Рекомендації щодо подолання психологічної травми у бійців АТО
• Перш за все, держава та громадянське суспільство мають визнати, що психологічна травма є однією з найбільших психологічних проблем, з котрими Україна матиме справу у найближчому та далекому майбутньому, і стосуватиметься вона не лише демобілізованих військових, але й цивільного населення. Негативного впливу зазнають сфера охорони здоров’я, родинні структури, продуктивність нації та рівень смертності, які й мають стати в фокусі державної політики.
• Уряд України та міжнародна спільнота мають демонструвати стратегічний підхід до вирішення цієї проблеми. Замість спорадичних спроб вирішення нагальних проблем, необхідно виробити єдину стратегію для досягнення довгострокових результатів.
• Державні установи, що відповідають за інформування та роз’яснення ситуації з психологічними проблемами військових та подолання їхніх наслідків, мають звернутися за рекомендаціями до міжнародного співтовариства. Незважаючи на деякі суто українські фактори, сутність проблеми, з якою має справу держава, а також помилки, які вона робить у подоланні пов’язаного з війною посттравматичного синдрому та інших проявів психологічних травм, є однаковими для всього світу та вивчаються у багатьох країнах.
• Варто створити спеціальну групу іноземних радників, котра б працювала з українським урядом над виробленням інтегрованого, багатовимірного підходу до подолання військових травм, використовуючи найновітніші підходи. Досвід Ізраїлю в даному контексті видається особливо релевантним для України.
• Необхідно ініціювати програми, спрямовані на подолання серед населення браку розуміння явища психологічної травми як такої. Американська інформаційна кампанія «Справжні воїни» («Real Warriors») може слугувати прикладом у роботі з військовими, однак потрібна набагато ширша освітня кампанія для всіх верств населення, яка б також враховувала потреби окремих груп. Члени сімей військовослужбовців та їхні колеги можуть пройти простий курс навчання, аби одержати спроможність ефективно допомагати у подолані можливих напружених або «вибухових» ситуацій. Вони також можуть отримати консультацію щодо того, як спілкуватися з демобілізованими солдатами на тему отриманого ними тяжкого досвіду, як реагувати на сильні прояви гніву та як визначити сигнали суїцидальних думок та поведінкових проявів.
• Необхідні також окремі зусилля в сфері просвітництва, спрямовані на різні соціальні верстви. До таких груп можна віднести партнерів та батьків військовослужбовців, які повернулися додому, а також їхніх дітей, потенційних роботодавців або інших громадян, котрих так чи інакше дана проблема стосуватиметься.
• Досвід військових-афганців також можу бути вдало використаний, оскільки тисячі «афганців» брали участь у конфлікті на Сході з українського боку. Залишені сам-на-сам із проблемою забезпечення власних потреб після війни в Афганістані, багато-хто з цих людей здобув безцінний досвід, котрий може суттєво допомогти нинішньому поколінню ветеранів.
• Необхідно забезпечити психологічну допомогу військовим, які ще перебувають у зоні бойових дій, оскільки, незважаючи на режим припинення вогню, на лінії фронту продовжують гинути люди. Міжнародні донори утримувалися від надання психологічної допомоги діючим військовослужбовцям, розглядаючи таку форму підтримки як можливе «потакання» війні. Проте Україна наразі втягнута у війну, яку почала не вона. За відсутності належних засобів лікування та власних програм попередження зазначених психологічних травм військовослужбовців, вона має покластися на міжнародну підтримку сфери психічного здоров’я своїх збройних сил, ветеранів війни та громадянського суспільства.
• Варто перевести психологів-волонтерів, котрі наразі взяли на себе місію допомогти людям у подоланні ПТСР, на оплачувану роботу та в такий спосіб сприяти тому, щоб вони продовжували розпочату справу.
Можливо, втілення деяких з цих рекомендацій буде складним, але необхідним завданням. У довгостроковій перспективі Україні потрібно відновити гідний статус професії психолога, приділяючи особливу увагу підготовці професійних військових психологів. Саме тому досвід інших країн та відповідні новітні підходи можуть стати відправною точкою на цьому шляху. Зрештою, лише високоякісна підготовка належного кадрового потенціалу відповідних спеціалістів зможе допомогти Україні подолати наслідки ПТСР у майбутньому. Хоча це потребуватиме часу та ресурсів, виконання цього завдання є критично важливим.
Детальніше читати тут
