Гумор — інтелектуальна здатність людини помічати в явищах їхні комічні сторони. Саме слово має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувався співвідношенням чотирьох рідин — крові, лімфи, жовтої і чорної жовчі, — які називалися «гумор». Вважалося, що співвідношення цих рідин визначає здоров’я і самопочуття людини.
Є різні форми гумору: іронія, пародія, сатира, сарказм, парадокс, анекдот, жарт, каламбур, оксюморон; у графічному вигляді — карикатура і шарж. А з молодіжного середовища до нас прийшли такі поняття, як стьоб і прикол.
Гумор буває добрий, вишуканий, тонкий, іскрометний, своєрідний, плаский, грубий, тупий, вульгарний, нижче пояса, злий; дитячий, студентський, солдатський; англійський, вірменський і навіть чорний…
Ми говоритимемо тільки про добрий, доброзичливий гумор, який додає оптимізму, прикрашає життя, робить його яскравішим, цікавішим, несподіваним.

Навіщо нам почуття гумору?
Почуття гумору — це вміння виявляти суперечності в навколишньому світі; бачити смішне в розповіді, людях, ситуації. Ще — це здатність пожартувати, зробити смішний коментар, викликати сміх оточуючих своєю поведінкою. Відсутність або недостатня виразність почуття гумору іноді може свідчити про знижений емоційний рівень і — на жаль — навіть про певну інтелектуальну недорозвиненість особистості.
Не варто ототожнювати наявність почуття гумору й уміння бути «душею компанії». Показна, гучна дотепність — це часто своєрідний спосіб самоствердитися, виділитися, приміряти на себе роль лідера. Тим часом людина, яка чудово розуміє і цінує жарти, зовсім не обов’язково прагне бути в центрі уваги.
Багато дослідників сушать голову над цілою низкою питань: навіщо людині почуття гумору, яка його природа, чи можна його розвинути. Гумор вважають грою підсвідомості, фізіологічною захисною функцією, способом отримати розрядку, зняти напругу, стрес і навіть агресію. Жарти й анекдоти завжди допомагали в найтяжчі, іноді, здавалося б, нестерпні періоди нашої історії — у період сталінських репресій, під час війни, після Чорнобильсь¬кої катастрофи. Як стверджують, гумор не просто допомагає жити — він допомагає вижити. Безліч анекдотів у наші дні (у тому числі й політичних) свідчать про те, що і зараз, на жаль, людям живеться не надто легко.

Гумор у сімейному житті і на роботі
Почуття гумору відіграє велику роль у виборі партнера. Майстер парадокса Оскар Уайльд вклав такий собі афоризм у вуста героя однієї зі своїх п’єс: «Ніщо так не шкодить роману, як почуття гумору в жінки або брак його в чоловіка». Соціоло¬гічні дослідження показали, що жінки більше цінують уміння розсмішити, а чоловіки — здатність зрозуміти жарт. Занадто гостра на язик дівчина може зазнавати труднощів у вибудовуванні стосунків із партнером. А от дотепний хлопець майже напевне матиме великий успіх у прекрасної статі.
Почуття гумору є важливою складовою психологічної сумісності, і його відсутність, що іноді не дуже важлива в період закоханості та «романтичного смутку», в сімейному житті може відіграти фатальну роль. Уміння подивитися на ситуацію збоку, посміятися над самим собою допомагає розрядити обстановку, погасити конфлікт, помиритися після сварки.
У період залицяння та завоювання любові іншої людини всі ми схильні докладати особливих зусиль, аби сподобатися. А що може бути простіше, ніж з удаваною веселістю реагувати на будь-які (і не надто вдалі теж) жарти коханої людини, запопадливо підхоплювати його/її заразливий сміх. Треба просто вивчити з цього погляду свого потенційного обранця.
Однак є ще одна складність — перешкодою можуть стати різне виховання, культурні й національні відмінності. Те, що здається смішним одному, в іншого не викликає навіть усмішки. (По суті, часто дражливий для нас «сміх за кадром» — це не тільки спосіб «завести» аудиторію, а й підказка, де треба сміятися, для людей різних національностей.) Чи є такі «розбіжності» серйозною перешкодою в побудові сім’ї, кожен вирішує для себе сам. Любов, звісно, не може зробити з вашого обранця іншу людину, але може допомогти вам змиритися з тим, що спочатку ви рідко сміятиметеся з одних і тих самих речей.
Гумор не гірше за пісню «нам строить и жить помогает». Але наскільки він доречний на робочому місці? З упевненістю можна сказати, що пощастило тому колективу, в якому є місце доброму жарту й щирому сміху. Іноді одна оптимістично налаштована людина здатна створити атмосферу, в якій трудитися буде значно легше. І навпаки, вразливий, підозрілий працівник, який у кожному дотепі бачить якісь натяки на його справжні чи уявні недоліки, може отруїти існування всім іншим. Хоча найчастіше ми маємо справу зі звичайними людьми — у міру дотепними і в міру вразливими. Тому в колективі всі поступово одне до одного пристосовуються і згодом знають ті «болючі точки», які зачіпати не варто.
Кілька простих порад
Кожен день приносить нам тривожні новини, дрібні й великі проблеми та неприємності. Однак усе це цілком можна «розбавити» позитивними емоціями. Для цього слід докласти спеціальні зусилля.
Вранці по дорозі на роботу погортайте збірник анекдотів. В обідню перерву зайдіть на веселий сайт, а на сон прийдешній — почитайте дотепну іронічну книжку.
Постарайтеся більше спілкуватися з веселими, легкими людьми. Але при цьому «задавайте тон» у розмові — відразу налаштовуйтеся на веселий лад. Якщо ви почнете скаржитися на життя, навряд чи дочекаєтеся відповідного жарту.
Створіть собі бібліотечку смішних (для вас) книжок і таку саму фільмотеку. Але не намагайтеся дивитися комедії на самоті або разом з кимось, так само «стомленим життям». Найкраща компанія — діти або молодь. Вони так щиро реагують на смішні ситуації, так заразливо сміються, що здатні розворушити навіть, здавалося б, безнадійного буркуна.
Якщо ви відчуваєте, що гумору у вашому житті обмаль, повчіться самоіронії, на яку спроможні тільки зрілі, самодостатні особистості. Люди, які жартують з себе, зазвичай добрі, розумні й позбавлені комплексів. Їх люблять у товаристві, з ними легко й приємно спілкуватися. Адже ми хочемо бути такими? Тоді спробуймо посміятися з себе — навіть якщо жарт не надто вдалий, все одно ніхто не постраждає.

«Дзеркало тижня. Україна» №44, 02 грудня 2011

Депресія — саме так хочеться назвати стан, який більшість із нас відчуває восени. Але не йдеться про справжню депресію. Слушніше говорити про певний занепад сил, нудьгу, тугу, зневіру… Попереду безпросвітні будні, купа проблем, невтішні соціально-економічні перспективи. А тут іще природа «допомагає» — дедалі частіше дарує похмурі сльотаві дні, тижні й місяці… Як наслідок — можуть спостерігатися знижений тонус, емоційний спад, млявість, сонливість, головний біль, підвищена стомлюваність, труднощі з концентрацією уваги, пригніченість, безпричинна дражливість, брак мотивації до роботи…

Члени сім’ї, друзі, колеги переживають аналогічний стан і взаємно «гасять» одне в одного останні сплески бадьорості. Дуже часто ситуація поглиблюється сезонними вірусними інфекціями.

Тяжко доводиться в цей період меланхолікам, які вічно хандрять, і малоемоційним флегматикам. Сангвініки й холерики сприймають усе трохи веселіше. Але найважче тим, хто не любить своєї роботи, не ладнає з колегами, виношує плани змінити місце роботи, але ніяк не може на це зважитися.

Осінній емоційний спад може тривати до кількох місяців, іноді аж до початку підготовки до Нового року й Різдва. Та не чекатимемо ж ми, поки «саме минеться». Спробуймо по можливості безболісно вийти з цього стану або хоча б притлумити його. Зрозуміло, ніхто краще за вас не знає, що саме здатне підвищити ваш настрій, але все-таки подумаймо разом, що б це могло бути.

Спробуйте поставитися до трудових звершень як до чогось приємного. Постарайтеся згадати все, за що ви цінуєте свою роботу, подумайте, кого з колег ви любите найбільше. Купіть щось, що допоможе «освіжити» ваше робоче місце, повністю оновіть інтер’єр — зробіть перестановку, поміняйте фотографії, картинки, іграшки, квіти.

Розумно організуйте своє дозвілля. Приділяйте більше часу приємному спілкуванню, прогулянкам, вилазкам на природу, культурним заходам — усе це поліпшить ваше існування, яке вже ніяк не можна буде назвати «сірими буднями». Заздалегідь заплануйте на осінь недорогу, просту в організації, радісну подію. Це може бути якесь сімейне свято, вечірка, зустріч із друзями.

Згадаєте про своє хобі. Роздобудьте кілька хороших книжок або фільмів; підготуйте викрійки або креслення для всіляких виробів, закупіть потрібні матеріали, нитки для в’язання тощо. Тіштеся, як довгими осінніми й зимовими вечорами ви зможете віддаватися своєму улюб¬леному заняттю.

Практикуйте розумний шопінг. Це чудовий «антидепресант», особливо для жінок. Попереду холодні, сірі сумні дні — є сенс вибирати речі тепліші, а колірну гаму яскравішу. Тепла хустина, затишна хутряна безрукавка, товсті вовняні шкарпетки підстрахують у холоди вдома й на роботі. А яскрава парасолька, шалик, хустка й інші ошатні аксесуари просто піднімуть настрій.

Приділіть увагу своєму здоров’ю. Дотримуйтеся режиму дня: спати лягайте раніше, а вставати постарайтеся в один і той самий час. Не забувайте про розумні фізичні навантаження, щоденну гімнастику. Для підвищення тонусу й загального настрою вживайте вівсянку, макарони, кефір, апельсини, рибу, чорний шоколад, банани, сири, червоний перець. І, звичайно, потіште себе чимось із ваших улюблених, але не занадто важких продуктів. Якщо у вас є хронічні захворювання, не чекайте осіннього загострення, а проведіть невелику профілактику — поприймайте рекомендовані лікарем ліки або вітаміни.

Керівникам слід бути гранично уважним до «осінніх» настроїв у колективі. Якщо загальний тонус працівників знижений, терміново плануйте захід для психологічної реабілітації. Най-поширеніша помилка — спробувати активізувати персонал підвищеним тиском і закручуванням гайок. Набагато краще провести загальні збори з позитивним настроєм, без розбору польотів та обговорення проблем. Важливо окреслити райдужні перспективи, щоб в усіх виникло відчуття «світлого майбутнього» — і далекого в плані розвитку організації, і близького у вигляді радісного підбадьорливого заходу. Це може бути корпоративне свято, вилазка на природу, колективний похід до театру, позачергова премія, запровадження графіка осінніх відгулів. Корисною буде також якась легка реорганізація — перестановка, оновлення інтер’єру, давно очікуваний обмін кімнатами, виділення співробітникам нової комп’ютерної та іншої техніки тощо.  Подбайте, щоб у приміщеннях для роботи й відпочинку було світло й тепло.

Є люди, які стверджують, що найбільше їм подобається похмура пізня осінь. Чи не жартують вони? Що ж може їх приваблювати в цій, здавалося б, безрадісній порі року? Особливий світлий смуток, романтичні дощі, поодинокі світлі дні з пронизливо-ясним небом чи передчуття вечірнього домашнього комфорту після вітру й вільгості? Приди¬вімося до цієї пори і спробуймо зрозуміти й полюбити її чарівність.

«Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011

Ми вже писали про те, як важливо научати дітей критично мислити, щоб вони не стали жертвою тих, хто хотів би їх використати. Однак це тільки перший крок. Щоб захистити дітей від багатьох небезпек, важливо навчити їх говорити тверде «ні». Адже нерідко трапляються ситуації, коли навіть доросла людина прекрасно розуміє всю сумнівність пропозиції, небажаність певних своїх дій, небезпеку своєї згоди, але при цьому їй бракує рішучості, твердості, впевненості в собі, щоб відповісти відмовою. Особливо важко доводиться підліткам, які досить часто піддаються груповому тиску.

Уміння говорити «ні» дарує нам самоповагу, впевненість у собі, відчуття свободи й безпеки. Таке вміння властиве самостійній, упевненій у собі, зрілій особистості, не обтяженій комплексами, синдромом жертви, відчуттям вторинності. Іноді люди набувають здатність відокремлювати власні бажання від того, що хочуть від них оточуючі, тільки після тривалої роботи з психологом.

Щоб зуміти сказати тверде «ні» іншим, важливо для початку навчитися говорити «ні» самому собі, своїм слабкостям, своїм дрібним і великим вадам. Самообмеження, самоконтроль, уміння брати на себе відповідальність за власне життя — ось основа вміння відмовити тим, хто намагається збити тебе зі шляху істинного.

Та буває й так, що ми прекрасно справляємося з цією проблемою в особистому житті, але однаково ризикуємо стати жертвою тих, хто володіє особливим умінням умовляти, затягати, тиснути. І тоді від уміння говорити «ні» залежить наше благополуччя, здоров’я, доля й навіть життя.

Методи тих, хто на нас полює, досить різноманітні: пропаганда, агітація, реклама, проповідь, умовляння, лестощі, тиск, шантаж, залякування, всілякі психологічні маніпуляції. І важливо усвідомлювати, що в такому плані працюватимуть із нами професіонали. Ми ж за всього нашого досвіду однаково залишаємося аматорами. А ті люди апелюватимуть до нашого інтелекту, тиснутимуть на жалість, викликатимуть почуття провини, гратимуть на наших слабкостях, страхах, комплексах. Як часто ми погоджуємося на щось, піддавшись на дешеві лестощі, з жадібності, жалості, через страх когось скривдити, видатися некомпетентним, недостатньо забезпеченим, «непросуну­тим»… А підлітки погоджуються ще й для того, щоб виглядати дорослішими, соліднішими, щоб почуватися частиною певного кола або просто компанії.

Не секрет, що відмовити можна по-різному. І дарма ми часом дивуємося, що нас не розуміють. Адже «ні» бувають різні: «ні = так»; «ні = можливо»; «ні = ні» і нарешті «ні = тверде ні». І треба вміти сказати «ні» так, щоб нас зрозуміли. Дамо кілька порад, як протистояти тим, хто відкрив на нас полювання.

Налаштовуємо себе психологічно

Якщо вас активно вмовляють, спочатку постарайтеся зрозуміти, чого саме від вас хочуть; можливо, вас збираються використати; до яких негативних наслідків може призвести ваша згода. Проаналізуйте, навіщо це може бути потрібно співрозмовникові, які вигоди це йому обіцяє.

Не кваптеся гнати від себе свої сумніви. Довіртеся своїй інтуїції, адже саме за допомогою її з вами говорить ваша підсвідомість, в якій відклався певний досвід й, здавалося б, забуті вами знання.

Подумайте про те, чого хочете саме ви й що важливо саме для вас. Відповідно до цього подумки сформулюйте відмову: «Я цього не хочу», «МЕНЕ це не цікавить», «МЕНІ це неприємно».

Постарайтеся відчути в собі твердість, достатню для рішучої відмови. Скажіть собі: «Ні, я цього не робитиму й зараз повідомлю про це». При цьому не почувайтеся винуватим, не вибачайтеся й не виправдовуйтеся. Ви — вільна особистість, маєте право робити по-своєму, і ніхто не має права на вас тиснути.

Пошукайте слова, які підсилять відмову: «Нізащо», «Ні за яких умов», «Це повністю виключено», «Та ніколи в житті», «І не намагайся», «Розмо­ву закінчено», «Тему закрито».

Голос має бути досить гучним, а інтонація — впевненою. Слова що виражають нерішучість: ну-у-у, е-е-е-е тощо, використовувати не можна.

Приготуйтеся підключити невербальні сигнали: міміку, жести. Не забувайте, що тільки 30% інформації передається через слова, а решту 70% людина сприймає через зоровий канал. Поза має випромінювати впевненість і непохитність. Погляд — «очі в очі», голова — піднята, спина — пряма, плечі — розправлені. Можна тупнути ногою, енергійно похитати головою, стиснути губи, схрестити руки на грудях…

Вибираємо стратегію відмови

Щоб рішуче відмовити, можна вибрати одну (або відразу кілька) стратегій залежно від обставин і з урахуванням особистості того, хто на вас психологічно тисне.

Переведіть розмову в несерйозну тональність: пожартуйте, розкажіть анекдот на тему, іронічно прокоментуйте наполегливість співрозмовника.

Знайдіть (придумайте) причину відмови. Досить непогано мати готові формулювання. Особливо це важливо для підлітків, які часто піддаються груповому тиску, тобто коли вмовляє вся компанія. Обговоріть зі своїми дітьми приклади стандартних відмовок і придумайте з ними нові. На пропозицію купити: «У мене немає грошей», «У мене це вже є», «Я користуюся косметикою іншої фірми», «У мене алергія на…». На пропозицію випити: «Я вчора перебрав»; «У мене організм не сприймає алкоголь», «Мені завтра на тренування», «Я тепер приймаю антибіотики». На пропозицію спробувати наркотики: «Я вже пробував, мені не сподобалося», «На мене не діє — ніякого кайфу». На залучення до підозрілої секти: «Я — православна» або «Я — католик» тощо; «Я ходжу в іншу церкву». На навертання до статевого зв’язку: «У мене вже є хлопець/дівчина», «Я погано почуваюся», «Тато вже вийшов мене зустрічати»… Але у разі серйозного групового тиску вихід тільки один — терміново залишити таку компанію.

Пошліться на авторитети: «Мій лікар мені заборонив», «Я прочитала, що…».

Застосуйте метод «Заїжджена пластинка» (інша назва — «Жувальна гумка»). Якщо на вас продовжують тиснути, знову й знову повторюйте той самий аргумент — і так нескінченно.

Напустіть таємничості, використовуючи туманні формулювання: «Так склалися обставини», «Це неможливо з низки причин», «Це особисте».

Пом’якшіть відмову. У спілкуванні з близькими, друзями, колегами обов’язково продемонструйте симпатію до співрозмовника й розуміння його позиції, а тільки потім відмовляйте: «Так, я тебе прекрасно розумію, ти хочеш мені добра, але…».

Виграємо час

Якщо психологічна обробка триває, потрібні чіткі дії.

Зробіть паузу в спілкуванні. Якщо ви відчуваєте, що вас уже майже вмовили, вигадайте привід побути хоча б кілька хвилин на самоті, щоб отямитися й осмислити ситуацію. Для цього відійдіть поговорити по телефону, до дзеркала поправити краватку або зачіску, що-небудь пошукайте в сумці чи кишенях.

Скажіть: «Ні, мені треба терміново піти». Зімітуйте дзвінок по мобільному телефону, по якому вас начебто терміново викликають. Удайте, що ви раптово згадали про призначену зустріч або улюблену передачу по телевізору.

Візьміть час на роздуми. Навіть якщо вам здається, що причин для відмови немає, однаково не давайте остаточної відповіді, пообіцяйте: «Я це обміркую», «Я повідомлю своє рішення по телефону», «Зустрінемося завтра», «Мені потрібно порадитися (проконсультуватися)…».

Удома гарненько все обміркуйте, порадьтеся з людьми, яким ви довіряєте, пошукайте інформацію в Інтернеті, особливо на форумах. Якщо з’явилися сумніви, що вами маніпулюють, уникайте повторних контактів: не йдіть на призначену зустріч, внесіть номер телефону в чорний список тощо.

Активно захищаємося

У разі, якщо ви відчуваєте, що тиск всерйоз загрожує вашій безпеці або навіть життю:

• Не починайте тривалі переговори. Взагалі не пояснюйте причини відмови й швидко припиняйте спілкування, особ­ливо в умовах групового тиску.

• Використайте агресивні запитання. Запитуйте, запитуйте й запитуйте: «А чому саме я?», «А навіщо вам це потрібно?», «Ти всім це пропонуєш?», «Чому я маю вас слухати?».

• Застосуйте погрозу. Твердо пообіцяйте: «Ні, а якщо ви будете наполягати, то я всім розповім (повідомлю, закричу, подзвоню, напишу).

• Приверніть загальну увагу. Го­лос­но зверніться до оточуючих: «Ви тільки послухайте, що мені пропонують».

• Зверніться по допомогу. Попросіть кого-небудь допомогти припинити неприємне для вас спілкування, провести вас додому, викликати таксі, подзвонити близьким або навіть у міліцію.

Пам’ятаємо про кримінальний гіпноз

Усе ще серйозніше, якщо йдеться про застосування зі злочинними намірами гіпнозу. Гіпнотизери поводяться по-різному. Іноді вони говорять досить тихо, монотонно — начебто хочуть вас приспати. Слова супроводжують м’якими ритмічними рухами, пильно дивляться вам в очі, намагаються утримати зоровий контакт.

А ось гіпнотизери із числа циганів метушливі, весь час щось говорять, роб­лять багато дрібних рухів, постійно до вас доторкаються, намагаються заволодіти правою рукою. Говорять приємні речі: хвалять вашу зовнішність, душевні якості, одяг, дітей… Перевантажують масою зайвої інформації, в яку у вигляді окремих вкраплень уводять значиму для жертви інформацію: «хвороба», «з дитиною проблеми», «чоловік зраджує», «чекає щаслива любов», «удвічі дешевше». Вважається, що гіпнотичному впливу сприяють блискучі прикраси, що похитуються.

Не спілкуйтеся з такими циганами, не дозволяйте їм ворожити по вашій руці, повністю ви­ключіть можливість зорового контакту. Не розмовляйте з ними, не впускайте у своє житло. Контролюйте своє бажання одержати щось задешево, а то й задарма: один із головних прийомів понизити рівень критичності й підготувати людину до навіювання — це розпалити в її душі жадібність.

Багато гіпнотизерів європейської зовнішності добре одягнені, приємні в спілкуванні, ввічливі, вміють викликати прихильність. Ви можете познайомитися з ними де завгодно — у парку, транспорті, на концерті. Вони знижують рівень критичного мислення потенційної жертви з допомогою відпрацьованих психологічних прийомів. Будьте обережні, якщо зненацька зустрінете «споріднену душу» — того, хто з перших хвилин спілкування захоплюється вами, хвалить, а також дивним чином поділяє ваші погляди, пристрасті й смаки.

Якщо у вас виникла підозра, що ви піддаєтеся гіпнозу, терміново перервіть зоровий контакт, не дивіться такому співрозмовникові в очі, постарайтеся відволіктися: подивіться на годинник, поправте одяг, порийтеся в сумці, удайте, що вам телефонують, що ви побачили знайомого тощо. Забудьте про правила пристойності і з першою ж нагодою просто втікайте. Навіть не допускайте думки, що ви належите до того «особливого» типу людей, які не піддаються гіпнозу. Все залежить тільки від рівня професіоналізму конкретного гіпнотизера.

За матераілами проектів Києво-Святошинського ЦСПР  “Не дай себе заманити” та  “Безпечна поведінка”

Адреса матеріалу: Дзеркало тижня

Малі й великі повсякденні проблеми інколи нестерпно і навіть непоправно псують наше життя. Вони здатні множитися й накопичуватися. Розглянемо, як можна до них виробити конструктивний підхід. Спробуйте застосувати наші поради до проблеми, яка псує вам життя.

Розв’язання будь-якої життєвої проблеми можна умовно поділити на два етапи: установчо-психологічний і організаційно-практичний. Ведуча — психологічна складова. Практичні моменти вторинні, більш індивідуальні й легко самі спадають на думку, якщо правильно налаштуватися.

І. Установчо-психологічний етап

Що можна вважати точкою відліку в подоланні певної проблеми? Момент, коли ви перейнялися рішучістю зробити це. Спочатку слід міркувати, радитися, читати й говорити на тему. Паралельно виробляти спокійне конструктивне ставлення до проблемного моменту і всіляко налаштовувати себе на позитивну хвилю.

Тверезо оцінюємо масштаб проблеми

Для цього варто проаналізувати, що ж є тією останньою краплею, яка перетворює проблему на дратівливу й найчастіше просто нестерпну. Приміром, якщо ви вважаєте за нормальне добиратися до роботи годину з чвертю, то проблемними стають лише зайві півгодини. Або ж ви були б повністю задоволені, якби не зайва пересадка чи потреба пройти певний відтинок шляху. Таким чином, проблема з «важко добиратися до роботи» перетворюється на «зайві 10 хвилин на маршрутці» або «ще й пройти треба». Погодьтеся, що через це навіть якось незручно дратуватися щодня. І тому ми якомога швидше перейменовуємо цю нашу «велику проблему» на «малий життєвий негаразд».

Визначаємо місце проблеми в нашому житті

Дуже часто ми перебільшуємо котрийсь із життєвих негараздів, приділяємо йому занадто багато уваги. Щоб цього не сталося, варто практикувати класичну вправу під будь-якою з назв: «за» і «проти», «плюс і мінус» або велично — «зло і добро» (пригадуєте Робінзона Крузо?). Отже, поділимо аркуш навпіл і з одного боку напишемо незручності, викликані тією ж таки віддаленістю місця роботи, а з іншого боку — абсолютно всі плюси, які ви зможете знайти: стабільні стосунки в колективі; друзі серед колег; прийнятна зарплата; терпимий начальник (а такого ще пошукати треба); повністю засвоєні вами обов’язки; цікава робота; можливість фахового зростання; дозвіл брати роботу додому; гарантовані вихідні; можливість відпроситися або помінятися змінами. Та хіба мало тих чи інших плюсів можна знайти в будь-якій роботі! При цьому вирішальним може бути один великий плюс у вигляді, наприклад, великої зарплати або сума маленьких плюсів, які формують загальну позитивну картину.

Важливо постаратися зрозуміти, що розв’язання проблеми — це далеко не завжди усунення її з нашого життя. Однаковою мірою це зміна нашого ставлення до неї. З моменту, коли ми перестаємо сприймати якусь життєву ситуацію як занадто значиму, вона зменшується до таких розмірів, що перестає псувати нам життя. Це стосується не тільки «зовнішніх» обставин, а й наших внутрішніх комплексів.

Не дозволяємо собі бути «нещасненькими»

Немає підступнішого ворога в людини, ніж вона сама. Ми інколи самі позбавляємо себе душевного благополуччя. Особливо складно жити тим із нас, хто любить «постраждати». І якщо не вдасться відчути себе жертвою, то, на крайній випадок, пригодиться роль «нещасненького». І тоді в будь-якій некомфортній ситуації завжди можна знайти таку сумнівну «компенсацію», як роль мученика й подвижника. І відразу навколо з’являється купа «лиходіїв» серед найближчого оточення, які недостатньо «зважають на становище», підстраховують або непереконливо «вітають героя» по поверненні додому.

Бійтеся тих, хто підтримує у вас такі настрої. Завжди знайдеться хтось, хто «вічно співчуває», хто звик із задоволенням смакувати невдачі й драми навколишніх. Запитуючи, як справи, така людина наперед впевнена, що у вас, звичайно, купа проблем і він (хоча частіше — вона) завжди готовий із вами спільно поскиглити й поохати. Не вступайте в цю гру! Не дозволяйте іншим впливати на ваше життя! Менше скаржтеся! Постарайтеся не тільки виробляти спокійне, оптимістичне ставлення до життєвих складнощів, а й чітко формулювати свій до них підхід. І тоді на жалісливе: «Тобі, сердешному, так далеко їздити доводиться» ви не задумуючись весело відповісте: «Заради такого чудового колективу не жаль витраченого на дорогу часу» (або озвучите будь-яку іншу дійсну тезу). Однак такий психологічний захист «працює» тільки в тому разі, якщо ви абсолютно щирі, й передусім перед самим собою.

Деструктивним може бути також взаємне накручування, що панує переважно в жіночих колективах. Такі «колективні страждання» вкрай негативно позначаються не тільки на робочому процесі, а й на приватному житті. Дуже часто такі настрої індукує хтось один. При цьому можна доволі швидко оздоровити робочу атмосферу, якщо інші відмовляться грати в ігри «Ой, ми бідні» або «Хто нещасніший?».

Навчаємося радіти життю

Якби ми відчували радість життя тільки в ідеальних умовах, то були б вічно нещасливими. Радіти життю треба вміти, попри все. І «дорогою довгою» теж. Більшості з нас бракує часу побути на самоті, подумати, віддатися світлому філософському спогляданню. Багато хто забув і мріяти про особистий час. І де, як не в дорозі, в тій особливій абсолютній самотності, яку дарує натовп, сказати собі: «Наразі я, крім дотримання правил ввічливості, нікому нічого не винен. Я можу присвятити цей час тільки собі». Якщо ж ви, навпаки, відчуваєте дефіцит спілкування, то кожна маленька подорож відкриває безліч можливостей із кимось поспілкуватися, перекинутися двома-трьома привітними фразами, пожартувати, навіть познайомитися.

У кожному разі, важливо спробувати впіймати умиротворено-піднесений стан душі, запам’ятати його й «викликати» в собі щоразу, коли ви виходите з дому або з роботи. Можна зробити кілька глибоких вдихів, подивитися на небо, на дерева, квіти; доброзичливо поглянути на обличчя перехожих і повторити чарівну формулу: «Це тільки мій час, час спочинку і повної внутрішньої свободи».

ІІ. Організаційно-практичний етап

Він можливий тільки як продовження першого, бо так уже влаштована людина, що без відповідного психологічного налаштування ані життєва мудрість, ані досвід, кмітливість та креативні здібності не допоможуть. І тоді все здаватиметься нерозв’язним, безпросвітним і безвихідним. Та щойно ми переймемося конструктивним ставленням до проблеми — практичні рішення прийдуть самі собою.

Перетворюємо «мінус» на «плюс»

Якщо вже ми дійшли висновку, що довга дорога — це не страшно, і захотіли якось її скрасити, то невже ми не знайдемо чим зайняти подарований долею час, про що поміркувати, за чим або за ким поспостерігати? Книжки, газети, часописи тепер успішно доповнюються радіоприймачами та плеєрами, з допомогою яких можна слухати новини, музику, аудіокнижки; вивчати іноземні мови. Все це відкриває величезні можливості для розваги, саморозвитку, самовдосконалення і навіть фахового зростання. Зрозуміло, що не кожен транспортний засіб цьому сприяє, та й на вулиці задля особистої безпеки не рекомендується затикати вуха навушниками. Це навіть на краще, бо отримання нової інформації й нових знань гармонійно доповнюється осмисленням почутого і читаного, роздумами про життя, спостереженням за навколишніми людьми.

Немає особливого сенсу розписувати все докладно, тому що в кожного свої інтереси. Основний показник, що ви знайшли правильний спосіб у дорозі провести час, — це відчуття задоволення, хороший настрій, жаль, що дорога «занадто швидко скінчилася». І тоді, попри всі фізичні навантаження, для вас буде справедливою вічна формула: «Втомлені, але задоволені…».

Марія КИРИЛЕНКО

Жінка, у якої чоловік хворий на алкоголізм, глибоко нещасна. Ця біда позбавляє її спокою, сімейного щастя, матеріального благополуччя; калічить її психіку. Така жінка переживає постійне нервове напруження: вона переживає, куди чоловік знову подівся, чи не трапилося з ним що-небудь, чи не прийде додому п’яним, чи не скривдить її та дітей, чи не сваритиметься з похмілля. Дружину алкоголіка переслідує почуття сорому, що в неї такий чоловік, а вона продовжує з ним жити чи навіть терпіти знущання. Іноді жінку переслідує почуття провини, що саме вона винна в пияцтві чоловіка.

Часом жінка змиряється із станом речей заради дітей, які продовжують любити батька і не завжди розуміють відчай матері. А іноді живе лише мрією вирватися з кола обставин, які примушують її все це терпіти. Постійна напруга шукає свого виходу, все частіше жінка зривається і влаштовує скандали, котрі нічого не змінюють на краще. А яку наругу терплять її почуття! Адже це справжня трагедія – спостерігати поступове падіння і деградацію коханого, зносити від нього образи і знущання. Жінку роздирають протиріччя, вона емоційно нестабільна: її почуття коливаються від співчуття до роздратування, від надії до відчаю, від кохання до ненависті.

Іноді любляча жінка, щоб втримати чоловіка при сім’ї, щоб «контролювати ситуацію» сама починає з ним випивати. Це найгірший випадок, оскільки, якщо чоловік ще може згодом зупинитися, то жінка, як правило, приречена – жіночий алкоголізм практично невиліковний. Найболючіше, що така доля нерідко чекає на жінок, які особливо віддано кохають свого чоловіка.

Але навіть якщо жінка алкоголіка взагалі не вживає спиртного, вона теж хвора. Психологи розцінюють близьких тих, хто п’є, як співузалежнених від алкоголю, а на подальших стадіях як хворих на коалкоголізм. І перший крок до психічного здоров’я – це усвідомити свою хворобу. Визначити рівень власної залежності можна, ознайомившись із спеціальним тестом (за Н.Ю.Максимовою). І хоча він адресований дружинам тих, хто п’є, але підійде будь-кому стосовно одного із питущих членів сім’ї.

Тест для визначення міри співузалежнення

Прочитайте питання. Обведіть кружечком номер питання, на який ви відповіли “Так”.

1. Чи вам доводилося непокоїтися з приводу кількості спиртного, що вживав ваш чоловік?

2. Чи є у вашій сім’ї фінансові проблеми, пов’язані з пияцтвом чоловіка?

3. Чи брехали ви колись для того, щоб приховати пияцтво чоловіка?

4. Чи думаєте ви, що для вашого чоловіка спиртне значить більше, ніж ви самі?

5. Чи вважаєте ви, що в пиятиках вашого чоловіка винне його оточення (друзі, співробітники, родичі)?

6. Чи доводиться вам хвилюватися через пов’язані із випивками пізні повернення вашого чоловіка додому?

7. Чи погрожували ви коли-небудь розлученням своєму чоловікові, якщо він не припинить зловживати спиртним?

8. Чи намагаєтеся ви уловити запах спиртного, коли ваш чоловік пізно повернувся додому?

9. Чи доводилося вам уникати суперечок з чоловіком через побоювання викликати у нього бажання випити, щоб “розрядитися” після сварки?

10. Чи бувало вам соромно через непомірне пияцтво вашого чоловіка?

11. Чи не здається вам, що пиятики вашого чоловіка псують ваше сімейне життя?

12. Чи бували випадки, коли ви були змушені звертатися до родичів, сусідів, знайомих або навіть міліції, щоб ті “привели до порядку” п’яного чоловіка?

13. Чи доводилося вам шукати вдома заховані спиртні напої?

14. Чи не думаєте ви, що якби ваш чоловік кохав вас по-справжньому, то пив би менше?

15. Чи доводилося вам відмовлятися від влаштування домашнього свята або запрошення у гості через острах, що ваш чоловік нап’ється?

16. Чи виникає у вас почуття провини, пов’язане з алкоголізмом вашого чоловіка (ви не так поводитесь, недостатньо активно боретесь із його алкоголізмом, не ізолювали від нього дітей, які можуть наслідувати його негативний приклад, тощо)?

17. Чи загрожували ви коли-небудь самогубством своєму чоловікові через його пияцтво?

18. Чи траплялося, що ви зривали злість на комусь іншому, тому що були роздратовані через пияцтво вашого чоловіка?

19. Чи викликали у вас колись роздратування такі слова чоловіка, як “Пробач мені, таке більш не повториться” або “Я кохаю тебе, не будемо сваритися”?

20. Чи буває так, що ваш чоловік повідомляє, що не буде пити, але протримується лише деякий час?

21. Чи дратує вашого чоловіка, коли ви чи інші близькі йому люди (друзі, родичі) говорять про те, що йому слід пити менше?

22. Чи не відчували ви, що вас заспокоюють чи переконують аргументи чоловіка щодо пияцтва (“всі справжні мужики п’ють”; “ краще жити із п’яницею, ніж із занудою”; “всі п’ють, не п’є або хворий, або велике стерво”; “якби я не пив, то не втримався б на роботі”; “без пляшки ні одне діло не вирішиш”; “зараз таке життя, що без горілки не виживеш”; “он сусід не пив, а помер раніше, ніж я”; “якби не було неприємностей, я б не пив”.)

23. Чи не сумніваєтесь ви іноді, що ваш чоловік алкоголік? Чи не переконують вас його запевнення: “Якщо захочу, кину пити хоч завтра”; “Хіба я алкоголік, я ж не похмеляюся (“Завжди сам приходжу додому;” , “По три дні не п’ю”, “П’ю не так, як сусід” тощо);

24. Чи допомагали ви вашому чоловікові подолати неприємності, пов’язані з пияцтвом?

25. Чи доводилося вам ховати від чоловіка спиртні напої?

26. Чи докладає ваш чоловік зусиль, щоб здобути додаткову порцію спиртного на вечірках, пікніках тощо?

27. Чи вважає ваш чоловік, що він може кинути пити, як тільки він цього захоче?

28. Чи траплялося вашому чоловікові прогулювати роботу через те, що він був п’яний або не міг піднятися з похмілля?

29. Чи доводиться вам приймати у хаті неприємних вам людей, готувати їм закуску чи навіть брати участь у пиятиках з ними?

30. Чи траплявся хоча б один випадок, коли ваш чоловік не міг згадати про те, що з ним було в стані сп’яніння?

31. Чи є у вас таке почуття, що ніхто в повній мірі не розуміє ваших труднощів із чоловіком?

32. Згадуючи своє дитинство, чи ви можете сказати, що принаймні один із ваших батьків зловживав алкоголем?

Якщо ви відповіли “так” хоча б на 5 запитань, то вам слід серйозно замислитися про проблему алкоголю у вашій сім’ї. Спробуйте протягом місяця записувати, скільки разів чоловік вживав спиртне і у якій кількості (хоча б приблизно, судячи про ступінь сп’яніння). Проаналізувавши ці записи, можна визначити, на якому рівні вживання алкоголю знаходиться ваш чоловік.

Якщо ви відповіли “так” на 10-15 запитань, то ви та ваша сім’я узалежнені від алкоголю.

Якщо ви відповіли “так” на 25 запитань і більше, то ви та ваша сім’я хвора на коалкоголізм.

Припустімо, що, ознайомившись із тестом, ви зрозуміли, що в значній мірі співузалежнені від алкоголю або навіть страждаєте на коалкоголізм. З проханням пояснити, що це за хвороба я звернулася до психолога Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації Ганни Яценко. Ось що вона розповіла:

“Співузалежненість – це хворобливий психологічний стан, який нерідко виникає на ґрунті індивідуальної схильності до залежностей. Часто жінка живе проблемами чоловіка замість того, щоб зробити повноцінним і багатогранним своє власне життя. Але, як і кожну хворобу, співузалежненість не можна залишати без уваги. Якщо дозволити їй прогресувати, вона переходить у наступну стадію – коалкоголізм, що може призвести до серйозних нервових хвороб, психічних порушень чи навіть до самогубства. Необхідно зауважити, що співузалежненість і навіть коалкоголізм не є невиліковними хворобами. Навіть сама жінка, якщо вона вчасно відкритими очима подивиться на своє життя, здатна змінити ситуацію на краще. Якщо ж їй пощастить знайти підтримку у своєму прагненні до збереження себе як особистості, то вона просто приречена на успіх. Їй можуть допомогти соціально-психологічні служби, жіночі громадські організації, церковна громада, подруги, рідні, близькі тощо.”

Але перед тим, як шукати підтримку, ви повинні знати, у чому саме вона полягатиме. Адже ніхто за вас не вирішить, як жити далі, як вибудувати своє життя і чим його заповнити. Що ж радять у такому випадку психологи? Як завжди – звернутися до кваліфікованого фахівця, що спеціалізується на співузалежненнях, увійти до психолого-корекційної групи, яка складається із дружин або матерів тих, хто п’є. Але більшості громадян України (тим більше із сільської місцевості) це недоступно.

Тому звернімося до порад, які дають психологи стосовно цієї проблеми. На перший погляд, вони можуть здатися неприйнятними, навіть жорстокими стосовно тих, хто зловживає алкоголем. Але згадаймо, що наша стаття не про те, як боротися з алкоголізмом близької вам людини, а про те, як вижити поряд із такою людиною, не втративши себе як особистість. Це цілком можливо. Практична психологія базується на досвіді роботи багатьох спеціалістів і в першу чергу бере до уваги приклади конструктивних рішень, варіанти поведінки, які призвели до зцілення хворих на коалкоголізм. Якщо врахувати, що кожен випадок за своїми обставинами може бути унікальним, наведемо лише деякі загальні рекомендації.

Що робити, якщо ви хворі на коалкоголізм?

• Навіть не допускайте такої думки, що ви винні в тому, що ваш чоловік п’є (це одне з улюблених виправдань питущого). Взагалі не цікавтесь причинами його пияцтва. Запам’ятайте, що причина не в сімейних негараздах, не в проблемах на роботі, не в поганій компанії, а в потягу вашого чоловіка до алкоголю.

• Не приховуйте від оточуючих пияцтво чоловіка. Спокійно всім пояснюйте, що він у вас хворий на алкоголізм. Але разом з тим, не звикайте всім жалітися на своє життя і годинами розповідати про витівки чоловіка. Якщо працюєте, не “грузіть” своїми драмами колег.

• Проаналізуйте своє життя. Продумайте та запишіть “за” і “проти” вашому спільному проживанню із алкоголіком. І як би ви не вирішили – або покинути алкоголіка, або, змирившись із ситуацією, продовжувати з ним жити – це ваш вибір, отже спокійно сприймайте усі негаразди, які пов’язані із вашим рішенням. Перейдіть із стана жертви в стан людини, яка зробила свідомий вибір.

• Не дозволяйте ілюзіям, що чоловік стане пити менше (навчиться тримати дозу, покине погану компанію) впливати на ваше життя. Не забувайте, що алкоголізм – це хвороба, при якій в першу чергу порушується самоконтроль. Сподівайтесь на краще, але вибудовуйте своє життя із розрахунку, що живете з алкоголіком.

• Не лякайте чоловіка розлученням. Чим частіше ви повторюватимете цю погрозу, тим менше він в неї віритиме. Якщо життя поряд з алкоголіком стало нестерпним, або ви маєте надію, що цим ви зможете зупинити його, будьте готові поставити питання руба: “Або я, або пляшка”. Але лише в тому випадку, коли ви свідомо і серйозно готові покинути його. Заздалегідь підготуйте все для можливого розставання. Якщо чоловік на ваше попередження пообіцяє покинути пити, тримайте зібрані речі напоготові до можливого зриву, щоб залишити його у той же момент.

• Намагайтеся змінити своє відношення до свого чоловіка. “Відпустіть” його, перекладіть на нього відповідальність за його власну долю. Усвідомивши, що ваш чоловік – алкоголік, усвідомте також, що лише він сам здатний врятувати себе.

• Дайте можливість чоловіку самому відповідати за свої вчинки. Ваша допомога поглиблює його хворобу і створює ілюзію благополуччя. Спостерігайте за ним спокійно, ніби за сторонньою людиною (наприклад, сусідом).

• Не намагайтесь контролювати чоловіка, штучно утримувати від пиятики, сварити (особливо коли він нетверезий). Ніколи не прибирайте за ним, якщо він щось накоїв у п’яному вигляді. Нехай наступного дня він побачить наслідки своєї поведінки. Не платіть його борги, не прикривайте перед начальством та колегами з його роботи. “Вийдіть з гри”, залиште його наодинці зі своєю хворобою.

• Уникайте сварок. Пам’ятайте, що психіку дітей значно більше руйнує не так алкоголізм вашого чоловіка, як ваша болісна реакція на нього.

• Штучно не стримуйте момент, коли настане криза. Як кажуть психологи, алкоголіку треба дати можливість “відштовхнутися від дна”. Криза – це поворотний момент, коли він або загине, або врятується. Саме в кризовий момент хворий може свідомо піти на лікування або просто кинути пити.

• Основна порада – рятуйте самих себе, дітей та інших членів сім’ї. Зрозумійте, що ви гинете разом із чоловіком. Потопаючи, він тягне за собою і вас, і дітей. Врятувати потопаючого можна лише, якщо ви самі дістанетесь берега.

• Проаналізуйте ваше власне життя. Відверто зізнайтесь собі, у чому саме ви стали залежні від алкоголізму вашого чоловіка, від чого відмовились. Продумайте, що ви можете змінити на краще. Крок за кроком відвойовуйте своє право на нормальне життя. Ходіть без чоловіка в гості, бувайте десь разом із дітьми, слідкуйте за собою. Шукайте подруг та знайомих, з якими ви б могли відволікатися від важких домашніх вражень. Дозвольте собі радіти життю. Якщо ви матеріально залежні від чоловіка, шукайте шляхів виходу із даної ситуації.

Марія КИРИЛЕНКО

Немає, напевно, більш відомого і водночас більш спірного наукового терміна, ніж «стрес». Усі говорять про стрес, усі його переживають, усі про нього багато чули… Парадокс, проте, в тому, що коли запитати навмання п’ять чоловік, що таке стрес, напевно дістанеш п’ять різних відповідей. І неспроста. По-перше, цілковитої згоди у визначенні стресу немає й у науковому середовищі, а по-друге, його природа така, що один і той же потенційно стресовий вплив в одних людей викликає сильні негативні реакції, а в інших — або взагалі нічого, або навіть щось приємне. Взяти, приміром, атракціон «американські гірки»: для мене катання на них буде важким (цілком стресовим) випробуванням, а от для моїх дітей це щоразу втіха. Або, скажімо, інтерв’ю під час прийому на роботу. Більшість із нас оцінить цю процедуру як явно стресову, проте є окремі унікуми, для яких вона буде приємним лоскотанням нервів. Реагуємо на стрес ми теж по-різному. У списку з п’ятдесяти характерних реакцій, які викликаються стресами, є прямо протилежні симптоми. Так, хтось у момент гострого стресу червоніє й відчуває приступ нестримного голоду, а хтось блідне й втрачає апетит. Хронічний стрес може викликати як набирання ваги, так і схуднення без жодної дієти. Ну, й так далі…

Ганс Сельє, або Стисла історія стресу

Хтось каже про стрес, скаржачись на інциденти з в’їдливим начальником або нестерпними сусідами, ще хтось розуміє під стресом гострі фізіологічні реакції (тиснення у грудях, головний біль, печія тощо), спровоковані такими ситуаціями, а для когось стрес — це причина серйозних хвороб, зокрема виразки шлунку або інфаркту, викликаних багаторазовим повторенням стресових моментів. Як трохи іронічно висловився один із критиків, «стрес — це й власне стрес, і причина стресу, й наслідок стресу». І таке розмите, багатозначне тлумачення цього терміна виникло відразу ж після його введення в науковий лексикон. Зробив це, як багатьом відомо, канадський дослідник з угорськими коренями Ганс Сельє. Ще студентом-медиком він помітив, що багато хвороб у людей починаються однаково: кволість, висока температура, головний біль… За словами самого Сельє, пацієнти «мають хворий вигляд», хоч би чим конкретно (за)хворіли. Продовживши свої пошуки вже в статусі дипломованого дослідника, Сельє переконався, що незалежно від природи шкідливого впливу, хай то жар, холод, отруєння чи інші катування, яким учені піддають лабораторних тварин заради науки, в останніх виявляються ті самі фізіологічні реакції (зменшення тимуса, збільшення кори надниркових залоз і поява крововиливів і виразок у слизовій оболонці шлунково-кишкового тракту), які призводять зрештою до серйозних патологій. Іншими словами, Сельє виявив неспецифічну (тобто не пов’язану з конкретною причиною), універсальну, або загальну, реакцію організму на зовнішні впливи (зокрема й патологічні), що потребують змін. Її-то він і назвав спочатку «загальним адаптаційним синдромом», а потім перейменував на «стрес».

Треба сказати, що на той час медична наука тільки з’ясувала, що більшість хвороб викликають якісь специфічні збудники — особливі різновиди бактерій або вірусів. Отож відкриття Сельє виявилося, з одного боку, не в ногу з науковим мейнстримом, а з другого, ідея стресу видається правильною навіть на рівні відчуттів. Цей парадокс розбурхав уми сучасників як в науковому середовищі, так і в широкого загалу. Концепція стресу швидко стала популярною й, як часто буває в таких випадках, зажила своїм життям, відособленим від волі її першовідкривача. Збільшило термінологічну плутанину й те, що поліглот Сельє, який знав чимало мов, зокрема й англійську, вибрав для назви відкритого ним явища вкрай невдалий термін. Річ у тім, що в словнику значення слова «stress» англійською означає (зовнішній) вплив, (зовнішню) силу, й із XVII століття використовується у фізиці, наприклад, у знаменитому законі Гука, в якому говориться, що деформація пружного тіла прямо пропорційна напруженню, якому воно піддається. Отож коли провести аналогію, яка напрошується, то в законі Гука під стресом мається на увазі «напруження» (як і належить, відповідно до словника), а в «законі Сельє» стрес виступає в ролі «деформації», тобто «реакції організму». Не виключено, проте, що саме завдяки своїй «неправильності» термін «стрес» увійшов незміненим, «як є», практично в усі мови світу, включаючи слов’янські, китайську й арабську. Відомо, наприклад, що напередодні першої лекції Сельє в стінах паризького вузу (це було 1946 року) ревнителі чистоти мови засідали протягом кількох днів, намагаючись знайти французький аналог терміна «стрес», але зрештою здалися й узаконили впровадження англійського слова.

Перша стаття Сельє про загальний адаптаційний синдром вийшла 1936 року, а 1950-го він опублікував класичну працю на тисячу сторінок «Фізіологія й патологія стресу» з присвятою «всім, хто страждає від стресів» (й окремо — дружині «за допомогу в розумінні того, що неможливо й не потрібно вилікуватися від стресу — натомість треба навчитися одержувати від нього задоволення»), ілюстровану німецьким художником Фріцом Ейхенбергом, змушеним свого часу втекти з нацистської Німеччини до США через карикатуру на Гітлера (доля біженця — класичний стрес). Відтоді наука про стрес пройшла величезний шлях. Загалом розуміння суті й природи стресу напряму залежить від рівня знань у галузі біохімії й фізіології, і зрозуміло, що не всі уявлення Сельє витримали перевірку часом. У цьому сенсі доля теорії про стреси нагадує долю психоаналізу. Внесок обох батьків-фундаторів — Фрейда й Сельє — важко переоцінити, особливо за їхнє прозріння евристичного характеру. Але головна їхня заслуга, мабуть, у тому, що вони стимулювали нові дослідження, котрі ведуть до більш точних теорій, що відштовхуються від їхніх вчень і спираються на (нові) наукові факти.

Стреси «хороші» й «погані»

Протягом усього життя Сельє намагався навести лад у «стресовій термінології», запроваджуючи нові терміни й уточнюючи їхню суть. Спочатку він увів поняття «стресор» для позначення (зовнішнього) впливу, який викликає стрес. Потім придивився уважніше до власне стресу й з’ясував, що той приносить не тільки шкоду. Зокрема зі збільшенням стресу зростає продуктивність — до певної межі, після якої різко падає разом із погіршенням самопочуття й здоров’я. Тут доречна аналогія зі скрипковою струною: не досить натягнута струна звучить хрипко й тихо, перетягнена — різко й дратуюче, й тільки ідеальний натяг дає чистий, «правильний» звук. Кожний із нас може знайти «норму стресу», яка дозволить «грати музику нашого життя», уникаючи розхлябаності «недовантажу» й стомлення «перевантажу». Критична величина стресу, після якої він стає руйнівним, для кожної людини своя. Дуже важливо не пропустити характерні ознаки, які подають сигнал, що ми наближаємося до такого піка. Нерідко навколишні бачать їх раніше, ніж ми самі, тому не слід ігнорувати, коли нам натякають на це, а то й кажуть прямо.

Багато приємних подій теж можуть викликати в нас стресоподібні фізіологічні реакції. Щоб переконатися в цьому, уявіть собі свій стан відразу ж після звістки про великий виграш у лотерею або під час першого поцілунку з коханою людиною. Для позначення «хорошого стресу» Сельє ввів термін «еустрес». Що ж до «поганого стресу», то вчений запропонував застосовувати для його позначення старе, яке йде коренями в XIII століття, англійське слово «дистрес», що означає «біль або страждання, які вражають тіло чи душу; стан небезпеки або розпачливої нужди». Пізніше Сельє помітив, що сильні стреси прискорюють процеси старіння, й запропонував розглядати стрес, як міру зношування організму. У словниках і енциклопедіях часто наводять визначення, сформульовані ним у книжці «Стрес життя»: «Стрес є неспецифічна відповідь організму на будь-яке пред’явлення йому вимоги. (…) З погляду стресової реакції байдуже, приємна чи неприємна ситуація, з якою ми зіштовхнулися. Має вагу лише інтенсивність потреби в перебудові або адаптації». У практичній психології, проте, термін «стрес» найчастіше вживається в значенні «дистресу», або «поганого стресу», як-от: «сильне фізичне, ментальне або емоційне напруження», «реакції, які бувають у людини, коли вона відчуває, що вимоги до неї перевищують її індивідуальні й соціальні ресурси» тощо.

Як діють (погані) стреси

Найближчий китайський ієрогліф, який описує поняття «стрес», перекладається європейськими мовами також як «криза». Він складається з двох знаків, розташованих один над одним. Верхній означає «небезпека», а нижній — «можливість». І це дуже точний образ, оскільки кожна подія, що потребує від людини зміни звичного способу життя і додаткових витрат енергії, є потенційно стресовою. Найчастіше, звичайно, стрес викликають події неприємні, особливо якщо вони непередбачені й перебувають поза зоною нашого контролю. Ми відчуваємо стрес, коли потрапляємо в сумнівні або двозначні ситуації, коли переживаємо міжособистісні конфлікти… Та навіть у нормальному й налагодженому повсякденному житті ми піддаємося впливу стресу набагато частіше, ніж нам це здається. Ми проспали, спізнилися, загубили щоденник, застрягли в пробці, наші плани зірвалися, нам не подзвонили, нас підвели… Всі ці дрібні й знайомі кожному побутові дрібниці викликають у нас певну фізіологічну реакцію: збудження, сухість у роті, прискорене серцебиття, тремтіння рук, кидання в піт… Нам стає важко зосередитися на чомусь, що не стосується пережитої події, думки про яку повертаються знову й знову… Іншими словами, ми переживаємо стрес.

Стреси підривають наш імунітет, роблять нас уразливими для інфекцій. До далеко не повного списку патологій, причина яких пов’язана з переживанням стресів, належать депресія, тривожність, інфаркт, інсульт, ослаблення імунної системи й як наслідок вразливість до різноманітних інфекцій, починаючи з банальних застуди і герпесу й закінчуючи такими грізними, як СНІД, деякі форми раку, аутоімунні захворювання, на кшталт ревматоїдного артриту або розсіяного склерозу. Стрес нерідко викликає шкірні реакції (висип, сверблячку, різноманітні дерматити тощо), порушення роботи шлунково-кишкового тракту, безсоння, різні неврологічні хвороби…

Стреси бувають гострими й хронічними, що накопичуються поступово. Як відомо, навіть одиничний супергострий стрес, викликаний, приміром, трагічною подією, може стати причиною серйозної хвороби й навіть смерті. Набагато типовішою, проте, є ситуація, коли людина занедужує в результаті одночасного впливу кількох стресових подій «середнього ступеня ваги». Наприклад, захист диплома на носі, а тут ще й заплановане весілля розладналося… У результаті — найтяжчий грип. Хронічний стрес може бути результатом і «просто життя» — якщо воно проходить у несприятливому середовищі, наприклад, у шумному, багатолюдному районі з високим рівнем злочинності. Саме впливом хронічного стресу, зокрема, пояснюється відомий зв’язок між соціальним класом і тривалістю життя: багаті й освічені, в середньому, живуть довше й здоровіше, ніж бідні й малограмотні.

Засоби подолання стресів — копінг

Щоб стрес нас не вбив, нам треба вміти з ним справлятися. В англійській мові є спеціальний термін, що описує процес нашої взаємодії зі стресом, — «копінг» (coping), який можна перекласти як «подолання». Зважаючи на публікації у спеціальній літературі й Інтернеті, схоже, що цей термін уже ввійшов у нашу мову. У найширшому розумінні копінг — це процес, при якому ми намагаємося впоратися з обставинами, котрі ми сприймаємо як явне психологічне перевантаження, що часом перевищує наші внутрішні резерви. Ми можемо сказати: зусилля з подолання стресу виявилися успішними, коли завдяки їм наші фізіологічні реакції прийшли в норму, ми повернулися до звичайного життя, у нас зникли ознаки психологічного розладу, такі, як підвищена тривожність або депресія. Очевидно, що успішність подолання стресу залежить від наших ресурсів — чим їх більше й чим вони різноманітніші, тим ліпше. Зовнішні ресурси включають гроші, час, соціальну підтримку, а також інші життєві події, які мають більш радісний характер. Внутрішні ресурси складаються з двох речей: властивого нам стилю подолання стресу й наших внутрішніх, особистих якостей.

Є люди, які зустрічають стресову подію віч-на-віч і реагують на неї відкрито й прямо — психологи кажуть, що їм притаманний конфронтаційний стиль копінгу. Інші намагаються дистанціюватися від стресової події, відвернутися, «відключитися», ментально й поведінково (за допомогою телевізора, алкоголю, наркотиків тощо), «заморозити» свої емоції… Це класичний уникаючий стиль. Як показує практика, конфронтаційний стиль подолання стресу загалом є більш ефективним, ніж уникаючий. Але не завжди: короткострокові й відносно «дрібні» стреси, на зразок візиту до зубного лікаря, можуть непогано вирішуватися за допомогою стратегії уникання (не думати про майбутню процедуру аж до моменту, коли сідаєш у крісло). Проте в разі тривалого чи повторюваного стресу униканням справі не зарадиш, навпаки, можна нашкодити. Приміром, постійний стрес на роботі «не лікується» відверненням від нього: навіть якщо хочеш забути, не вийде — начальник нагадає. А через спроби не думати й уникати, людина виявляється погано підготовленою до нового можливого конфлікту й переживає його не менше сильно, ніж у перший раз. Ціна такої страусиної політики — можливі проблеми зі здоров’ям. Існує цікавий парадокс: деякі люди, спроможні успішно пережити сильні потрясіння й перебороти величезні перешкоди, нерідко пасують перед дрібними прикростями, на зразок того ж візиту до дантиста чи спілкування з дрібним клерком.

Дослідники розділяють дві «неуникаючі» стратегії. Перша — активна, зосереджена на розв’язанні проблеми, яка викликала стрес, а в разі, коли це неможливо, на діях, що можуть знизити або нейтралізувати його ефект: збирання інформації, планування, звернення по допомогу до інших тощо. Друга стратегія фокусується на нашій емоційній реакції з метою її пом’якшити й коригувати, щоб не «піти в рознос». Сюди входять спроба позитивно інтерпретувати стресову подію, прийняття, пошук опори й розради в релігії. Обидві стратегії можна й треба застосовувати одночасно. Наприклад, якщо понад сподівання вас зрадила кохана людина, треба якомога швидше почати виходити у світ, аби відвернутися від сумних думок і водночас підшукувати новий предмет кохання. Загальне правило таке: активні стратегії подолання більш доречні й корисні в ситуаціях, які ми можемо змінити бодай у принципі, тоді як емоційно-фокусовані краще підходять до ситуацій, що перебувають поза зоною нашого контролю. Окремого нагадування заслуговує катарсис — процес виявлення застарілої емоційної травми: в багатьох випадках він може принести велику психологічну користь і допомогти впоратися зі стресом.

Бути хорошою людиною корисно для здоров’я

Помічено, що надмірно агресивний стиль подолання стресу сам по собі може викликати серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема серцево-судинні захворювання аж до інфаркту. Психологи кажуть у таких випадках про прояви цинічної ворожості, яка характеризується підозрілістю, недовірою, бурхливим обуренням, сильним почуттям образи, вербальною агресією, вибухами гніву, антагонізмом, прагненням до тотального контролю… У людей, схильних до такої поведінки, особливо сильні фізіологічні реакції на стрес, зокрема підвищений тиск і прискорене серцебиття. Крім того, їм потрібен довший час, щоб заспокоїтися. Зазвичай і з соціальною підтримкою в них сутужно — навіть коли їм хочуть допомогти, вони найчастіше самі відштовхують допомогу, підозрюючи злий намір або не бажаючи «опускатися». Схильність до такого стилю поведінки може бути помітною уже в ранньому дитинстві, так само рано вона починає негативно впливати на здоров’я. Ще одна «група ризику» — особистості імпульсивні, які слабо контролюють свою поведінку. Нерідко вони йдуть із життя молодими — зокрема через нещасливий випадок. Окремої уваги заслуговує така особистісна риса, як невротизм. Люди невротичні схильні сприймати стресор більш сильним, ніж він є насправді, й реагувати на нього теж сильніше, ніж варто було б. Загалом невротики демонструють більше симптомів, й ці симптоми в них сильніше виражені порівняно з менш невротичними людьми з аналогічним діагнозом. З другого боку, невротики частіше вплутуються в соціальні конфлікти й реагують на них теж гостріше, внаслідок чого відчувають дефіцит соціальної підтримки.

Важливий внутрішній ресурс, що допомагає багатьом людям долати стреси, — це природно властивий їм оптимізм, глибока внутрішня переконаність, що, попри всі труднощі й незгоди, за великим рахунком у житті все буде добре. Оптимізм може допомагати людям оцінювати стресові події більш позитивно й мобілізовувати ресурси для прямої акції у відповідь на стресор. Медичні дослідження показують, що в оптимістів у середньому менше підточується імунна система, й навіть тиск у відповідь на стрес підвищується в них не надто сильно. Особливу стійкість до стресів демонструють люди свідомі, чесні, надійні, з розвиненим почуттям обов’язку, які мають тверді моральні переконання й звичку шукати позитив у будь-яких випробуваннях. Вони й живуть, звичайно, довше, й здоров’я в них краще. Можливо, це пов’язано з тим, що такі особистості найчастіше більш схильні усвідомлено піклуватися про своє здоров’я. Ну а найбільш вирішальною, мабуть, якістю, з погляду успішності копінгу, є почуття внутрішнього контролю. Люди, котрі відчувають себе господарями свого життя, краще переносять стрес навіть у ситуаціях, які об’єктивно не піддаються контролю.

Думка про те, що багатим не так уже й солодко живеться, може потішити деяких незаможних співвітчизників. На наш погляд, є кілька причин цього. Ми й досі не позбулися «совкових» стереотипів, що виявляються в низці вкорінених у свідомості постулатів: багаті — погані; чесною працею багатства не наживеш; усі бізнесмени — злодії. Адже так важко визнати, що хтось кращий, здібніший, енергійніший і справді заслуговує на більше, ніж ти сам.

Загострює ситуацію те, що не один із нас був свідком стрімкого фінансового злету людей інколи не найдостойніших, із погляду загальноприйнятої моралі. І кривдно за тих, хто впертою багаторічною працею, бідуючи і змагаючись із чиновницьким свавіллям, чесно заробив собі право називатися заможною людиною. Їх не видно в тіні більш публічних, скандальніших і тому помітніших багатіїв.
«Чому? Чому в нього є «все», а в мене «нічого»? Чим він кращий за мене?» Ці риторичні запитання виливаються у декого в тугу за не такими вже й далекими часами, коли ідея експропріації експропріаторів утілилася в дуже популярному серед революційних мас гаслі: «Грабуй награбоване!» Хтось, плекаючи свої комплекси, поринає в депресію або в запій; хтось по-мазохістському впивається своєю бідністю, яка зробилася для них звичною солодкою мукою; інші ж просто достойно виживають, щодня борючись зі злигоднями та породженими ними проблемами. Таким не до хворобливих рефлексій — усе придушує інстинкт виживання.

Багаті теж люди, й ніщо людське їм не чуже: вони хворіють, закохуються без взаємності, в них виникають труднощі у стосунках із батьками, дітьми, друзями, сімейні драми і трагедії. Вони так само переживають кризу середнього віку; болісно зустрічають прихід старості, втрачають близьких, страждають від самотності.

На перший погляд, більшість із перелічених проблем можна вирішити з допомогою грошей. Здавалося б, що вже простіше: конфлікти з батьками — купити їм окрему квартиру; хворіє мама — влаштувати в найкращу клініку або найняти доглядальницю; проблеми з навчанням у дитини — запросити репетиторів; з’явилися зморшки — зробити пластичну операцію; кохання без взаємності — спокусити дорогими подарунками і обіцянками розкішного життя. Та це лише на перший погляд. Так, на побутовому рівні заможним людям легше вирішувати свої проблеми. Однак життєві колізії, які ми окреслили, викликають і глибокі внутрішні переживання.

Багато хто з нас перебуває в полоні публічних образів заможних людей. Але ж щасливий, жорсткий щодо ділових партнерів бізнесмен може бути, наприклад, дуже вразливим і невпевненим у стосунках із протилежною статтю. А блискуча зірка естради може бути неспокійною матір’ю і божеволіти від тривоги за свою дитину. Важливо зрозуміти — переживання грошима не загасиш. Якщо за вашою хворою мамою доглядатиме чужа людина, вам буде легше тільки фізично. А переживання можуть бути навіть тяжчими, ніж у того, хто сам сидить ночами біля ліжка матері й робить їй уколи. Адже активне долання скрутної ситуації, особиста участь у її усуненні активізують внутрішні психічні резерви людини і зрештою допомагають подолати стрес. Тоді як у заможних людей психологічні проблеми часто постають ніби в оголеному і тому більш болісному вигляді. Адже в людей бідних розв’язання проблем, що супроводжують лихо, «розпорошує» горе, не дає можливості зосередитися на своїх внутрішніх переживаннях.

Звісно, у багатих людей є, здавалося б, простий вихід — найняти найдорожчого і найкращого психолога. Та не завжди між «найдорожчим» і «найкращим» можна поставити знак рівності. У заможних людей стосовно психологів існує та ж сама небезпека, що і стосовно лікарів: високо оплачуваний фахівець може спокуситися можливістю «прив’язати» до себе клієнта. З іншого боку, небезпечним є саме ставлення до психолога людини, котра платить йому великі гроші. Клієнт інколи не готовий визнати, що може в чомусь не мати рації, що йому потрібно щось змінити у своїй поведінці, у власному житті, від чогось відмовитися; він і чути не хоче, що йому доведеться довго й наполегливо працювати над собою. Заможні люди часто міркують: «Я плачу. Нехай мої проблеми вирішує психолог». Такий варіант цілком допустимий, але тоді психолог стає «милицею» для свого клієнта. Якщо це влаштовує обох (особливо в матеріальному плані), нічого страшного: клієнт регулярно одержуватиме тимчасове полегшення. Та це шлях у нікуди.

Найцікавіше, що статус багатої людини не рятує від душевних проблем, властивих людям бідним. Адже визнання себе багатим — це досить суб’єктивне відчуття. Завжди знайдеться хтось, багатший за тебе, — не в Україні, то за кордоном. І той, кого більшість громадян нашої країни вважають людиною «ну дуже багатою», може переживати через те, що чогось не може собі дозволити, що «сусід» (конкурент) успішніший і багатший, — себто перейматися абсолютно тими ж самими душевними проблемами, що й зовсім бідна людина.

Але, безумовно, існує ряд психологічних проблем, безпосередньо пов’язаних зі статусом багатія. Багато хто пройшов довгий і нелегкий шлях заробляння грошей. Інколи це закінчується тим, що людина, визначаючи свою цінність у цьому світі, по суті ототожнює себе зі своїм капіталом, ставить знак рівності між собою і своїми грошима. Вона, хоч як це парадоксально, може скотитися до дуже низької самооцінки і перестати вірити в те, що її можуть любити просто так, за те, якою вона є, а не за те, що вона має. У такої людини може розвинутися хвороблива підозріливість: їй постійно здаватиметься, що всіх навколо цікавлять лише її гроші, а не вона сама як особистість.

Багатих людей може також мучити постійний страх втратити своє багатство, а з ним і свій статус. Втрата статусу для багатої людини — справжній крах, це втрата не лише матеріальних благ, а й друзів, а точніше — кола спілкування. Адже справжні друзі в багатія бувають (якщо бувають) найчастіше «з іншого життя», тобто з тих часів, коли він був «звичайною людиною». Втрату статусу дуже часто супроводжує розвал сім’ї, особливо якщо дружина (або чоловік) підбиралися «для представницьких потреб».

Сімейні стосунки заможних людей нечасто бувають стабільними. У їхніх сім’ях найчастіше ослаблені емоційні контакти, а діти взагалі можуть рости з синдромом сирітства. Емоційна скутість, постулат «я вам даю гроші — ви повинні мене любити (шанувати, слухатися тощо)» — все це не сприяє створенню міцної сім’ї. «Акула бізнесу» не може, прийшовши додому, відразу перестати клацати своїми щелепами. Практично неможлива ситуація «два в одному»: в бізнесі — один поріг допустимого, а в сім’ї — інший. Жорстокі закони ринкової боротьби нерідко призводять до того, що в заможних людей розмиваються моральні норми, розвиваються певні поведінкові стереотипи, майже не сумісні з сімейним життям. У такому випадку можна говорити про серйозну деформацію особистості. Все це часто породжує психологічні проблеми не лише в самих багатіїв, а й у їхніх дружин та дітей.

У способі життя заможної людини присутній значний елемент несвободи. Імідж людини певного кола диктує, як вона має жити, якою машиною їздити, як і де відпочивати, яких дружину або чоловіка мати, де навчати дітей. Додайте до цього постійну гонитву: потрібно і за ринком встигнути, і відірватися від конкурентів, і безперервно працювати на підвищення іміджу. Відпочинок як такий для цих людей практично неможливий: постійна напруга стає природним станом багатої людини. Їй здається, що кожна хвилина має бути наповнена діяльністю. Засмиканого, з прирослим до вуха мобільним телефоном, бізнесмена важко уявити в умиротвореному стані повного розслаблення, коли можна вилізти з іміджевої шкіри, повністю відключитися від справ, віддатися спогляданню і подумати про те, що життя прекрасне. Багаті люди найчастіше «занадто дорослі»: вони цілком придушили в собі дитину, яка вміє пустувати й просто радіти життю.

Дуже небезпечний для багатої людини і «синдром зупинки», що може настати у випадку, якщо людина свого часу визначила для себе межу збагачення. Тоді в неї виникає нерозв’язне питання: «А що далі?» Значення й сенс її життя впродовж багатьох років полягали в накопиченні дедалі більших коштів. І ось — мети досягнуто, але весь цей час душа спала. І страшно, коли вона прокинеться й жахнеться, побачивши пройдений шлях і втрату тих цінностей, що їх неминуче доводиться приносити в жертву гонитві за грошима.

Чи означає все вищесказане, що заможні люди нещасливі? Аж ніяк. Принаймні не більше й не менше, ніж люди бідні. Дослідження психологів засвідчили, що щастя не залежить ні від здоров’я, ні від рівня добробуту, ні від інших життєвих обставин. Воно створюється виключно вмінням почуватися щасливим. Ані відсутність грошей, ані їх надлишок — іще не причина для душевного дискомфорту. Кожен може навчитися радіти, що зійшло сонце, настала весна або випав перший сніг.

Ми ще раз нагадали про те, що «багаті теж плачуть», чим потішили тих, кому аж ніяк не загрожує збагачення з низкою психологічних проблем, які його супроводжують. Але що ж робити тим заможним людям, які впізнали себе в нашій статті? Людство поки що не вигадало нічого кращого за віру в Бога, турботу про душу, любов до ближнього. Ну і, звісно, психологічну допомогу чесних професіоналів за умови, що людина готова працювати над собою, а не тільки платити гроші.

Любов до свят — це з дитинства. Ялинка, чари, романтика, подарунки, але найголовніше — момент єднання родини, солідарності, взаємної любові, відчуття «МИ — РАЗОМ»… Наш час пропонує багато нових способів святкування Нового року, особливо для людей забезпечених. Що ж, доки немає дітей, можна дозволити собі будь-які оригінальні варіанти. Але з появою малюків час «повертатися в сім’ю» і напрацьовувати досвід і традиції сімейних свят. І якщо не Новий рік, то вже Різдво точно варто провести у колі найближчих людей. Але чи завжди свято виправдовує наші очікування? Адже саме в ці січневі дні ми схильні впадати в дитинство і чекати подарунка — від Діда Мороза, рідних, держави, долі… Але практика показує, що у виграші завжди залишається той, для кого свято — це не зовнішні обставини, а стан душі.
Організувати все так, щоб сімейне свято всім принесло радість, — зовсім не просто. Добре, якщо є людина, котра вміє створити святковий настрій. Дуже часто всю сім’ю об’єднує дитина — своєю безпосередністю, вмінням радіти з дрібниць і всіх любити. Але центром тяжіння може бути і представник старшого покоління, котрий, як умілий режисер чи менеджер, здатен розумно розподілити обов’язки, простежити, щоб у передсвятковій метушні ніхто не відчув себе покинутим, забутим чи експлуатованим.

У будь-якій, навіть найрадіснішій метушні особливо вразливими (а тому й примхливими) є діти і старі. Тому варто постаратися, щоб і ті, й інші відчували свою затребуваність та корисність, але водночас не перевтомлювалися і не перезбуджувалися. Добре, якщо вдасться одночасно «нейтралізувати» і тих, і інших: «Мамо, ти так мене виручиш, якщо чимось займеш Артемка, я боюся, що коли він зараз не заспокоїться, то потім не дасть нам святкувати». «Тім, рятуй свято, бабуся зовсім утомилася, попроси її почитати тобі книжку, щоб вона могла відпочити». Буває й так, що не менше уваги потребують чоловіки. Багато хто з них почувається трохи некомфортно на етапі підготовки до свята: їм здається, що не вони контролюють ситуацію, про них забули або ж намагаються використати лише як підсобну робочу силу. На жаль, до таких хлопчиків-чоловіків доведеться застосовувати ту ж саму тактику, що й до дітей: приділити увагу, знайти посильне навантаження, вчасно похвалити. Але буває й навпаки — саме батько є головним «диригентом» сімейного оркестру: вчасно остудить мамин продуктово-кулінарний запал, приструнить дітей, що занадто розпустувалися, зустріне гостей і подбає, щоб вони не нудьгували.

Будь-яке свято — це свого роду випробування для родини, що нерідко межує з екстремом. Саме у святковій обстановці, коли всі чомусь вирішують, що можна розслабитися, спливають на поверхню всі дрібні й великі проблеми у стосунках. І тоді обов’язково прозвучить гірке: «Ну хоча б на свято ти не… нила (сварилася, скаржилася, критикувала); не ухилявся від роботи (напивався, був занудою, сварився зі швагром); не балувався (ліз під ноги, заважав гостям, хапав без дозволу зі столу); не лементувала, що ти нікому не потрібна (лягала вмирати, нікому не давала слова сказати, весь час розповідала про святкування 19… року). І попри те, що роками на кожному святі всі члени родини поводяться, у кращому разі, так само, як і завжди, ми щороку вводимо себе в наївну оману, що ось цього вже разу всі чарівним чином зміняться на краще. І тоді на сцену виходить найголовніший ворог будь-якого свята — синдром обманутих сподівань.

Тоді як навіть не всі очікування сформульовані, не всі достойні бути озвученими, а деяких людина взагалі може не усвідомлювати. Дружина може бути стурбована, щоб було «не гірше, ніж у людей»; «так, як у мами»; «краще, ніж у свекрухи»; «щоб ніхто голодним не залишився», «щоб оцінили, яка я хороша господиня»; «щоб усі залишилися задоволені». Чоловік цілком може розраховувати, що «розслабиться»; «гульне на повну»; всім покаже, що дім — повна чаша. Діти мріють одержати «класні подарунки», досхочу набіситися і під шумок наїстися солодощів. Але чи завжди ми прогнозуємо, як реалізація наших очікувань позначиться на найближчих людях?..

Розчарування найбільш можливе у тому разі, якщо наші мрії занадто конкретні. Новорічне свято може перетворитися на «ніч розчарувань», якщо чоловік чекає пирогів, як у мами, а дружина — величезну сосну, як у тата; син розраховує на найкрутішу мобілку, а дочка — на те, що у Барбі неодмінно буде довге волосся; бабуся впевнена, що побачить радянський «Блакитний вогник», а дідусь — що всю ніч усі слухатимуть його розповіді.

Завищені очікування найбільшою мірою властиві людям інфантильним і егоцентричним — приміром, дівчаткам-підліткам та молодим жінкам, які ще не стали дорослими. Ці «принцеси балу» чекають чогось особливого, неповторного й чарівного саме для них: розкішного подарунка, освідчення в коханні, загальних уваги та визнання. Вони не цінують святкового дня як можливості зібратися разом із близькими людьми і як приводу висловити їм свою ніжність та вдячність. Такі дівчатка-жінки люблять не свято як таке, а СЕБЕ у святі — і тоді на перше місце виступає «що я одягну», «яке враження справлю», «що мені скажуть», «що мені подарують». Що ж, це цілком природно і навіть зворушливо як етап дорослішання, доки «життя не обламало». Але якщо такий егоцентризм закріпиться як постійна риса характеру, важко буде і самій жінці, і людям, які її оточують. Хлопчики й чоловіки, до певної міри балувані й незрілі, теж можуть у стилі «принца» сприймати свято з відтінком примітивного споживання: мені готують; мені догоджають; зі мною панькаються, щоб я не вередував; усі мої бажання виконують, щоб я не надувся й не зіпсував усім настрій. А вже якщо доля жартуючи з’єднає таких «принца» і «принцесу» узами шлюбу, вийде весела ігриста суміш типу шампанського. І тоді буде все — і «бабах», і шипіння, і піна через край…

Але синдром обманутих очікувань небезпечний і тим, хто з усією відповідальністю ставиться до свята. Це стосується тих, хто звик «усе брати на себе». Такі самовіддані трудяги просто не можуть допустити, аби щось робилося без їхньої особистої участі. І близькі відразу потрапляють під вогонь критики — і ялинку не таку виберуть, і прикрасити «правильно» не зуміють, і прибрати доручити їм не можна, і салат поріжуть занадто великими кусками, і майонез не той куплять, і пиріг у духовці недотримають, і стіл як слід не накриють. Тому, навіть при готовності допомагати, після третього окрику в усіх пропадає «трудовий запал», вони намагаються забитися в тихий кут, а то й узагалі накивати п’ятами. І тоді лунає страдницький крик:

«Чому все мушу робити Я САМА?»

Люди, схильні до хворобливої жертовності, можуть зіпсувати будь-яке свято — вони гаруватимуть до одуріння, але все це в такій «позі жертви», що кусень у горло точно не полізе. Найсумніше, що такі «подвиги» ніколи не будуть оцінені за заслугами: у «жертви» завжди залишиться відчуття «чорної невдячності» з боку найближчих людей. Проте в такій ситуації важко розраховувати на адекватну оцінку вкладеної праці: неможливо оцінити трудоємність роботи, доки сам її не спробуєш зробити. З іншого боку, оточуючі підсвідомо відчувають, що прихованою метою і було відчути себе нещасним та неоціненим «навіть під час свята».

На початку подружнього життя можуть виникнути непорозуміння через нестиковки моделі батьківських сімей молодят. Щоб цього не сталося, варто заздалегідь поговорити про те, як у кого було заведено відзначати сімейні свята. І тоді може з’ясуватися, що в родині чоловіка все робила мама, а батько, «щоб не заважати», йшов із друзями в лазню і підтягувався ближче до опівночі, а в родині дружини батько й мати готувалися до свята разом. І якщо заздалегідь не визначитися, то дружина очікуватиме від чоловіка участі в передсвяткових клопотах, а чоловік щиро не розумітиме, чого від нього хочуть.

Не підуть на користь святу й екзальтація, збудженість, веселощі, що межують із істерією, а як результат — сварки, сльози, репетування дітей, ковтання валідолу старими. Значно краще, якщо стрілка сімейного барометра опуститься з позначки «бурхливі веселощі» на позначку «хороший настрій і душевність».

Таким чином, щоб свято вдалося, дуже корисно вияснити очікування всіх членів родини. А потім спільно продумати меню, список гостей та різного роду розваги. У приготуваннях варто йти шляхом «якомога простішим» із погляду економії не лише фінансів, а й сил, які так знадобляться одне для одного. Запорука успішного свята — це якщо процес підготовки до нього буде так само приємний, як і результат. І постарайтеся, щоб усі були задіяні. Адже саме витрачені зусилля й дозволяють відчути свято своїм. Необов’язково підходити до цього механістично: дочка допомагає мамі на кухні, син із татом прикрашає ялинку. Можна й інакше — спочатку разом прибираємо, потім готуємо, а потім і прикрашаємо. Оптимальний варіант — якщо роль дітей і дорослих однакова. Не варто впадати у крайнощі: або «все для дітей», або «діти, не заважайте святкувати». Добре, якщо малюки знають своє місце, але при цьому залишаються повноправними суб’єктами свята…

У ці передсвяткові дні ми від щирого серця бажаємо нашим читачам неодмінно бути РАЗОМ, щоб вироблялися славні сімейні традиції, які зроблять новорічно-різдвяні свята не такими, як у всіх, особливими й неповторними.

Останнім часом багато видань впроваджують рубрику з популярної психології, під якою друкують статті на психологічні теми, ведуть діалог із читачами, відповідають на листи. Все це сприяє популяризації психології, привертає увагу читачів до важливих, хоч інколи й не усвідомлених до кінця душевних проблем. При загальній психологічній безграмотності такий своєрідний лікнеп украй необхідний у нашій країні в час, коли практична психологія тільки-но починає завойовувати симпатії громадян України. Та популярні публікації для кваліфікованого психолога — це невдячна праця (уявіть собі для порівняння кандидата філологічних наук, якого попросили б навчати кого-небудь абетки). Однак попит із боку читачів є, тому нерідко за написання статей на психологічні теми беруться люди не досить кваліфіковані. До таких публікацій слід ставитися обережно.

Усі статті на психологічні теми можна поділити на дві групи. Перша — це психологічні поради, які можна порівняти з рекомендаціями на кшталт «мийте руки перед вживанням їжі» або «побільше бувайте на свіжому повітрі», тобто загальні рекомендації, котрі нашкодити не можуть. А друга група — поради, як саме діяти за тієї чи іншої ситуації. І ось ця група порад досить небезпечна — це рекомендації психологів і нібито психологів у конкретних і нібито конкретних випадках із життя.

Уявіть собі хірурга, який на сторінках преси дає поради, як видалити апендикс. Ба більше, уявіть собі хворого, котрий цих порад дотримується. Адже в психологічних публікаціях ідеться про таку тонку й уразливу сферу, як людська душа. Звичайно, все не так уже й страшно. Адже людей, які читають, приміром, гороскопи, набагато більше, ніж тих, хто будує по них своє життя. Сподіватимемося, що таке саме здорове співвідношення зберігається і серед тих, хто читає психологічні поради. До того ж поради між собою різняться.

Поради нефахівців можуть бути дуже небезпечними. Це найчастіше типова профанація, причому нерідко з елементами епатажу. Такі статті вам можуть трапитися на сторінках жовтої, жовтуватої і навіть бежевої преси. Заочні поради з конкретних питань можуть тільки завдати шкоди. Особливо якщо вам радять покинути чи повернути вашого чоловіка, завести коханця або коханку, спробувати поставити на місце вашого начальника. Завжди є велика небезпека, що людина (особливо молода й недосвідчена) зіставить описану ситуацію зі своєю власною й виконуватиме ці рекомендації. Уявіть собі: у вашого сусіда болів живіт, і йому допомогло проносне. Вас теж непокоїть живіт, і за порадою сусіда ви починаєте лікуватися аналогічним способом, а потім з’ясовується, що у вас непрохідність кишок, і допомогти може лише операція. Так і в психології.

Поради психолога навіть під час індивідуальної консультації по можливості не повинні лежати в практичній сфері. Тим паче неприпустимо рекомендувати людині діяти накресленим способом. Психолог може лише порадити щось обміркувати, щось змінити у поведінці, переглянути стосунки зі своїм оточенням. Але ці поради не універсальні й можуть стосуватися тільки конкретної людини.

Щодо самого бажання звернутися до психолога по життєву пораду, то воно найчастіше властиве людям, які прагнуть перекласти відповідальність на іншу людину, щоб потім сказати: «Психолог порадив, але нічого не допомогло». Багато хто йде до психолога із запитанням: «Кого вибрати — чоловіка чи коханця?»; «Яке чарівне слово сказати, щоб свекруха нарешті від мене відчепилася?»; «Як змусити сина-підлітка слухатися?». Природно, що вони розчаровуються.

Завдання психолога не в тому, щоб вирішувати за клієнта його проблеми. Але він може допомогти розібратися у собі, створити умови, за яких людина сама зможе зробити вибір. Причому йдеться не про «правильний» вибір, а про єдино прийнятний для кожної конкретної людини в конкретних обставинах. Адже те, що може допомогти одному, іншого може штовхнути до катастрофи. Саме тому будь-які конкретні поради без урахування рис особистості, її спроможності до аналізу ситуації, готовності працювати над собою, наявності життєвого досвіду найчастіше бувають марними, якщо не шкідливими.

Допомога психолога буває потрібна кожній людині, хоча не кожен спроможний це усвідомити. Непогано, якщо у вас є сімейний психолог (за аналогією із сімейним лікарем). Адже часто самій людині буває так непросто розібратися у собі, в життєвих обставинах і стосунках з іншими людьми. Не кажучи вже про такі речі, як правильне виховання дітей, подружні стосунки, відносини зі старенькими батьками, конфлікти на роботі — у всьому цьому потрібні спеціальні знання. Бо не існує навчального закладу, в якому людину готували б до ролі чоловіка, батька, члена робочого колективу. Це дуже непрості ролі, які потребують серйозної підготовки. І багато хто змушений учитися методом спроб і помилок, що коштує інколи дуже дорого. Тому так важливо звернутися до професіонала, якщо ви відчуваєте, що самі не можете впоратися з ситуацією.

Усім відомо, в якому жалюгідному стані перебуває в нашій країні психологічна служба. Але багато хто може обійтися і без психолога. Когось підтримають родичі та друзі й допоможуть розібратися у собі; в іншого — високий рівень самовідновлення психіки, потужні внутрішні резерви; комусь допоможе віра в Бога і сповідь священику. Багато хто схильний до самоаналізу, що теж допомагає розібратися в собі. Та тут слід бути дуже обережним, оскільки все добре в міру. Надмірна схильність до самоаналізу може призвести до самокопання і навіть до самозакопування. І психологу все це розгрібати буде дуже складно. Крім того, до серйозної стресової ситуації ліпше підготуватися заздалегідь. Це не забере у вас багато часу й праці, але може підтримати і навіть врятувати у скрутну хвилину.

Отже.

Хоч би що сталося у вашому житті, не переходьте відразу до дій, візьміть собі тайм-аут для осмислення ситуації.

Не поспішайте приймати доленосні рішення: обставини незабаром можуть змінитися, а ви за інерцією будете націлені на дії, потреба в яких уже відпала.

Тоді, коли у вас усе гаразд, продумайте, до кого передусім ви звернетеся, якщо опинитеся у серйозній стресовій ситуації: до матері, кращої подруги чи друга, улюбленої вчительки, сусідки, психолога.

Якщо ви почуєте, що комусь зі знайомих допоміг психолог, розпитайте про нього; довідайтеся, де він приймає, чи платні його послуги; запишіть телефон.

Поцікавтеся, чи приймає психолог у вашій поліклініці, чи є в місцевості, де ви мешкаєте, служби, у яких працюють психологи.

Якщо ви не дуже вірите в Бога і не звикли молитися, навчіться цього — завчіть кілька молитов, які вам найбільше до душі, або придумайте свою молитву і повторюйте її щодня чи хоча б тоді, коли вам важко.

Читайте книжки з популярної психології. Щодо вибору — порадьтеся з кимось, хто на цьому знається. Якщо у вас є діти, обов’язково поцікавтеся книжками з вікової психології. Не розчаровуйтеся, якщо вам нудно читати. Або ви ще не зіштовхнулися з описаними проблемами, або вибрали не ту книжку (приміром, розраховану на фахівців).

Читайте статті на психологічні теми у пресі. Але вибирайте серйозні видання.

Напевно, всім, хто живе в певний історичний момент, здається, що саме їхній час пропонує найскладніші й досі не відомі випробування (зокрема й психологічні). Не виняток і сьогоднішній день. Окрім інших, нашому суспільству доводиться вирішувати складну й болісну проблему соціального розшарування. Не так давно, у період проголошуваної рівності, це явище також існувало, але в прихованому і трохи пом’якшеному вигляді. Багатії радянських часів не афішували своїх статків: партійні функціонери мали бути скромними, а підпільні приватні підприємці намагалися «не світитися», бо були у конфлікті з Кримінальним кодексом.

Не минуло і двох десятків років — і нас ніби машина часу закинула в умови, при яких цілі верстви населення потрапили у справжню соціальну м’ясорубку, а в ієрархії цінностей саме матеріальні блага вийшли на перше місце. І жертвами нових часів стали не тільки ті, хто не зміг пристосуватися до «дикого капіталізму», а й ті, хто не витримав випробування багатством, зокрема — їхні діти. У розвинених країнах століттями напрацьовувалися традиції виховання дітей із заможних родин. Це й закриті елітарні навчальні заклади зі спартанськими умовами, і традиція відправляти дітей «на свої хліби» мало не з 16 років, і повсюдна практика добродійності, при якій діти з малолітства звикають, що треба допомагати біднішим за тебе. Крім того, душевними проблемами багатих людей та їхніх нащадків займається армія психологів, психотерапевтів і психоаналітиків. Однак проблеми існують і там.

Що вже казати про наших багатіїв, чимало яких за дуже короткий час потрапили з грязі в князі. А щоб витримати випробування золотим тельцем, треба ж мати міцні моральні підвалини і Бога в душі. Інакше неминуче моральне падіння може ударною хвилею зачепити і змести дітей.

Перелічимо деякі психологічні проблеми, найбільш характерні для дітей із багатих родин (слід підкреслити, що окремі можуть комбінуватися, а інші, навпаки, взаємно виключають одна одну):

• Егоїстичність і егоцентричність. У багатій родині дитина перебуває в центрі уваги: охоронці, няньки, гувернери й гувернантки, репетитори — всі вони займаються дитиною. Додайте до цього ще особливий інтерес із боку вчителів, а іноді й журналістів – у разі публічності її батьків. Зрозуміло, що така дитина змалечку відчуває себе пупом землі. Крім того, вона звикає споживати не тільки матеріальні блага, а й навколишніх людей, вважаючи, що й існують вони лише для того, щоб служити їй. У результаті виникають серйозні проблеми, коли доводиться будувати стосунки з оточенням взагалі і з близькими людьми зокрема.

• Емоційна депривація (або емоційна недостатність) унаслідок дефіциту батьківської уваги. Багаті батьки — це не конче байдужі негідники, котрі не хочуть займатися своїм чадом. Найчастіше вони – просто заручники роблення грошей або ж усталеного в їхньому колі способу життя. Але, в кожному разі, незважаючи на численну обслугу, ніхто не в змозі замінити малюкові матір і батька. Без батьківської любові й уваги дитина росте психічно нездоровою: примхливою, плаксивою, неврівноваженою, вразливою, амбіційною. Вона страждає від найрізноманітніших комплексів і душевних проблем: від сумнівів, що її взагалі можна любити, до агресивних проявів і спроб привернути до себе увагу нездоровими способами (аж до кримінальних).

• Несамостійність і непристосованість до життя. Діти з багатих родин нерідко позбавлені права вибору й живуть в умовах несвободи. За них вирішують усе, навіть визначають коло спілкування. Тому вони несамостійні, безініціативні, часто позбавлені можливості заповнити дефіцит батьківського тепла справжньою дружбою. Маленьким багатіям важко навчитися формувати стосунки з однолітками. Проблеми можуть початися уже в школі, де ці малюки стають предметом глузування. Адже вони інколи не мають елементарних навичок самообслуговування: не в змозі зав’язати собі шнурки, скласти портфель, прибрати за собою сміття.

• Відчуття «світ проти мене». Прагнучи підготувати своїх дітей до жорстких правил конкурентної боротьби, батьки нерідко перегинають палицю і формують у них відчуття «життя в облозі». Таке відчуття може підживлювати наявність охорони, яка супроводжує дитину мало не з грудного віку. Як результат — у дітей розвиваються недовіра до людей, підозріливість, цинічність. Вони постійно насторожі в очікуванні нападу і схильні знімати напругу не завжди здоровим способом.

• Невміння мріяти. Недарма кажуть: «Хочете зробити свою дитину нещасною — дайте їй усе, чого вона забажає». Багатим дітям справді невідомий ось такий цікавий і корисний шлях: виношувати мрію про щось; зважувати, наскільки реально це отримати; збирати інформацію; обговорювати з батьками або друзями; виробляти план, як досягти бажаного; вибирати, від чого відмовитися в ім’я своєї мрії; докладати власних зусиль, і — нарешті! — одержати жадане. А доки мрія втілюється в реальність, дитина вчиться приборкувати свої бажання, планувати, міркувати, відмовляти собі в чомусь, терпляче чекати, змирятися з невдачами, цінувати отримане. І який же нудний та банальний шлях «захотів — одержав», який ніби вкорочує життя, нічого не вчить і нікуди не веде (хіба що до душевної порожнечі).

• Брак здорової змагальності й честолюбства. Навіщо докладати зусиль, навчатися, самовдосконалюватися, якщо з дитинства в тебе вже все є? Навіщо доводити, що ти найрозумніший, найкмітливіший, якщо простіше похвалитися якоюсь особливо дорогою річчю? В різних світських хроніках ми нерідко бачимо «багатих діточок», котрі досягли великих успіхів у своєму бізнесі й зуміли отримати дивіденди зі стартового капіталу, подарованого батьками. Але скількох багатих невдах ми не бачимо й не знаємо, який безславний і неповноцінний їхній життєвий шлях…

• Страх невдачі. З іншого боку, у дітей багатих батьків може розвинутися страх не виправдати, не відповідати, не досягти… Батьки часто мають щодо своїх дітей завищені очікування. Вони бачать у своїй дитині «справу», вклавши в яку певні кошти, можна розраховувати на те, що витрати окупляться сторицею. Але планують долю свого чада інколи умоглядно, не враховуючи здібностей дитини та її бажань. Результат при цьому буває нікчемний — дитина не тільки не досягає запланованих висот, а й набуває психологічних проблем та комплексів або ж стає на шлях протестної поведінки.

• Невміння відчувати прості радощі життя. Щоб дитина гармонійно розвивалася і вміла бути щасливою, дуже важливо, аби вона любила природу. Вечір біля вог­нища, заспокійлива тиша, нічне зоряне небо, схід сонця, відчуття краси світу і щастя буття — цього не купиш за гроші і це неможливо організувати. Відпочи­нок же в багатих частіше пов’язаний із закордонними модними курортами, гучними тусовками та вогнями міст, ніж із рідними лісами й полями та спалахами вогнищ…

• Соціальна дезадаптація. Діти багатих батьків бувають такі розбалувані, що до юнацького віку не можуть собі уявити, що в житті є обмеження; не можуть усвідомити свого місця в суспільстві, вони не вміють прогнозувати наслідків своїх дій, зокрема й стосовно оточення. Не вважаючи себе пересічними громадянами, вони не готові відповідати за свої проступки і впевнені, що закони писані не для них.

• Відірваність від життєвих реалій. Малі багачі інколи абсолютно не обізнані з тим, як живуть люди за межами їхнього кола. Життя в «золотій клітці» згубно позначається на становленні їхньої особистості. У нашій країні немає культури добродійності, коли багаті люди йдуть до бідних, переймаються їхніми проблемами, мають уявлення про їхнє життя й тяготи побуту, надають серйозну системну допомогу. Дітям із «наших» багатих сімей ніде навчитися уникати негативних вражень; конструктивно на них реагувати; співчувати старим, бідним, хворим, немічним; допомагати їм за велінням серця, а не для піару. Освіта, яку отримують за кордоном, ще більше сприяє формуванню своєрідного прошарку «інопланетян», які не знають, як справді живуть їхні співвітчизники. І може так статися, що в нашому суспільстві сформується бездушна, аморальна і повністю відірвана від вітчизняних реалій «еліта». Якщо врахувати, що діти багатих батьків — це потенційні політики найближчого майбутнього, то цілком можна припустити, що спосіб їх правління країною не буде ні моральним, ні соціально спрямованим.

Зазвичай після переліку психологічних проблем дають рекомендації, як поводитися, аби цих проблем уникнути. У нашому випадку порада одна: хочеш бачити у своїй дитині хорошу людину – спочатку стань нею сам.

Парадокс же полягає в тому, що деякі з перелічених проблем можуть бути і в сім’ях середнього статку, і навіть у тих, кого можна назвати бідними. У сім’ї зі скромним статком може вирости самозакоханий егоїст, заздрісний, егоцентричний і черствий. Тим часом у багатій сім’ї може сформуватися справжній альтруїст, який присвятить своє життя допомозі іншим і найбільше цінуватиме в людях їхні душевні риси. Лише трохи переважаючи за статками оточення, можна «нагородити» своїх дітей букетом психологічних проблем, властивих справжнім багатіям. І, навпаки, можна бути в першій сотні багатіїв країни і виростити дітей із «комплексом бідняка». Можна вічно пропадати на роботі, роблячи бізнес, і при цьому діти не почуватимуться обділеними увагою й любов’ю. А можна вдосталь часу проводити дома, але позбавляти дітей справжньої уваги: йдеться не про те, чи нагодовані вони й одягнені, а про їхні душевні та духовні проблеми.