсу підвищувати свою самооцінку шляхом приниження оточуючих.

Та в чому ж самі чоловіки бачать свою роль у сім’ї? Ми провели бліц-опитування в найближчому чоловічому оточенні, і більшість опитаних відповіли однаково: «Матеріально забезпечити сім’ю». Не сперечаємося. Це дуже важливо, але мимоволі виникає асоціація зі старим анекдотом: «Чоловік — це самець плюс гроші». Багато чоловіків у наш час відчувають свою ущербність тому, що недостатньо (або на їхній погляд, або на думку їхніх дружин) забезпечують родину. Та «недостатньо» — поняття невизначене. На схожий комплекс неповноцінності може страждати і вчитель, і бізнесмен-мільйонер. Річ не в кількості грошей, а в наявності альтернативної системи цінностей, що набагато важливіше за статок. Бути ідеологом сім’ї, духовним лідером, уміти зупинити жінку, а потім і дітей у гонці за дедалі більшими матеріальними благами — це теж обов’язок глави сім’ї (звичайно, ми не кажемо про крайні варіанти, пов’язані з відмовою сім’ї від елементарних життєвих потреб).

На запитання, яка роль глави сім’ї, показовою була відповідь 16-річного юнака: «Усіх вишикувати й забезпечити грошима». На жаль, подібний підлітковий погляд на лідерство в сім’ї досить типовий у чоловічому середовищі. При подібному підході чоловік виступає в ролі такого собі тирана-самодура, а гроші розглядаються як своєрідна індульгенція на право не вникати в побутові проблеми, у життя сім’ї, не розділяти тривог й переживання дружини, не задовольняти (ні, йдеться не про ліжко) передусім її емоційні потреби. «Що ти від мене хочеш, я ж приношу гроші», — звучить, на жаль, у багатьох сім’ях. Та ніякими грошима не можна відкупитися від сімейних обов’язків, тим паче ними не компенсується черствість, душевна глухота й моральна стагнація.

Хороший чоловік зобов’язаний не лише принести гроші в дім, а й вислухати дружину, розділити її турботи, обдарувати її співпереживаннями, співчуттям, увагою до найдрібніших тривог і болів. Це не означає робити щось натомість. Найшвидше, те, що лежить у сфері суто жіночих обов’язків, вона зробить потім сама. Та причетність чоловіка до важливих для жінки питань підвищує її самооцінку, підтримує в ній впевненість у важливості її ролі в сім’ї, надає сил боротися з рутиною і сірими буднями. Чоловіки! Не має значення, як часто у вас виникає можливість приділити увагу вашій дружині. Це може бути лише кілька годин на тиждень. Та якщо жінка знає, що за першої ж можливості ви постараєтеся приділити їй справжню, а не формальну увагу, що ваша душа відгукнеться на її радощі та печалі, вона терпляче чекатиме. Адже спрага переноситься набагато легше, якщо знаєш, що йдеш до криниці душевного спілкування. Та вона нестерпна, якщо переконаний, що перебуваєш в емоційній пустелі.

Сім’я як сенс життя — чи не мало для чоловіка, якому призначено відігравати в суспільстві головну роль? Нітрохи. Хороший сім’янин буде хорошим учителем, тому що йому не далекі ідеали; відповідальним політиком, оскільки він мріє про те, щоб його діти жили в цивілізованій державі; відважним воїном, тому що йому є кого захищати. Для справжнього чоловіка сім’я — своєрідний плацдарм, аеродром для духовного й соціального злету до творчої діяльності.

Під час революції постійно звучало: «Скільки в нас справжніх мужиків! Нарешті ми побачили наших чоловіків у всій красі!» І хіба йшлося про те, кому нічого не варто дати комусь у морду й вибити зуби? Ні, більшість жінок захоплювалися тими чоловіками, чиї обличчя були одухотворені високими ідеями; чоловіками, які не боялися брати відповідальність на себе; були готові боротися до кінця; чоловіками, які зібрали в кулак свою волю і виявили свої кращі якості. Чи не розчарують вони нас? Будемо реалістами: щодня здійснювати маленький подвиг боротьби з собою і з рутиною завжди важче, ніж один раз кинутися на амбразуру обставин. Проте ми, жінки, знаємо, якими хотіли б бачити наших чоловіків і якими якостями в них захоплюватися…

Доводиться зі смутком констатувати, що дорослі діти найчастіше не мають емоційних, душевних, духовних, а іноді навіть побутових контактів зі своїми батьками. Дуже рідко дорослий син чи дочка ставлять своєму батьку запитання про його самопочуття, справи, внутрішні переживання. Дедалі частіше спілкування з боку дитини може зводитися до прохання «Тату, дай грошей». Прірва між нареченим і чоловіком не така велика, як між чоловіком і батьком. Напевно, багато жінок, які ще не вийшли заміж, уже замислювалися — а яким батьком буде мій майбутній чоловік? Або мріяли: от якби пощастило, і мій обранець виявився гарним татом. Однак багато залежить від самої дружини, котра має якомога раніше усвідомити свою формуючу роль жінки та матері. Саме від неї залежить, як складуться сімейні стосунки з появою дитини.

Чекаємо дитину і народжуємо разом

Багато жінок забобонно бояться обговорювати з чоловіком дрібні побутові проблеми, які виникнуть із появою малюка, бояться мріяти про сина чи дочку, вибирати ім’я, готувати одяг. Майбутня мама може замкнутися на теперішньому — на своїх відчуттях, нездужаннях, страхах чи майбутніх пологах, і при цьому позбавити себе і свого чоловіка такої світлої і радісної речі, як спільні мрії про малюка.
Багато жінок до останнього працюють і, копіюючи стиль «бізнес-леді», виношують дитину ніби між іншим. А либонь період вагітності — це не тільки гормональна перебудова та фізіологічний процес, а й період для інтенсивної душевної роботи. Готуватися стати матір’ю — це не тільки відвідувати лікаря, ходити на курси вагітних чи вибирати меблі для дитячої. Це ще й осмислення своєї майбутньої ролі, нової відповідальності і тих змін, які повинні відбутися у стосунках із чоловіком.

Нині у майбутніх татусів є можливість більш безпосередньої участі в появі на світ свого нащадка. Потроху відходять у минуле пологові будинки, у яких робилося все можливе, щоб порушити зв’язок між дитиною і не тільки батьком, а й матір’ю. Багато психологів вважають, що відсутність батька в момент появи дитини на світ може відбитися в підсвідомості малюка у вигляді формули «Коли мені було тяжко, тебе не було поруч» і вплинути потім на їхні стосунки. Але це дещо механістичний підхід. Адже й перебуваючи поруч у момент появи дитини на світ, можна всього лише віддавати данину «західним зразкам» поведінки й більшою мірою піклуватися про престиж чи просто про те, щоб відповідати рівню, бути «правильним» тощо. Формула «бути подумки разом» коштує іноді більшого, ніж просто фізична присутність поруч. Найважливіше — це емоційна включеність, яка передбачає і бажання мати дитину, і спільне чекання, й усвідомлення доленосності моменту, і своєї нової відповідальності.

Стосунки «утрьох»

Нерідко трапляється, що народження малюка майже збігається з моментом створення сім’ї. Здавався б, не найкращий варіант: у молодих людей не було часу на взаємне «притирання», вони ще не виробили неписані правила та сімейні традиції, способи мирного вирішення конфліктів. Але водночас у такому варіанті є й серйозні переваги — стосунки відразу вибудовуються «утрьох», з участю дитини, із взаємною відповідальністю за її життя і благополуччя. Є свої складнощі й у тому разі, якщо подружжя довго жило в бездітному шлюбі. За роки життя лише одне для одного неминуче виробилися стійкі стереотипи взаємин. Тож із появою дитини доведеться багато чого ламати у стосунках між усіма членами сім’ї. І тільки від членів подружжя залежить, чи підуть вони шляхом зближення, співробітництва, взаємовиручки, нової якості подружнього кохання. Адже є й інший шлях — нерозуміння, чвар, суперництва, взаємних образ, ревнощів аж до повної руйнації стосунків.

Багато чоловіків відчувають стрес і цілком з’ясовні ревнощі до дитини. Чоловіку може видатися, що дружина любить дитину замість нього. І завдання жінки зуміти сформувати у чоловіка установку не «дружина любить дитину замість мене», а зовсім інакше: «ми разом любимо нашу дитину». Але багато залежить і від того, чи зуміє жінка приділяти чоловіку досить уваги після народження дитини, чи вистачить у неї душевних сил проявити до нього своє кохання, чи не посіє вона нездорове суперництво між чоловіком і дітьми. Ми не закликаємо створювати своєму чоловіку тепличні умови, але ж можна зустріти чоловіка на порозі з малюком на руках, сказати пару теплих слів: «ми тебе цілий день чекаємо», запитати «як там на роботі?», «дуже втомився?»; поцілувати в щоку… Все це не забере багато часу, але створить теплий емоційний фон, завдяки якому значно легше переносити будь-які труднощі.
Завдання жінки — залучати
й утягувати чоловіка в батьківство

З появою малюка від молодої мами повністю залежить і та міра участі, яку батько братиме в догляді та вихованні дитини. Але важливо пам’ятати, що мова йде не тільки й не стільки про фізичну допомогу, але, що значно важливіше, — про його втягнутість у життя сім’ї, про той майбутній емоційний зв’язок, який установиться між татом і його дітьми. У жодному разі не повинно звучати: «Я тут із малюком, а ти збігай у магазин, принеси, подай, приготуй собі яєчню»… Не можна, щоб «мати і дитина» були головними, а батько — лише «на підхваті», на вторинних ролях і ледь не в ролі упослідженого. Значно краще сказати: «Ходімо разом на кухню, ти потримаєш малюка, а я приготую поїсти»; «Твоя черга міняти підгузники»; «Ти втомився після роботи, полежи разом із малятком, а я розігрію вечерю»; «Після того, як ти минулої неділі дав мені можливість відпочити, у мене вистачило сил пережити цей тиждень».

Завдання жінки (приємне й почесне) — залучати чоловіка до батьківських обов’язків і втягувати його в дитячі проблеми: дати йому можливість вирішити, наскільки тепло одягти дитину, чи варто починати її загартовувати, викликати дільничного лікаря чи невідкладну допомогу. Відчувши відповідальність за дитину, мужніють зовсім юні батьки. Чоловіку важливо знати, що він контролює ситуацію, що з його думкою рахуються, що саме він глава сім’ї. Чи може він це відчути, якщо увесь час торочити: «Та ти нічого не розумієш…»; «А моя мама каже інакше…»; «Я тут цілий день мордуюся, а від тебе допомоги не дочекаєшся».

Дуже важливо висловлювати свої потреби у вигляді ненав’язливих прохань і, звісно, без командного тону. Іноді на прийомі в психолога можна почути такий діалог:

— Мій чоловік мені зовсім не допомагає, навіть сміття не винесе.

— А ви його про це просили?

— Ну от іще, сам повинен розуміти.

Потрібно озвучувати свої очікування, обговорювати з чоловіком його можливості допомагати вам, навіть те, який вид допомоги йому приємніший. Адже й жінки більшою чи меншою мірою люблять різні види домашньої роботи. У чоловіків це буває ще складніше — для одного не проблема погуляти з дитиною в парку, а інший готовий годинами катати з ним іграшкові машинки; один спритно міняє підгузники, а інший із задоволенням візьме на себе миття посуду; один страшенно любить купати дитину, а інший не проти приготувати щось смачненьке, поки ви плутаєтеся разом із дитиною у нього під ногами. Не слід наполягати, щоб чоловік робив саме те, чого хотілося б вам, — на практиці майже завжди виходить, що, формально погодившись, чоловік почне ухилятися від своїх обов’язків.

Без бабусь тяжко?

Дуже складно ростити дітей без допомоги бабусь. Але такі сім’ї, як правило, значно міцніші — вибудовувати стосунки значно простіше без втручання третіх осіб. Коли дитиною займаються тільки мама й тато, життя саме змусить і розподілити обов’язки, і визначити міру участі кожного у догляді за дитиною. За наявності бабусі батько може опинитися зовсім «не при справах». Теща, допомагаючи ростити улюбленого онука, здатна повністю «відтерти» батька від дитини. Кидаючись допомагати дочці й одночасно критикуючи молодого тата: «Ні, він не зуміє, давай я», «Та хто ж так дитину тримає», «Ти подивися, як він його одягнув, вушка не закриті, ще застудить», — бабуся повільно, але неухильно руйнує сім’ю, закладає фундамент майбутніх складностей у стосунках і між членами подружжя, і між батьком і дитиною.

А от свекруха може стати на шлях постійної критики молодої мами, вселити в неї непевність у своїх силах, затуркати її так, що у тієї все з рук буде валитися. Крім того, багато свекрух ніяк не здатні усвідомити, що її «дитина» вже сама батько — усі переживають, щоб той не перевтомився, щоб його не перевантажили домашніми обов’язками. Така свекруха може й сама до ладу не допомагати, і перешкоджати сину повноцінно брати участь у домашніх справах і догляді за дитиною. Так, одна така «жаліслива» матуся вставала ночами, аби перевірити: до дитини піднімається невістка, а не її син, котрому «треба виспатися». Ми згадали, звісно, крайні випадки, але новоспеченим бабусям дуже важливо навчитися себе контролювати: «розвідна» роль свекрух і тещ із появою онука посилюється в багато разів. У нинішній час молоді батьки дедалі частіше «делегують» свої батьківські повноваження платним нянькам. Але це тема окремої розмови.

Розлучення — це завжди непросто. Найчастіше хтось першим приймає рішення й робить іноді необачний, а часом і виправданий крок. Але бувають болісні затяжні ситуації, коли людина ніяк не може прийняти остаточне рішення — піти чи залишитися. Вже зрозуміло, що шлюб на грані краху, вже виникла тріщина в сімейному житті, діти насторожено дивляться на батьків, але… тяжка, неймовірно нервова ситуація заходить у безвихідь. А в той же час існує й інша «майже сім’я», де жінка з тривогою й надією зустрічає «прихожого чоловіка»: а раптом він прийняв рішення, й вони тепер назавжди будуть разом…

Найчастіше центральною постаттю цієї непростої ситуації стає чоловік, котрий ніяк не може зробити вибір між дружиною та коханкою. Завдяки кільком мелодраматичним фільмам радянських часів у свідомості багатьох сформувався типаж такого добряги, мало не шляхетного героя, що не хоче завдати болю жодній із люблячих його жінок. Але чи це так?

На перший погляд, такому чоловікові не позаздриєш — він знаходиться між двох вогнів, на нього постійно тиснуть. Але, як це дивно, чоловіка не завжди турбує становище, що склалося. Адже його самооцінка досить висока — його любові й уваги жадають дві жінки, обидві воюють за нього, намагаючись мати його як безроздільну власність. Навіть якщо він сіра посередність у фаховій або соціальній сфері, такий чоловік відчуває свою значимість і затребуваність. Він завжди в центрі уваги, йому здається, що саме від нього залежать долі близьких йому людей. Крім того, він — вічний гість і в одному, і в другому домі. Вимоги до нього можуть бути занижені — їх начебто відкладають «на потім» — на той час, коли він нарешті прийме якесь рішення.

Доволі часто життєва ситуація, яку ми ілюструємо, виникає, коли криза середнього віку підштовхує чоловіка пуститися в нелегкий марафон за своєю молодістю. І стається так, що з одного боку — спроби самоствердитися, добиваючись успіху в молоденьких дівчат; пошук бурхливих почуттів і гострих відчуттів, а з іншого боку — стереотипи, що виробилися з часом, прагнення до передбачуваності взаємин, тисяча дрібних звичок, пов’язаних із домом, темами розмов, легко прогнозованими реакціями. Прийнято вважати, що з роками шлюб може стати «нудним», сімейна рутина притуплює почуття, робить існування повсякденним і передбачуваним. Але, якби це було однозначно погано, то розлучень було б набагато більше. Насправді саме ці чинники дають людині потрібне відчуття стабільності та захищеності.

Тому чоловікові часом не так уже й легко зробити вибір: обидві його сім’ї можуть певним чином доповнювати одна одну. Залишаючись у «старій» сім’ї, чоловік зберігає звичний для себе світ, не перекреслює багаторічні спогади, зберігаючи коло спілкування з друзями сім’ї та родичами, не розстається з комфортними звичками. А в «новій» сім’ї він одержує свіжість почуттів й ілюзію повноти життя. Але далеко не завжди чоловік (особливо якщо він старшого віку) спроможний виправдати всі очікування молодої жінки. Тому йому часом дуже зручно втікати в першу сім’ю, де не треба грати роль хвацького героя-коханця, а можна розслабитися й дати волю своїм далеко не кращим якостям і звичкам, із якими перша дружина давно змирилася.

Але що ж змушує жінок терпіти (іноді роками!) таке ненормальне становище? Чи ж тільки любов? Абстрагуючись від усіляких матеріальних проблем, можна припустити, що таким жінкам властиві нерішучість, наявність комплексів, страх перед самостійним життям, навіть синдром жертви. Іноді вирішальним є примітивне почуття суперництва з іншою. Буває, що боротьба за чоловіка стає для жінки ідеєю фікс і набуває хворобливої нав’язливої форми. Чоловік або коханець набирає в її очах особливої цінності, його роль невиправдано гіпертрофується. У цьому випадку можна говорити вже про невротичну любов або про серйозну емоційну залежність, із якої складно вийти без допомоги кваліфікованого психолога. Ми ж дозволимо собі дати лише кілька загальних рекомендацій, виходячи з досвіду індивідуальних психологічних консультацій.*

Чоловікам ми можемо порадити лише одне — не потрапляти в такі ситуації. Завжди варто пам’ятати, що така весела гусарська розвага, як коханка на стороні, — це потенційна пастка. Така втеча від проблем може призвести до критичного збільшення їхньої кількості. Хвилююча та цікава пригода може незабаром обрости новою відповідальністю, жіночими істериками й постійними докорами. Але якщо ви все-таки виявилися головним героєм подібної драми, то спробуйте поглянути на ситуацію збоку, усвідомити свою непривабливу роль й усвідомити, що чим швидше ви приймете хоч яке-небудь рішення, тим менше будуть страждати люди, котрі вас люблять.

А жінкам варто підштовхнути чоловіка до рішучого кроку, поставивши питання руба: я або вона. Можливі два варіанти — або чоловік залишиться, або піде. І в тому, і в іншому випадку жінка буде у виграші — скоріш за все, саме таке рішення прийняв би чоловік або коханець через деякий час. І чим раніше проясниться ситуація, тим більше залишиться часу, щоб почати нове життя.

Дуже непросто пережити цю ситуацію першій дружині, особливо якщо її перша молодість вже минула. У цьому випадку ситуація поглиблюється страхом самотності й неможливості знайти супутника життя, тривогою за майбутнє дітей.

Порада проста: спробуйте поставитися до чоловіка… із співчуттям. Уявіть собі, що він хворий, і від ваших дій, а може, і здатності до самопожертви залежить, чи видужає він. Не дозволяйте йому затягувати ситуацію, будьте рішучою, але не говоріть тих слів і не робіть тих учинків, після яких так важко повернутися до нормальних людських стосунків. Адже цілком можливо, що після всіх цих випробовувань попереду у вас ще довгі роки спокійного шлюбу. Не менш важливо зберегти цивілізовані стосунки й у випадку, коли вам доведеться спілкуватися з теперішнім чоловіком лише як із батьком ваших дітей.

Не терпіть відхід чоловіка, що затягнувся, «заради дітей» — вони будуть щасливішими й більш здоровими, якщо ви заспокоїтеся, а це можливо лише за стабілізації становища. Не приховуйте від них батькової поведінки — в обстановці постійних недомовок та замовчувань у дітей можуть виникнути складні комплекси й навіть серйозні нервові розлади. Правда часто буває гіркою, але рідко буває шкідливою. Особливо, якщо її вчасно сказали. Адже діти про все дізнаються, але чи простять вони вашу неправду, чи будуть довіряти надалі? А вже якщо саме вам доведеться приймати рішення про розлучення, ви ризикуєте почути від дітей: «Усе було так добре, а ТИ все зіпсувала». Не менш важливо й те, в якій формі ви розповісте дітям про те, що відбувається в сім’ї. Абсолютно недоречні бурхливі емоції, смакування подробиць, «очні ставки», зіткнення інтересів. Уникайте оцінних суджень, пам’ятайте про почуття дітей, адже йдеться про їхнього тата. Навіть якщо згодом у них появиться прекрасний вітчим, негативні оцінки на адресу рідного батька неминуче негативно позначаться на їхній самооцінці й світовідчуванні.

Так само не приховуйте ситуацію, що склалася, від рідних і друзів сім’ї. Буде ще гірше, якщо дітям доведеться жити в атмосфері вашої спільної з ними «страшної таємниці». З іншого боку — зовсім нема чого створювати своєму чоловікові комфортні умови. Якщо він буде знати, що є об’єктом обговорення й осуду, це може його підштовхнути до ухвалення рішення.

Не позаздриєш у цій ситуації й іншій жінці, на долю якої випало мати сурогат сім’ї: вона наче й перестала бути коханкою, але так і не стала дружиною. Нерідко в таке становище потрапляють дівчата, котрі ще не встигли здобути професію й визначитися в житті. Двозначність її «умовного шлюбу» може призвести до певної ізоляції, при якій у цієї «іншої» сім’ї не буде спільних друзів, справжніх сімейних свят. На жаль, чоловіки нерідко спекулюють дітьми від першої дружини, обіцяючи: «Я до тебе піду, коли підростуть діти». Дуже часто це не більше ніж відмовка. Нерідко молоді жінки в прагненні «перетягнути» чоловіка хочуть завести дітей, щоб бути «на рівних» із своєю суперницею. Але живуть на дві сім’ї найчастіше безвідповідальні чоловіки, і надто мало шансів, що в них раптом прокинеться почуття обов’язку.

Ставити питання руба доведеться й цій жінці. Але цілком можливо, що до цього кроку спочатку доведеться підготуватися: одержати професію, розпланувати своє життя без «прихожого чоловіка», постаратися подорослішати й стати самостійною. Але передусім — перейнятися думкою про те, що ще дуже багато чого можна встигнути в цьому житті: й відбутися як особистість, і зустріти гідного супутника життя, і знайти повноцінну сім’ю.

Але водночас бувають нерозв’язні ситуації й, здавалося б, безвихідь, коли низка чинників (у тому числі й особистісні особливості учасників драми) не дозволяють хоч якимось чином вплинути на перебіг подій. Життя складне й нерідко заганяє в ситуацію, що здається тупиковою. Вихід один — зробити з безвиході тунель: нехай складний і незручний, але по якому можливий рух уперед. Перестати планувати своє життя з позиції «за умови, що»; змиритися з обставинами; прийняти життя таким, яким воно є, — просто жити, намагаючись зробити своє існування повноцінним і різноманітним. Перемістити центр ваги з чоловіка на дітей, друзів, нові інтереси й заняття. З оточуючими говорити про своє становище легко — «ну що ж, так життя склалося», і так само намагатися до цього ставитися. Спробувати стати щасливою «зсередини», а не «ззовні», не ставити в залежність стан щастя від обставин, які ви не можете змінити. Бувають проблеми, які вирішити неможливо, тікати від них — шкідливо, але їх можна «відсунути», надати їм меншого масштабу, й тоді життя подарує вам ще багато світлих днів і несподіваних радостей.

Сімейна сварка… Спотворене люттю обличчя коханої людини, верескливий від роздратування голос, перелякані діти, дзенькіт розбитого посуду, звук ляпасу… Ні, не драматизуватимемо. Усе-таки в більшості родин сварки дуже далекі від таких бурхливих проявів і проходять значно спокійніше. Але навіть незначні побутові суперечки, сварки і просто лайки досить небезпечні для благополуччя сім’ї. Серйозні конфлікти — це окрема тема. Їх причини можуть критися в розбіжності поглядів на мораль і моральність. Не дивно, якщо такі конфлікти стають причиною катастрофи родинного життя. Але, хоч як це дивно, не менш небезпечні сварки через дрібниці. Вони як ті шкідливі капосні комахи — не так небезпечні самі по собі, як здатні отруїти життя.

Сварки — це нормально. Усі сваряться. Або майже всі. Але для кого сварки — дрібні неприємні епізоди, а для кого — прокляття всього життя. Саме цим визначається рівень небезпеки незначних побутових сварок для сімейного життя. Все залежить від того, як до них ставитися. Драматизувати й перебільшувати значення сварок більше схильні жінки. Жіночу логіку характеризує формула: «Ти роздратований — отже, ти мене не любиш». Звісно, це не так. Людина має право бути в кепському настрої, їй не може подобатися все й завжди. Хвилини роздратування й невдоволення природні і не страшні. І все нормально, якщо це справді хвилини, а не години, дні й роки. Але так само, як головний біль може бути проявом різних хвороб, родинні сварки можуть виникати з абсолютно різних причин.

Найнеприємніше, коли дрібні сварки є проявом «дрібного» життя, в якому у подружжя немає спільних справ, інтересів або тем для обговорення. Сімейне життя може бути таким сірим і нудним, що сварки його трохи урізноманітнюють і пожвавлюють. Погано також, якщо сварка стає способом спілкування між чоловіком та дружиною. Утім, навіть такий, здавалося б, нездоровий шлюб може бути досить життєздатним, коли це всіх влаштовує. Іноді хтось із подружжя буває «пилкою» за складом свого характеру або наслідуючи модель спілкування у батьківській родині. Партнер, звісно, може звикнути до такого постійного «скрипу» невдоволення, але тоді пробитися до нього із серйозними проблемами вже буде неможливо.

Незначні побутові сварки можуть бути проявом досить серйозної дисгармонії в сімейних стосунках. Їх причина може критися в боротьбі за лідерство в родині або за право мати власну думку; у бажанні самоутвердитися, принижуючи іншого; у підсвідомому прагненні, щоб саме партнер не витримав чвар і взяв на себе рішення про розлучення. Коли постійні дрібні конфлікти отруюють життя, слід замислитися не через що, а чому ви сваритеся. Адже незначні, на перший погляд, негаразди можуть бути не більш як зовнішнім проявом серйозних внутрішніх проблем.

Коли психологу під час консультацій доводиться розбиратися в причинах родинних сварок, він виконує роботу справжнього детектива, розкопуючи глибинні причини невдоволення членів сім’ї одне одним. Але ми наведемо кілька простих прикладів.

Молода жінка прийшла на консультацію зі скаргою на складнощі в стосунках зі своєю матір’ю: спокійна інтелігентна жінка перетворилася на тещу-мегеру після заміжжя доньки й особливо після народження онука. Причина її невдоволення була в тому, що зять «лізе в жіночі справи»: може приготувати їжу, випрати пелюшки й узагалі підстрахувати дружину з малюком. Здавалося б, теща має радіти такому зятеві, а вона його просто зненавиділа. Можливо, причина такої поведінки крилася в особистому житті новоспеченої тещі: її саму свого часу залишив чоловік із маленькою донькою на руках, заміж після цього вона так і не вийшла. Не слід спрощувати: вона, мовляв, заздрила доньці, хотіла їй зла і ніби мстилася за своє невдале життя. Швидше за все, вона навіть не усвідомлювала джерел свого роздратування, і якби погодилася на роботу з психологом, становище можна було б виправити. Але, на жаль, умовити її прийти на консультацію не вдалося. Коли ми кажемо «на жаль», то це стосується лише її, бо молода родина переїхала до іншого міста і благополучно виховує вже другу дитину. А заочна мама — вона ж теща, вона ж бабуся — у гордій (але чи щасливій?) самотності.

І ще одна історія. До психолога прийшла молода сімейна пара. На візиті наполіг чоловік, бо вирішив — «із дружиною щось негаразд». Причиною його стурбованості став бурхливий конфлікт із вагітною дружиною через колір шпалер у дитячій кімнаті. До цього в них серйозних сварок не було, а тут дружина раптом збунтувалася, чоловіка не слухає. Причина конфлікту полягала в тому, що чоловік занадто спрощено розглядав свою роль глави сім’ї: він вважав, що його точка зору завжди має перемагати. А молода жінка, готуючись стати матір’ю й утверджуючись у ролі господині дому, відвойовувала своє поле відповідальності. Кінець історії благополучний: під час кількох консультацій чоловіка вдалося переконати, що норовливість його дружини лише засвідчує дозрівання її як особистості та що поділ відповідальності за різні сфери сімейного життя нітрохи не применшує його чільної ролі в родині. Випадок, до речі, досить рідкісний — чоловіки не так часто приходять на консультації до психологів і ще рідше бувають ініціаторами звернень до них. (І, між іншим, даремно, додамо ми!)

Водночас дрібні конфлікти виникають і через нагальні обставини. Але і в такому разі причини сварки можуть бути дуже далекі від її предмета. Так, жінка може бути роздратована через наближення критичних днів (фізіологічні подробиці, даруйте) або через проблеми з дітьми. А чоловік — через прикрощі на роботі чи просто тому що голодний. За умови довірчих і добрих стосунків у родині партнер, коли сварка розпочинається, просто пропускає м’яч, а не підхоплює його, аби активно включитися в гру. Вчасно промовчати, не роздмухувати сварку, а ніби зам’яти її буває дуже корисно. А потім потихеньку з’ясувати, чому розлючений член сім’ї в кепському настрої. Чоловіка при цьому потрібно нагодувати й розпитати, а жінку — вислухати й поспівчувати.

Найправильніше поводяться матері маленьких дітей. Якщо дитина починає вередувати на рівному місці, материнська інтуїція швидко допомагає вичислити причини такої поведінки. Мати не сперечатиметься з дитиною через дрібниці, а просто постарається переключити її увагу на щось інше; візьме на руки; поцілує в чоло, перевіривши, чи не підвищилася температура; пригадає, що дитина погано поїла та здогадається, що вона могла зголодніти раніше; або що вона могла перевтомитися після бурхливої гри в м’ячик і запропонує спокійне заняття. Тобто абстрагується від предмета роздратування дитини, а всю свою увагу приділить пошуку правдивої причини її кепського настрою й постарається ту причину загасити. По суті, такими самими принципами нам слід було б керуватися і в стосунках із дорослими членами сім’ї. І якби ми були так само уважні до всіх своїх близьких, то скількох безглуздих конфліктів могли б уникнути!

У принципі, не так складно навчитися, абстрагуючись від приводу сварки, вишукувати її причини. Наприклад, повернувшись із гостей, чоловік влаштовує дружині скандал із незначного приводу. Дружині варто замислитися: чи не занадто жваво вона розмовляла зі своїм колишнім однокурсником? А можливо, не слід було так захоплюватися новими меблями господарів? Чоловік міг сприйняти таку поведінку як прихований докір: «А ось ти не здатний заробити на нову обстановку». А коли вона ще й сказала щось у цьому дусі, і, не дай Боже, при сторонніх, то тут ми однозначно на боці чоловіка! Або, скажімо, дружина влаштовує скандал через дрібницю, повернувшись від свекрухи. Що ж, потрібно пригадати, скільки шпильок чоловікова мати встигла відпустити на її адресу впродовж їхнього спілкування. Мудрий чоловік стоїчно витримає будь-який скандал: нехай дружина розрядиться, він сильний, він терплячий, уже добре, що скандал не вибухнув між жінками.

Принаймні якщо родина, що називається, здорова, якщо члени її люблять одне одного, то ніякі конфлікти не страшні. Але існує й зворотний зв’язок — щоб сімейні стосунки були гармонійними, а сварки не стали серйозним руйнівником родинного життя, треба навчитися залишати їх у вчорашньому дні. Не можна надавати їм занадто серйозного значення. Треба вчитися розпочинати кожен наступний день із чистого аркуша. Уявіть собі: ви разом, усією сім’єю зібралися в дорогу. І якщо ви тягтимете з собою валізу, набиту спогадами про всі конфлікти, сварки, негаразди, образи (реальні та мнимі), як важко вам буде йти вперед, яким тяжким і безрадісним буде ваш шлях. Тому найголовніше — вчитися прощати й забувати.