БЗкошт: Спільнокошт Земляків

26 квітня 2016 року виповнюється тридцята річниця від страшної трагедії – Чорнобильської катастрофи, яка назавжди змінила наш світ, і наслідки якої досі впливають на життя мільйонів людей… До цієї сумної дати Києво-Святошинський центр соціально-психологічної реабілітації населення 25-го квітня влаштовує вечір спогадів жителів Боярки, котрі є ліквідаторами та переселенцями із зони відчуження.

19 квітня 2016 року фахівець із зв’язків з громадськістю та пресою ЦСПР Ольга Кириленко завітала до переселенки із зони відчуження Надії Горової. Надія Олександрівна народилася у 1941 році в Чорнобильському районі Київської області у селі Опачі, що знаходиться за 10 км. від Чорнобиля. Ще маленькою дівчинкою Надія щонеділі ходила пішки на базар до Чорнобиля. У той час туди сходилися люди із найближчих сіл, щоб купити хліба та інших продуктів. Дорогою до Чорнобиля було іще 2 села – Плитовище та Яновка. У селі Яновці протікала маленька річечка Уж, яка впадала у річку Прип’ять. Дорогою до Чорнобиля доводилось перепливати на човні цю маленьку річечку – це була справжня подорож. У Надії Горової було важке дитинство, – голодні повоєнні роки, всього п’ятеро дітей у родині, яку полишив батько.

Жінка чудово пам’ятає той день, коли сталася ця страшна катастрофа – того року 26 квітня була Пасха, велике свято, яке жінка святкувала, як і багато інших людей. Її брат, котрий жив у іншому селі під Чорнобилем, потім розповів Надії, як бачив величезний радіоактивний гриб, коли саджав на городі картоплю. А евакуація, за словами Надії Олександрівни, розпочалася в її селі аж через 3 місяці після катастрофи. На машини вантажили худобу, люди були в паніці, із речей дозволяли брати лише документи.

Коли мати Надії Олександрівни разом із іншими евакуйованими села Опачі в’їжджали у село Копилов, жителі не пускали їх, перекривали дорогу та кричали, що «ви усі заразні». Нарешті одна жінка прихистила матір Надії….

Вже багато років Надія Олександрівна живе у Боярці, 15 років співає у хорі.